А рицар плакав...
А рицар плакав, спершись на коліна,
На мертвий камінь припадав чолом.
Його любов висока, але тлінна
Стікала по щоках, в очах пекло.
І хмари просочилися крізь браму
І застелили надвечірній пир,
Як погляд свій ховала ніжна дама,
На честь якої виграно турнір.
Як він хотів любити її душу!
Нести у думці в свій кривавий бій
Любов тендітну і водночас дужу,
Щоб кожен подвиг присвятити їй.
Йому б солодкою була любовна мука...
Піднесено б він рушив у похід,
Якби із дамою його єднала думка,
Хай навіть і життя вкоротить літ.
Ридав, зігнувшись, сльози лив потоком
З очей блакитних на залізо лат,
А вітер умивав засмаглі щоки,
Дверцята відкривав любовних ґрат.
...А як воно тепер – любити душу?
Душею, а не тілом – вже хто зна?
Хтось «подвиги на честь» із місця зрушить
Чи тільки в підкорянні крутизна?
Той рицар плакав. Як йому щеміло!
...Цікаво, на межі тисячоліть
Чи він зумів би увірватись в тіло
Своєї дами? – думка мимохіть.
