23.10.2014 15:56
для всіх
300
    
  4 | 4  
 © Антоніна Спірідончева

А рицар плакав...

А рицар плакав, спершись на коліна,  

На мертвий камінь припадав чолом. 

Його любов висока, але тлінна 

Стікала по щоках, в очах пекло. 

І хмари просочилися крізь браму 

І застелили надвечірній пир,  

Як погляд свій ховала ніжна дама,  

На честь якої виграно турнір. 

Як він хотів любити її душу

Нести у думці в свій кривавий бій  

Любов тендітну і водночас дужу,  

Щоб кожен подвиг присвятити їй. 

Йому б солодкою була любовна мука... 

Піднесено б він рушив у похід,  

Якби із дамою його єднала думка,  

Хай навіть і життя вкоротить літ. 

Ридав, зігнувшись, сльози лив потоком 

З очей блакитних на залізо лат,  

А вітер умивав засмаглі щоки,  

Дверцята відкривав любовних ґрат. 

...А як воно тепер – любити душу? 

Душею, а не тілом – вже хто зна? 

Хтось «подвиги на честь» із місця зрушить 

Чи тільки в підкорянні крутизна? 

Той рицар плакав. Як йому щеміло! 

...Цікаво, на межі тисячоліть 

Чи він зумів би увірватись в тіло 

Своєї дами? – думка мимохіть. 

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 24.10.2014 10:11  Ганна Коназюк => © 

Красивий вірш!

 24.10.2014 09:19  Мальва СВІТАНКОВА => © 

З цікавинкою (питання) завершення сподобалось!

 23.10.2014 22:04  Тетяна Белімова => © 

Ви знаєте, пані Антоніно, не впевнена, що з часів Миколи Вороного хтось писав у традиціях рицарського поклоніння дамі серця? І це так гарно! І дуже актуально. Хочеться ідеал! Ой як хочеться! Якщо він у віддаленому часі - що ж))