Святки
Пригода в Бевердалі.із серії "Сієста"
Великі сани швидко мчать дорогою і дзвіночки дзвенять. Мороз, сніг, зорі.
Молода пара сидить у санях. Вони не розмовляють, все що він говорить вона залишає без відповіді. Біля мосту, де сильно дме вітер, він питає, чи не мерзне вона. Вона капризно відповідає, що їй холодно. Коли їдуть відкритими полями, він говорить:
- Ну, тепер ми скоро приїдемо.
Дійсно, вони скоро приїхали, назустріч їм вже світилися вогні великої садиби. У дворі стояв хлопець, старший робітник.
- Доброго вечора, Бреде, - привітали його прибулі.
- Добрий вечір, - відповідає робітник і хоче відвести коней.
Молода жінка виходить з саней, знімає рукавичку і простягає руку робітнику. Вони знали один одного. У неї рука була холодною, у нього гаряча. Вони не розмовляли, він тільки сказав:
- Це Марта, - я бачу.
Вона зразу ж входить зі своїм чоловіком до будинку, а Бреде відводить коней на конюшню.
Через кілька хвилин Бреде заходить до кухні і сідає на довгу лаву. Це молодий, здоровенний хлопець високого зросту. Шум і сміх з кімнат долітає до кухні, дівчата зі старанням готують вечерю, чути, що в домі свято.
Двері відчиняються, і заходить Марта.
Вона вітається з прислугою і гладить собаку, потім звертається до Бреде і прохає його пошукати її рукавичку, яку вона згубила, мабуть-що, внизу у санях. В той час як вона говорить, на її обличчя падає світло від лампи, вона молода, білява, повна жінка. Бреде дивиться на неї одну хвилину і мовчки, виходить.
Трохи згодом виходить і Марта. Вона зустрічає Бреде біля саней.
- Ти не знайшов моєї рукавички? – питає вона.
- Ні, - відповідає він.
Деякий час вони шукають обоє. Вона говорить:
- Ти не дуже змінився за цей рік.
- Але все-таки, - відповідає він, - це був довгий рік!
- Так, - говорить вона, - це був довгий рік. І ти жодного разу не був у наших краях.
Вони не знаходять рукавички. Вона зупиняється на сходах. Він говорить:
- Ти ж замерзла, Марто, ти так легко одягнена.
- Це все одно, - відповідає вона тихо.
Виходить її чоловік. Обличчя у нього веселе і смішне, він випив не одну склянку горілки. Марта дивиться на нього недружелюбно і зразу ж заходить до будинку.
- Зайди і випий з нами склянку, Бреде, - говорить її чоловік добродушно.
Вони обоє заходять до кухні, і там їм подають пляшку. Після третьої склянки Бреде відмовляється пити ще, але чоловік продовжує його примушувати. Тоді він випиває ще і четверту склянку, раптом встає і виходить з кухні.
Він іде до людської. Там сидять два інших робітника і грають в карти при світлі однієї свічки. Біля восьмої години.
Бреде сідає віддалік. Він чує як в сараї наближаються кроки. Це йдуть кликати на вечерю, - думає він. Але це прийшла Марта.
- А ти не граєш в карти? – питає вона Бреде.
- Ні, - відповідає він.
- Так ти допоможи мені у дворі, - говорить вона. Бреде йде за нею.
- Чого тобі? - питає він.
Вона не відповідає. В сараї темно. Вона хапає його руку, і він чує, як б’ється її серце.
- Як гарно, що я бачу тебе знову, - говорить вона. На це Бреде не відповідає.
Вона питає:
- Можливо, тобі вже немає діла до мене?
- Ні, - відповідає він, - іди краще додому, Марто.
Через хвилину, вона раптом випускає його руку, відштовхує його і говорить сердито:
- Так, іди, пусти мене.
Він зупинився, збентежений і розгублений. Він подивився у двір, вона вже зникла.
Потім покликали вечеряти. Бреде пішов до кухні і сів поряд з іншими робітниками за довгий стіл. Під час вечері знову заходить чоловік Марти з пляшкою вина. Його обличчя ще більш блідне і збуджене, але і більш веселе теж, він пригощає всіх, а особливо Бреде. До кухні заходить і Марта, вона сміється і жартує з чоловіком.
- Налий ще Бреде, - говорить вона.
Чоловік наливає. Бреде випиває склянку за склянкою, раптом він говорить:
- Для чого мені так багато пити?
- Пий, - відповідає чоловік.
Розгніваний Бреде, встає з-за столу, хапає свою шапку і поспішно виходить.
- За ним! – кричить Марта. Всі сміються, Марта його переслідує, її чоловік з реготом біжить за ним з пляшкою в руках. Все більше людей виходить з будинку подивитись, між ними батько Марти, хазяїн садиби, він трясеться від сміху і хапається за живіт. Бреде біжить до сараю, помітивши, що за ним погоня, він, відважившись швидко, підіймається вверх по високій драбині, все вище і вище, до самого верху, потім залазить на дах сараю. Тут він сідає у сніг. Місяць зійшов, вечір ясний і світлий.
- Дивись, там небезпечно, - кричить Марта. Бреде не відповідає.
- Хіба там не небезпечно? – знову кричить вона. На її обличчі страх.
Бреде не відповідає. Місяць висвітлюю його сильну фігуру, від якої тінь лягла на дах.
- За ним, Поль, - говорить Марта, втрачаючи голову.
ЇЇ чоловік починає лізти вверх по драбині. Він сміється і щось говорить вниз, дереться, досягає верхньої перекладини, підіймає голову над краєм даху і киває Бреде.
- Бреде, - говорить він.
- Що тобі потрібно від мене? – питає Бреде. – Я тебе зараз скину звідціля головою вниз!
Поль лізе на дах.
- Так, скинь мене головою вниз, прямо на неї, це якраз по тобі, - говорить він.
Він лагідно говорить з Бреде, схвалює його, плескає його по плечу. Він пропонує йому сьорбнути з пляшки, а Бреде п’є, щоб тільки не суперечити йому.
Вони всідаються на даху. Гості і вся компанія повертаються в дім вечеряти. Бреде припадає до пляшки все частіш і частіш. Поль обіймає його, обоє п’ють за добру дружбу.
- Ти знав Марту до мене, - говорить Поль підморгуючи йому і сміється. – Ви майже разом виросли.
Бреде питає недовірливо:
- Що ти хочеш, щоб я тобі розповідав? Спитай її саму.
- Пригощай же Бреде, - кричить Марта знизу.
- Ти хочеш мене остаточно напоїти, ти цього хочеш? – говорить їй у відповідь Бреде.
Пляшка порожніє. Бреде сидить на даху і бовтає ногами. Внизу стоїть Марта і за всім спостерігає.
- Різдво буває тільки один раз на рік, - говорить Поль з простодушністю і починає злізати вниз драбиною.
- Почекай трохи, - кричить йому услід Бреде, - хіба в пляшці нічого не лишилось?
Він підіймає руки і очима що зупинилися дивиться вниз у двір. Він згрібає сніг на даху і кидає його на Поля, регочучи на все горло.
Коли Поль зліз, його дружина говорить:
- Прибери тепер драбину!
Бреде чує це наверху і відповідає:
- Так, прибери драбину, я зістрибну вниз!
Він встає, готується до стрибка, але, підсковзнувшись, падає спиною назад, на дах. Осовілий і п’яний, він лежить так і дивиться, як прибирають драбину.
У дворі все стихає, він дивиться вниз, нікого не видно, він думає, що він один. Драбину ставлять на старе місце, але він цього не помічає…Він закрив очі.
- Приставте драбину, - бурмотить він про себе. Холод починає його пробирати, він починає засипати, але раптом одразу підводиться.
- Приставте драбину, - говорить він в пустий простір. – У мене є дещо, що я віддам тобі!
З зовсім помутнілою головою, п’яний до смерті, він упирається руками в дах і зісковзує вниз у двір.
Чується крик, впереміжку лунають голоси, його оточують.
- Так, але ж там стояла драбина, - говорить Марта у відчаї. –Я ж її приставила, ось вона.
Бреде декілька разів перевертається в снігу. Потім встає. Він розбив собі лоба, він в крові, але від падіння в його голові прояснилося. Він сам здивовано сміється і, з веселим обличчям, витирає собі кров. Йому важко стояти на ногах, його хитає з боку в бік, і один з робітників бере його під руку, щоб підтримати його, його куртка розстібається, і з бокової кишені випадає рукавичка.
Марта широко відкриває очі, її обличчям пробігає пристрасна радість, вона підходить ближче, підіймає рукавичку і кладе її собі в кишеню.
- У нього була моя рукавичка, - говорить вона тихо, - все-таки вона у нього була.
Вона йде і сама робить перев’язку Бреде. Його сп’яніння поступово проходить, ця міцна голова швидко приходить знову в порядок. А між тим він все хитається, оглядають його ноги і знаходять, що одна з них зламана. Марта падає на підлогу і розв’язує ремінець його черевика…
Через два роки Марта овдовіла, а через рік кульгавий Бреде став її чоловіком.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Норвегія, XX ст. н. е.