Закхей
із серії "Бродяче життя"
I
Глибока тиша панує над усією прерією. На багато миль навколо не видно жодного будинку чи дерева, тільки пшениця і висока зелена трава коливаються повсюди, куди тільки сягає погляд людини.
Далеко, так далеко, що вони здаються такими маленькими наче мухи, видніються коні і люди – це косарі. Вони сидять на своїх косарках і косять траву – ряд за рядом. Єдиний звук, який можна там почути, це стрекіт коників, але коли вітер змінює напрямок і дме прямо, зрідка чутно і інший звук – одноманітне хлопання косарок десь там далеко, на горизонті. А інколи здається, що цей звук лунає вражаюче близько.
Це ферма Вілліборі. Вона стоїть зовсім самотньо на Далекому Заході, навколо немає ні сусідів, ні будь – якого видимого зв’язку з рештою світу, і найближче містечко від неї в декількох днях ходи. Всі будівлі ферми здалеку нагадують невеликі скелі, що здіймаються з безкінечного і неоглядного моря пшениці.
Взимку на фермі ніхто не живе, але з весни і до самих пізніх чисел жовтня там живуть більш як сімдесят чоловік робітників, зайнятих вирощуванням пшениці.
Три чоловіка працюють на кухні, - кухар з двома помічниками, в конюшнях стоять, окрім великої кількості коней ще й двадцять віслюків. Але на всій фермі Вілліборі немає жодної жінки – ні єдиної жінки.
Сонце палить при 102 градусах по Фаренгейту. Небо і земля ніби колихаються від цієї страшної жари, і жодний, навіть слабкий подих вітру не охолоджує повітря. Сонце – наче розпечена піч.
І тут, біля будівель, панує та ж сама тиша; тільки з величезного, критого дранкою сараю, що є одночасно і кухнею і їдальнею, чути голоси і кроки кухаря і його помічників, які, мабуть, сильно зайняті своєю справою. Вони підтримують вогонь під великою плитою, підкидаючи в неї великі оберемки трави, і разом з димом, що здіймається із труб, вилітають іскри і полум’я.
Коли їжа готова, її в великих цинкових котлах виносять у двір і навантажують на вози. Потім у всі ці вози запрягають віслюків, і кухар з помічниками везе обід робітникам у прерію. Кухар – товстий ірландець років сорока, з військовою виправкою. Він наполовину оголений: комір його сорочки широко розстебнутий, і груди, що звідтіля виглядають схожі на жорна. Всі називають його Поллі, тому що його обличчя сильно нагадує папугу.
Кухар був солдатом десь на півдні; він мав схильність до літератури і вміє читати, тому він взяв з собою на ферму пісенник і старий номер газети. Він нікому не дозволяє торкатися цих скарбів; вони лежать у нього на кухні під рукою, щоб він міг кожної вільної хвилини користуватися ними, і дійсно, він з надзвичайною старанністю займається їх читанням. Одного разу Закхей, його негідний земляк, - майже сліпий і завжди в окулярах – заволодів його газетою з наміром прочитати її. Даремно було б пропонувати Закхею звичайну книгу, надруковану дрібним шрифтом: маленькі букви розпливалися перед його очима наче туман, але зате яку він насолоду отримував, тримаючи в руках газету кухаря і перечитуючи оголошення, надруковані такими великим шрифтом. Але кухар зразу ж кинувся шукати свій скарб, знайшов Закхея на його койці і висмикнув з його рук газету. І між ними сталася зла і комічна лайка. Кухар називає Закхея чорноволосим розбійником і собакою. Він клацає пальцями перед його носом і питає, чи бачив той коли-небудь солдата, і чи знає він, як виглядає воєнний форт із середини? Ні, він цього не знає. Ну, так ось нехай буде обережнішим!... Так, бачить бог, нехай він буде обережніше! І нехай тримає язик за зубами! Скільки він заробляє в місяць? Можливо у нього є будинки у Вашингтоні? Чи не отелилась бува його корова?
Закхей мовчки все це вислуховує, а потім береться звинувачувати кухаря в тому, що їжа завжди недоварена, і що він подає хлібний пудинг з запеченими мухами.
- Іди до чорта і візьми з собою свою газету! - Він, Закхей, чесна людина, прочитав би цю газету і поклав би її назад. – Не стій тут і перестань плювати на підлогу, ти, брудна собако! – І підсліпуваті очі Закхея, нерухомо направлені на кухаря, здаються на його розпаленому гнівом обличчі двома сталевими кулями.
З цього дня між двома земляками розгорілася смертельна ворожнеча.
Вози з їжею направляються в різні сторони прерії, і кожен з них повинен нагодувати двадцять п’ять чоловік. Робітники збігаються з усіх кінців, хапають їжу і кидаються під вози, навіть під віслюків, шукаючи на час обіду хоча б якого-небудь затінку, хоча б натяку на тінь. Через десять хвилин обід закінчується, все з’їдено.
Наглядач вже сидить у сідлі і наказує людям братися до роботи, а вози з пустими котлами повертаються на ферму.
І в той же час, коли його помічники миють і чистять котли, Поллі сидить на повітрі, в тіні будинку, і перечитує в тисячний раз солдатські пісні з дорогоцінної книги, яку він приніс з собою з півдня, із форту. І тоді Поллі відчуває себе знову солдатом.
II
Ближче до вечора, коли вже починає смеркати, сім возів, навантажених робочим людом, повертаються з прерії на ферму. Більшість робітників миють руки у дворі, перш ніж братися за вечерю; деякі з них навіть пригладжують волосся. Тут зібрані представники усіх націй, навіть декілька рас, молодь і старики, переселенці з Європи і природний американський набрід – всі більше чи менше бродяги, суб’єкти викинуті життям за борт. Більш забезпечені з цієї шайки носять при собі револьвери в задніх кишенях штанів.
Зазвичай вечеря з’їдалася з великою поспішністю і в повному мовчанні. Всі ці люди боялися наглядача, який вечеряв разом з ними і спостерігав за порядком. Як тільки вечеря закінчувалась, всі робітники негайно відправлялися спати.
Але сьогодні Закхей хотів будь – що випрати свою сорочку. Вона стала такою жорсткою від поту, що шурхотіла на ньому, коли сонячне проміння припікало йому спину.
Була темна ніч, всі вже уляглися спати. З величезного сараю, що виконував роль загальної спальні, лунало серед нічної тиші тільки неясне, приглушене бурмотіння.
Закхей відправився до однієї з зовнішніх стін кухні, - в її тіні стояло декілька відер з водою. Ця вода належала кухарю, який ретельно збирав її в дощові дні, так як вода у Вілліборі була дуже жорсткою, сильно насичена вапном і тому не годилася для прання.
Закхей взяв одне з цих відер, зняв сорочку і взявся її прати в цьому ж відрі. Ніч була тихою, але холодною, і без сорочки він досить мерз. Але сорочку необхідно було випрати, і він навіть злегка насвистував, щоб себе підбадьорити.
Раптом кухар відчинив кухонні двері. В руках у нього була лампа, і широка смуга світла висвітила Закхея.
- Ага, - сказав кухар і вийшов з кухні.
Він поставив лампу на сходинки, підійшов прямо до Закхея і спитав:
- Хто дав тобі цю воду?
- Я сам її взяв, - відповів Закхей.
- Це моя вода! – загорлав кухар. – І ти, брудний раб, насмілився взяти її! Ти злодій, ти шахрай, ти собака!
Закхей нічого не заперечив на всі ці лайливі слова, він тільки знову повторював своє звинувачення про мух, запечених у пудингу. Шум, який вони здійняли, викликав з сараю цікавих. Вони стояли тепер групами у дворі, мерзли і з великим інтересом прислухалися до цього словесного поєдинку.
Поллі крикнув їм:
- Ну, хіба це не нахабство з боку цього маленького поросяти взяти, наче й не було нічого, мою власну воду!
- Що ж, отримуй свою воду назад, - сказав Закхей, перевертаючи відро з водою, - мені вона більше не потрібна, я вже скористувався нею.
Кухар підніс кулака до його носа і спитав:
- Ти бачиш оце?
- Так, - відповів Закхей.
- Так от я зараз тебе ним пригощу, щоб ти спробував.
- Давай, якщо посмієш!
Услід за цими словами пролунав звук швидких і частих ударів, на які в ту ж хвилину пішла відповідь. Від глядачів пролунало дике виття – це був вираз їх схвалення і захоплення.
Але Закхей не міг довго витримати натиск кухаря.
Підсліпуватий маленький ірландець був розлючений як тигр, але його руки були занадто короткими, щоб наносити відчутні і дійсні удари високому кухарю. В решті-решт, він захитався, зробив два-три кроки назад і впав.
Кухар звернувся до натовпу.
- Ось він і лежить! Залиште його лежати! Солдат переміг його.
- Мені здається, що він помер, - зауважив хтось із натовпу.
- Як на мене – хоча б і помер! – задерикувато відповів кухар.
І він відчуває себе перед цим натовпом глядачів великим, потужним переможцем. Він високо підіймає голову і, бажаючи собі ще більше важливості, впадає в літературний тон.
- Я представляю його чорту! – говорить він з пафосом. – Не чіпайте його, нехай він лежить! Що він таке? Адже він не американець Даниїл Вебстер! З’явився невідомо звідкіля і хоче мене вчити, як запікати пудинг, - мене, що готував і для генералів. Та він що, питаю я вас, головнокомандуючий над прерією чи що?
І всі вражені його промовою.
В цей час Закхей піднімається на ноги і говорить тим же злим і впертим голосом, як і раніше:
- А ну, підійди ти, заяча нога!
Натовп знову виє від захоплення, але кухар тільки співчутливо посміхається і, знизуючи зневажливо плечима, говорить:
- Я можу з таким же успіхом битися з цією лампою!
І, говорячи це, він бере лампу і повільно, з повною свідомістю своєї переваги, повертається до себе на кухню.
На дворі знову темно. Всі розійшлися по своїх койках. Закхей бере свою сорочку, ретельно її викручує і за тим одягає. Потім і він плентається за іншими, щоб знайти своє місце на нарах і, нарешті відпочити.
III
Наступного дня далеко в прерії, в густій траві Закхей стояв на колінах і змащував свою косарку маслом. Сонце так само яскраво світило, як і напередодні, і великі краплі поту, що скочувались у нього з лоба, туманили скельця його окулярів. Раптом кінь смикнувся і зробив декілька кроків вперед. Можливо він чогось злякався, або його ужалила якась комаха. Закхей голосно застогнав і скочив на ноги. Через хвилину він високо підняв ліву руку і почав махати нею в повітрі. Інший робітник, що був зайнятий недалеко просушкою сіна, зупинив свого коня і спитав:
- Що таке? Що сталося?
- Підійди сюди на хвилинку і допоможи мені, - відповів Закхей.
Коли робітник підійшов, Закхей показав йому закривавлену руку і сказав:
- Машина відрізала мені пальця. Це тільки що сталося. Пошукай мого пальця, я погано бачу.
Робітник взявся шукати і знайшов палець у траві. Це були, власне кажучи, два перших суглоба пальця: вони вже омертвіли і були схожими на маленький трупик.
Закхей взяв палець, оглянув його, наче переконуючись, чи це він, і сказав:
- Так, це він. Почекай ще хвилинку, потримай його.
Потім він витяг зі штанів сорочку і відірвав від подолу дві смужки: однією перев’язав руку, другою обгорнув відрізаний палець і поклав його до кишені.
Зробивши це, він подякував товариша за допомогу і знову взявся за свою косарку.
І продовжував спокійно працювати до самого вечора.
Коли наглядач дізнався про те, що з ним сталося, він добре його вилаяв і послав додому.
Повернувшись на ферму, першим ділом Закхея було подбати про збереження відрізаного пальця. У нього не було спирту, тому він налив у пляшку машинного масла, вклав туди пальця і, ретельно закупоривши пляшку, сховав її під солом’яний матрац своєї койки.
Цілий тиждень він пробув вдома. Рука його дуже боліла і він повинен був її тримати у повному спокої і вдень і вночі. Його сильно лихоманило, доводилось лежати цілими днями. І він лежав, страждав, горював і безмірно журився. Ще ніколи за все його життя йому не ставалося так довго бути без діла, навіть тоді, - декілька років тому, коли вибухнула міна, і його очі так постраждали.
Наче бажаючи зробити ще більш нестерпним і без того сумне становище Закхея, кухар сам приносив йому їжу і кожного разу немилосердно дражнив пораненого і знущався над ним. Обидва вороги так часто вступали в жорстокі словесні перепалки, і не раз було так, що Закхей повертався до стіни стиснувши зуби в безсилій злобі, бо відчував себе зовсім безпомічним перед цим велетнем.
Болісні дні і ночі наставали і проходили своєю чергою, повзли і тяглися нестерпно повільно. Як тільки Закхей відчув себе трохи краще, він спробував сидіти на своїй койці і вдень, під час спеки, залишав відкритими двері, що виходили на прерію. Часто сидів він перед дверима, прислухаючись з відкритим ротом до шуму машин, що долітав здалеку, і тоді він раптом починав голосно розмовляти зі своїми кіньми, наче вони стояли перед ним.
Але хитрий і злопам’ятний Поллі і тут не міг його залишити у спокої. Він швидко з’являвся і з гуркотом зачиняв двері перед носом Закхея під тим приводом, що виникає сильний протяг, а пораненому не слід бути на протязі. Тоді Закхей, у нестямі від злості, похитуючись, піднімався з койки і кидав услід кухареві чобота або лавку, з палаючим бажанням понівечити його, зробивши на все життя калікою. Але щастя не сприяло Закхею: він занадто погано бачив для того, щоб гарненько прицілитись, і ніколи не міг попасти в ціль.
На сьомий день він оголосив, що прийде обідати на кухню, але кухар рішуче відповів, що зовсім не бажає його приходу і забороняє йому з’являтися на кухні. Закхею прийшлося підкоритися і він знову обідав біля своєї койки.
Він сидить там в повній самотності і знемагає від нудьги. Він знає, що в кухні зараз немає жодної душі, - кухар і його помічники повезли обід в прерію. Він чує, як вони їдуть з піснями і шумом і кепкують над нещасним затворником. І Закхей сповзає з койки і хитаючись, йде на кухню. Там він оглядається – книга і газета лежать на звичному місці. Він хапає газету і, похитуючись, йде назад. Улігшись на койку, він ретельно протирає окуляри і береться читати цікаві оголошення, надруковані такими великими буквами.
Проходить година, минає друга. Як швидко тепер летять години! Нарешті Закхей чує шум возів, що повертаються, до нього долітає голос кухаря, який наказує своїм помічникам мити і чистити посуд. І Закхей відчуває, що кухар зараз, ось цієї хвилини згадає про газету; адже це якраз той час, коли Поллі направляється до своєї «бібліотеки». Закхей з хвилинку роздумує, а потім поспішно ховає газету під солом’яний матрац своєї койки. Але ще через хвилину він її витягає звідти і засовує собі під сорочку. Тепер ні за що у світі не згодився б він віддати газету.
Минає хвилина. Ось чутно важкі кроки, вони наближаються, але Закхей лежить нерухомо і уважно дивиться на стелю. Кухар заходить.
- Що це значить? У тебе моя газета? – питає він, зупиняючись посеред сараю.
- Ні, - відповідає Закхей.
- Та вона у тебе! – зло шипить кухар і підходить ближче.
Закхей підводиться.
- У мене немає твоєї газети. Йди до чорта! – говорить він і починає біситися від гніву.
Але кухар схоплює хворого, заслаблого від рани чоловіка, скидає його на підлогу і береться обшукувати його койку. Він перевертає солом’яний матрац, трясе ковдру – все даремно: він не знаходить того, що шукає.
- Вона повинна бути у тебе! – вперто повторює він і залишається при своїй думці
Стоячи вже на порозі, він ще раз обертається і повторює:
- Ти взяв її. Стривай же друже!
Закхей злобно і від усієї душі сміється над ним і говорить:
- Ну, зрозуміло, я взяв її. Я знайшов для неї гарне використання, брудне ти порося!
Схоже на папугу обличчя кухаря червоніє, і в його хитруватих очах з’являється зловісний вираз. Він дивиться на Закхея і бурмотить:
- Ну, стривай же, друже!
IV
Наступного дня вибухнула гроза. Дощ справжніми потоками лив з неба, з глухим шумом падав на землю, наче градом бив у стекла і дахи будівель і з самого досвітку наповнив усі водосховища кухаря.
Робітники залишились вдома. Один взявся латати мішки для зерна, інші взялися за ремонт робочих інструментів і заточку кіс, ножів і косарок.
Коли пролунав заклик до обіду, Закхей піднявся з нар, на яких сиділи весь ранок, і хотів разом з іншими піти до їдальні.
Але у дворі його зупинив кухар, який ніс йому обід. Закхей взявся пояснювати йому, що рана його майже зажила, лихоманка пройшла, а тому він вирішив з сьогоднішнього дня обідати разом з іншими. Кухар відповів, що якщо він не бажає їсти те, що він йому несе, то він нічого не отримає і може сидіти голодним. Говорячи це він поставив на нари жерстяну миску і прибавив:
- Можливо і це недостатньо гарно для тебе?
Закхей повинен був повернутися на нари і підкоритися своїй долі. Звичайно, розумніше їсти те, що дають, чим сидіти голодним.
- Що за свинячу їжу ти приготував сьогодні? – бурчить він і береться за миску.
- Курчата! – відповідає кухар, і очі його світяться якимось особливим блиском зловтіхи, коли він повертається і йде геть.
- Курчата, - бурмоче Закхей і починає розглядати їжу своїми підсліпуватими очима. - Чорта з два! Курчата… Ах ти, брехун такий!
У мисці якесь м’ясо під соусом. І він їсть це м’ясо. Раптом йому попадається зовсім незрозумілий шматок: його не можна різати ножем, - це кістка, вкрита якимось особливо жорстким м’ясом. Він з великим трудом об’їдає одну сторону, потім підносить дивний шматок до очей і оглядає його.
- Ця собака може сама гризти свої кістки. – бурмотить він і йде до дверей, де більше світла, і знову розглядає дивний шматок. Він крутить його в усі боки і раптом кидається до своєї койки і береться шукати пляшку з відрізаним пальцем. Пляшка зникла.
Закхей іде до їдальні. Смертельно блідий, зі спотвореним обличчям, зупиняється він у дверях і говорить так голосно, що всі чують.
- Скажи-но Поллі, це бува не мій палець?
І він простягає йому якийсь предмет. Кухар не відповідає, але починає нишком посміюватися. Закхей простягає тепер другий предмет і говорить:
- Поллі, чи не мій це ніготь, який був на пальці? Чи мені його не знати!
Всі, що сиділи за столом починають звертати увагу на дивні питання Закхея і дивляться на нього зі здивуванням.
- Що з тобою? Що сталося? – питає один із них.
- Я знайшов свій палець, мій відрізаний палець у моїй їжі, - пояснює Закхей. - Він зварив його і приніс мені разом з їжею. А ось це – мій ніготь.
Вибух сміху, схожий на ревище, виривається з усіх горлянок, летить з усіх сторін. І всі присутні разом кричать:
- Як? Він зварив твій палець і заставляє тебе з’їсти його?... Та ти вже і відкусив від нього шматок, як те видно… Ти обгриз одну сторону…
- Я погано бачу, - відповідає Закхей. – я не знав… адже я не думав…
Він раптом швидко повертається і йде.
Наглядач з великим трудом відновив спокій у їдальні. Він встає з-за столу і, звертаючись до кухаря, питає:
- Ти зварив цей палець разом з іншим м’ясом, Поллі?
- Ні, - заперечує Поллі. - Великий боже! Та хіба я міг зробити щось подібне! За кого ви мене приймаєте? Я зварив його окремо, в окремій посудині.
Історія зі звареним пальцем є на протязі цілого вечора невичерпним джерелом веселощів. Всі спорять і сміються, як безумні, і на долю кухаря випадає такий тріумф, якого йому ніколи в житті не приходилось святкувати.
Але Закхей зник.
Закхей пішов у прерію. Негода все ще продовжувалась і в прерії ніде було сховатися від дощу. Але Закхей все йшов, далі і далі вглиб прерії. Його поранена рука була перев’язана, і він намагався наскільки можливо, захистити її від дощу.
Він нічого не помічає і йде далі. Насуваються сутінки, він зупиняється, дістає годинника і при світлі блискавки дивиться на нього, а потім повертається тим же самим шляхом яким йшов. Важкими, розміреними кроками йде він пшеничними полями, як нібито з особливою точністю вираховує і час і відстань. Біля восьмої години він досягає ферми.
На дворі зовсім темно. Він чує, що всі робітники зібралися в їдальні вечеряти, і коли він заглядає у вікно, йому здається, що він бачить там і кухаря, і що той особливо весело налаштований.
Потім він підходить до конюшень, стає під їхнім прикриттям і уважно вдивляється в темряву. Коники мовчать, все навколо мовчить, тільки дощ продовжує йти, і час від часу блискавка кольору сірки рве небо навпіл і б’є десь далеко, далеко в прерії.
Нарешті він чує, що робітники закінчили вечеряти і біжать до сараю, який є для них спальнею. Вони клянуть негоду і поспішають сховатися від дощу. Закхей терпляче, вперто чекає ще цілу годину, потім йде до кухні. Там ще світло. Він бачить чоловіка, що стоїть біля плити і спокійно входить.
- Доброго вечора! – говорить він. Кухар дивиться на нього з подивом і говорить:
- Тепер ти вже не отримаєш вечері.
Закхей відповідає:
- Добре. Але тоді дай мені кусочок мила, Поллі: я вчора увечері погано виправ свою сорочку і хочу сьогодні її ще раз випрати.
- Тільки не в моїй воді!
- Ні, саме в твоїй!
- Раджу тобі цього не робити.
- Я отримаю нарешті мило, чи ні? – говорить Закхей.
- Ось зараз я тобі дам такого мила! – кричить кухар. - Геть звідціля!
Закхей іде. Він бере одне з відер з дощовою водою, переносить його під саме вікно і починає в ньому шумно хлюпатися. Кухар чує це і виходить з кухні.
Він відчуває себе більш, ніж коли-небудь, сильним і важливим і грізно і рішуче направляється до Закхея.
- Що ти тут робиш? – питає він.
- Нічого, - відповідає Закхей, - я перу сорочку.
- В моїй воді?
- Ну, звичайно!
Кухар підходить зовсім близько, нахиляється над відром, ніби бажаючи впевнитись, чи дійсно це його вода, і нишпорить там рукою, шукаючи сорочку.
Закхей повільно виймає з пов’язки, в якій носить поранену руку, револьвер, підносить його до вуха кухаря і натискує на курок.
Глухий, ледве чутний звук пострілу лунає серед дощу в цю сиру, мокру ніч.
V
Коли Закхей пізньої ночі зайшов до сараю, де спали робітники, деякі з його товаришів прокинулись і спитали, що він робив так довго надворі. Закхей відповів:
- Нічого. Я застрелив Поллі.
Товариші піднялися, спираючись на лікті, щоб краще чути.
- Ти його застрелив?
- Так.
- От чортівня! Як же ти в нього влучив?
- Прямо в голову. Я стріляв у вухо, і куля попала в череп.
- От, чорт візьми! А де ж ти його поховав?
- В прерії – туди на захід. І я вклав йому до рук його газету.
- Як, ти і це зробив?
Потім товариші вкладаються зручніше, щоби знову заснути. Через хвилину, один із них питає:
- Він зразу помер?
- Так, - відповідає Закхей, - адже куля пройшла через мозок.
- Ну, це найкращий постріл – як тільки куля пройде через мозок тут і смерть! – підтвердив товариш.
А потім в сараї настала повна тиша. Всі знову заснули.
Наглядач призначив нового кухаря, одного з помічників, який вже з весни готував під керівництвом кухаря. І новий кухар відчуває себе дуже щасливим, гордиться своїм новим званням і дуже задоволений цим убивством.
І все знову увійшло в колію своїм звичайним порядком до самих жнив. Ніхто більше не говорив про Поллі. Бідолаха був убитий і похований десь серед пшеничного поля, там де були вирвані колоски, - адже для нього все було кінчено, і цього неможна було вже змінити.
Коли настав жовтень, всі робітники відправились з ферми у Вілліборі до сусіднього містечка і, перш ніж розійтися в різні сторони, влаштували там прощальну пиятику.
Тепер, в цю останню хвилину, всі були найкращими друзями: вони обіймали і дякували один одного і при цьому вірили в щирість своїх почуттів.
- Куди ти йдеш, Закхей?
- Я йду ще далі, на захід, - відповів Закхей. – Можливо, дійду до Уомінга, але взимку знову піду до лісу рубати дрова.
- Ну, так, значить, ми там зустрінемось. До побачення, Закхей! Щасливої дороги!
І товариші розходяться по всіх напрямках величезної батьківщини янкі. Закхей відправляється до Уомінга.
А безмовна прерія розстилається схожа на безмежне нескінчене море і жовтневе сонце розкидає по ній свої довгі, блискучі промені.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Норвегія, 1909 рік.