Санта
На такий виклик бригада виїхала вперше. Мет вчепився в кермо і майстерно маневрував у потоці на максимальній швидкості. Він розігнав пожежний автомобіль настільки, що деякі водії не встигали звільнити праву смугу, занадто пізно помічаючи автомобіль екстреної служби. Саме в ці моменти Мету доводилося "лихачити", аби швидше дістатися до місця події. Нарешті його напарник Дейвід, який першим помітив клуби чорного диму вдалині, скрикнув: "Ось там! Ліворуч! Бачиш?" - і простяг руку, вказуючи напрямок.
Мет на мить відвів погляд з дороги, кивнув і втопив педаль газу. За хвилину автомобіль, з`їхавши з траси, вже викидав із-під коліс сухий ґрунт, упереміш з травою. Рятувальники, які побували в різних нестандартних ситуаціях, ніколи не бачили нічого подібного. Мету чомусь подумалось, що так, напевно, має виглядати пекло… Він вдивлявся в те, що відбувалося на полі, щоб зрозуміти, куди краще під`їхати і розпочати гасіння. Раптом він помітив серед палаючих уламків, як йому здалося, фігуру дівчинки. Вона сиділа, схилившись над купою обгорілих речей і ніби щось діставала або, навпаки, кидала додолу. Її рухи нагадували рухи людини, яка молиться, піднімаючи і опускаючи обидві руки.
- Двадцять шостий!!! Двадцять шостий!!! Пропустіть сімнадцятого і четвірку!!! Самі на правий борт!!! Як зрозуміли??? - прокричала рація голосом командира пожежної частини.
Мет відточеними до автоматизму рухами схопив передавач рації та, даючи позитивну відповідь, викрутив кермо, ледь не зачепивши стабілізатор хвоста літака. Він вже забув про дивну "дитину" серед жахіття. Наразі його турбувало інше - знайти оптимальну позицію для "роботи".
***
Як завжди, перед закінченням зміни Янлін звірила дані, занесені в систему за весь день. Усе відповідало стандартам, процент виявлених бракованих виробів був у межах норми. Вона перевірила кількість виписаних сертифікатів якості і цифри в комп`ютері. Повний збіг! Задоволена результатом роботи, вона підписала електронний протокол на екрані робочого планшета і, запаковуючи все вимірювальне обладнання в спеціальні бокси, зібралася було попрямувати до виходу. Раптом двері її кабінету відчинилися, і всередину зайшла керівник відділу трудових ресурсів. Янлін одразу впізнала пані Сяо, адже тільки їй дозволялося ходити цехами не у фірмовому комбінезоні. Вона завжди одягалася скромно, але ефектно: класичний брючний костюм та елегантні туфлі.
- Я бачу, ти завершила роботу і зібралась додому? Янлін, я б хотіла поговорити з тобою, але... якщо ти не заперечуєш, не тут, а в офісі. Ти не проти? - мило посміхаючись, запитала пані Сяо.
"Все-таки пан Вей поговорив з нею, і мене нарешті підвищать!" - промайнула радісна думка в голові юної, але досвідченої працівниці відділу контролю якості.
В офісі пані Сяо знаходився керівник виробництва - пан Вей. Янлін, поглянувши на їхні незадоволені обличчя, зрозуміла, що мова піде не про підвищення.
"Тільки б не звільнили… хоча, що такого могло трапитися? За останні півтора року жодного пропущеного дефекту і повернутого виробу не було…" - почала заспокоювати себе дівчина.
- Янлін, - сухо почав розмову пан Вей, - ми дуже цінуємо тебе як чесного працівника, цінуємо твою старанність і твоє серйозне ставлення до обов`язків.
* * *
Настя відчинила вхідні двері і, скидаючи на ходу шпильки, залетіла у свою нещодавно відремонтовану квартиру в будинку-башті на Кловському узвозі. Промчавши вітальню, вона з розмаху плюхнулася на ліжко, широко розкинувши руки. Жінка дивилася на стелю, наказавши собі ні про що не думати. Виконати наказ було важко. Сьогодні вона нарешті закрила угоду століття, як охрестив її Вадим - гендиректор їхнього дизайнерського дому. Але і це ще не все, що паморочило голову Насті і не давало вийти зі стану ейфорії. Після підписання угоди чи то від радості, чи то просто набравшись сміливості, Вадим нарешті наважився і запросив її на вечерю в ресторан. Причина тривіальна - відзначити успішну угоду, але запросив він тільки її одну з усього величезного колективу.
"Можливо, сьогодні він наважиться..." - замислено фантазувала вона.
"Класно було б полетіти в Рим разом..." - фантазія малювала Насті картини ідеального відпочинку у вічному місті в компанії Вадима.
"Ну, навіть якщо я видаю бажане за дійсне... - повернувшись до реальності, подумала вона.
"Готель замовила, квиток купила, екскурсії на місці знайду - я і сама непогано відпочину!" - закінчила Настя на оптимістичній ноті.
- Так, вставай, корова! - сміючись, сказала вона собі вголос, - Треба хоч валізу зібрати…
Вчора після роботи Настя забігла до ЦУМу і придбала невелику, але дуже стильну і дуже дорогу валізу відомого бренду у своєму улюбленому магазині на п`ятому поверсі. Ця покупка так і стояла у вітальні під барною стійкою, загорнута в поліетилен.
- Так-с… що тут у нас… ага… о! Дяка! - розпакувавши і відкривши валізу, щаслива власниця брендової речі виявила всередині в обгортковій упаковці гарантійний талон, пробники крему та невеликий клатч чорного кольору.
- Оце сервіс! - вигукнула Настя і, кайфуючи від запаху, почала наносити на руки ароматну субстанцію.
Закінчивши косметичну процедуру, вона закрила валізу і понесла її в комірчину. Поклавши валізу на канапу, жінка помітила в нижньому кутку кришки якусь нібито нерівність на глянцевому покритті. Вона доторкнулась до цього місця подушечкою пальця і відчула повітряну бульбашку під фарбою. Цікавість змусила її підчепити фарбу нігтем і… з характерним тріском шматок глянцю відвалився, оголивши сірий колір ґрунтової фарби.
- Капець… - тихо видихнула вона. - Це щось новеньке…
Розуміючи, що назад нічого вже не повернути, Настя взялася здирати "бульбашку" далі. Нарешті, впоравшись із таким "важливим" завданням, вона зупинилася і приклала долоню до губ. "Ляпка" сірого кольору, що утворилася, була розміром із дамське дзеркальце.
- Бл… - трохи не вилаявшись, Настя кліпала віями і не могла повірити в те, що бачила перед собою.
Пляма навіть здалася їй схожою за формою на щось дуже знайоме. Але зараз думати про це вона не хотіла.
За наступні декілька секунд жінка розробила в голові план дій і взялась до його виконання. Перше - зателефонувати в магазин. Чому сьогодні? Рейс завтра ввечері, звісно, можна встигнути поміняти цей туристичний атрибут і завтра, але Настя розраховувала на можливе продовження побачення з Вадимом, тому відкладати збори на завтра не хотіла.
- Ало, Альона? Добрий день! Це Анастасія Анатоліївна. Впізнали? Супер! Слухайте… навіть не знаю, з чого почати. Пам’ятаєте, вчора я купила валізу? Так-так… вірно… фуксія… так от… я… тобто… там на кришці знизу брак… так-так, фарба облізла, і це виглядає жахливо… зараз скину Вам на вайбер, - закінчивши пояснення, вона наблизила апарат до валізи, натиснула декілька разів на екран і продовжила розмову.
- Бачите? Це взагалі як розуміти? Я заплатила за цю валізу… - вона перевела подих, - Майже півтори тисячі баксів, а завтра мені в дорогу, взагалі-то! Можна щось придумати? - Настя поставила резонне запитання продавчині.
- Ну, не знаю… привезіть мені іншу - таку саму, а цю заберіть… що??? Та, тому що в мене плани на вечір, мені треба збиратися, а не в заторах плестися до вас, щоб вирішити, між іншим, вашу проблему! - починаючи спокійним тоном, покупчиня перейшла на крик.
- Я не кричу… Альона… вибачте, Альона… Альонушка, ну що Ви… ну, не плачте… Боже… добре, я сама приїду, - Настя намагалася заспокоїти продавчиню максимально ніжним голосом.
"Що ж це вони таких вразливих на роботу беруть… добре… година туди, година назад максимум… на затори ще година… до шостої буду вдома… встигаю… з запасом", - закінчивши роздуми, Настя схопила валізу (забувши гарантійний талон і клатч), взула шпильки і вилетіла з квартири, як куля.
"Коли вже це неподобство закінчиться? Що в них там - знову на кортеж клоуна чекають, чи що? Весь центр перекрили…" - подумала Настя, дивлячись на циферблат годинника.
- Вадим, добрий вечір! Так! Ні-ні... все в порядку… просто… можна… ні, що Ви… все виходить. Можна на годину пізніше? У мене тут форс-мажор… при зустрічі розповім - будете сміятися. Так. Супер! Дякую! До зустрічі! Так-так! Я теж з нетерпінням… - видихнувши і зробивши рукою жест переможця, Настя завершила розмову.
Її погляд був прикутий до вогнів стоп-сигналів у потоці машин, які ледь рухалися.
"Все, що може піти не за планом, піде не за планом". Один із законів підлості спрацював. Настя, за її розрахунками, запізнювалася вже навіть не на годину. І ось нарешті вона в`їхала на підземний паркінг і почала нервово видивлятися вільне місце.
Жінка бігла по мармуру, тягнучи за собою браковану покупку. Нарешті, добігши до ліфта, вона побачила новий "сюрприз": перед входом стояли хромовані стовпчики, а між ними красувалася табличка з вибаченнями за тимчасові незручності.
"Навіть так? Окей, ми не шукаємо легких шляхів!" - подумала жінка і рвонула до ескалатора.
Другий. Третій. Четвертий. Ось уже видніється заповітний напис "5-й поверх". Настя з ненавистю поглянула на валізу, яка стояла на сходинці вище, та, імітуючи удар, піднесла до неї ногу, зупинивши носок туфлі за сантиметр від глянцевого "недруга" кольору фуксії.
"Так би й дала тобі…" - промайнула в неї хуліганська думка.
Потім, повертаючи ногу в попереднє положення, вона занесла шпильку трохи далі від краю сходинки і, втративши точку опори, полетіла вниз, хапаючи розкинутими руками повітря.
* * *
- Але, сталася дуже неприємна подія, яка ганьбить не тільки наш відділ контролю якості і навіть не тільки наш завод. Цей випадок кидає тінь на ім`я нашої фірми! А ти знаєш, наскільки ми цінуємо це ім`я! Не секрет, що в минулому в нас бували випадки відправки браку до магазинів, але не в останні півтора року. І ти чудово знаєш чому: ми посилили наш відділ і придбали нове обладнання. Ба більше, ми кожні півроку піднімаємо зарплатню всім працівникам відділу. Тому стовідсоткова гарантія якості - це не порожні слова, це наш девіз! - пан Вей закінчив довгу вступну промову.
- Тепер подивись на монітор, - він відійшов убік, і Янлін побачила на великому моніторі дві фотографії валізи кольору фуксії.
Їй одразу впала в око невелика сіра пляма дивної форми. Янлін усе зрозуміла й згадала той день, коли випускали вироби цього кольору. Тоді вона хотіла відпроситись додому, посилаючись на біль внизу живота, але вирішила залишитися, боячись втратити денну зарплату. Вона ледве дотягнула до кінця зміни на знеболювальних. Очевидно, тоді вона й не помітила дефекту, хоча апарат, який перевіряв товщину фарби, мав би показати помилку. Янлін, повернувши голову, придивилася уважніше до плями і… ахнула.
- Вибачте, пане Вей, і Ви вибачте, - звернулася вона до присутніх в офісі, - Я все зрозуміла. Це моя помилка, і якщо це можливо, я маю прохання не звільняти мене. Я сама напишу заяву про звільнення, - заявила дівчина на диво задоволеним тоном.
Пан Вей був шокований, однак опанував себе і, злегка нахилившись, відповів: "Я вдячний тобі за час, проведений у нашому колективі, і дуже радий, що ти прийняла таке вірне і сміливе рішення". Він підійшов до Янлін і потис їй руку.
Янлін їхала на своєму скутері в потоці таких самих, переважно молодих людей, які закінчили довгий робочий день, але ніхто не міг подумати, що людина, якій довелося звільнитися після трьох років роботи, може бути настільки щасливою.
"Це знак! Це знак!" - думала Янлін. Приїхавши додому, вона, не знімаючи одягу, вмостилася у крісло, увімкнула ноутбук і ввела у стрічці пошуку "авіаквитки".
* * *
- Слухай, Біланов, тут така справа... - звернувся до "головного" з речових доказів слідчий майор Сергій Бистров.
- Пам`ятаєш, я здав тобі валізу, яскраву таку... ну, бабську, коротше? Вона зі справи того дебіла з ЦУМу, який мертву тьолку грабанув... як його взагалі туди впустили... пам`ятаєш?
- Ну, пам`ятаю. Так справа ж закрита. А валізу ту я "того", - відповів капітан здивовано.
- В сенсі "того"? Справу закрив я, а речдок "того" ти? Нічого не поплутав? - нахиляючись до наляканого Біланова, грізно запитав слідчий Бистров.
- Ну що Ви одразу… тут вона… в комірчині валяється. Мені вона вобщє нафіг не здалася. А Вам вона навіщо? - знову здивувався капітан.
- Не мені… жінці хотів подарувати. Вона в Індію зібралась з подругами… "на фоні таджмахали поселфитися"... - передражнюючи жіночий голос, сказав Сергій. - Ось, думав презентувати, раз справу закрито і ніхто не пред`явив вимог, - збрехав майор, підморгнувши колезі.
- Дружині? - єхидно поцікавився Біланов.
- Неси давай! "Хто забагато знає…" - відрізав майор.
- Тільки цей… тут пляма невелика внизу, ось, - показав капітан ляпку сірого кольору, принісши запилений речдок.
- Фігня… заліплю чимось… - замислено сказав слідчий і, пильно дивлячись на "архіваріуса", додав, - Так ось чому вона ще тут… так би вже давно загнав, зараза!
Бистров стис два кулаки і показав Біланову жестом, що він хоче зробити з його шиєю.
* * *
По дорозі до коханки Сергій зупинився біля входу в метро. Заскочив в кіоск і купив наліпку у вигляді смайлика. За розміром вийшло якраз те, що треба: замість сірої плями на глянці, тепер красувалася усміхнена жовта пляма рівної круглої форми.
"Красата!" - подумав майор і поїхав на орендовану квартиру, де жила Машка.
Машки вдома не було, тож Сергій, залишивши валізу в прихожій, роздягнувся і заліз під ковдру. За півгодини його розбудив шум дверей, що відчинилися.
- Ти де була? На дзвінок не відповіла… - мружачись на світло, сонним голосом заявив майор, виходячи з кімнати в трусах і шкарпетках.
- Сєрьожик! Ну, що ти починаєш? Я, напевно, звук збила… кофє закінчилось, - піднявши пакет з продуктами, відповіла Машка, дивлячись не на Сергія, а на валізу.
- А це мені? - пискнула коханка.
- Тобі-тобі… і не "кофє закінчилось", а "кава закінчилася"… кава - це вона… село! - відповів коханець.
Через мить Машка, мов дресирована мавпочка, вже висіла на шиї Сергія і казала "як сильно вона його любить" і "який він хороший".
* * *
- Альо, Сєрьожик? Я вже все пройшла, по дьютіку прошвирнулась, зовсім трошечки витратила… скоро посадка. Слухай. Тут цей… Лєнка… зараза… причепилася… типу, нафіга цей смайлик… весь вигляд псує… ну… наліпка ця… ось.. вона… коротше… підчепила нігтем… і відірвала разом з фарбою! Дура! Ти мене не вб`єш? - на одному диханні випалила Машка.
- Взагалі-то я на роботі… - пошепки відповів Бистров, тоді, вийшовши з кабінету, продовжив звичайним голосом, - Не вб`ю… але покараю! - і загиготів уголос.
- Я згодна! Тільки коли повернусь… ти поміняй цю валізу, окі? Все! Пока-пока! Я на посадку! Цьом-цьом! - пискнула Машка і скинула виклик.
"Ага… поміняю… я тебе скоріше поміняю, дура! От як так можна було не помітити, що на зворотній стороні фарби немає? Подружки теж під стать - тупі" - подумав Бистров і нехотячи побрів до кабінету.
* * *
- Лєнчик, що ж ми робити будемо? Машці вже не допомогти… а нам що… усю відпустку коту під хвіст? - Женька стояла з витріщеними очима і намагалася знайти підтримку у подруги.
- Жень, я взагалі в шоці… ніяк відійти не можу… капець! “Почався в колгоспі ранок”, - відповіла подрузі Лєнка, витираючи патьоки туші зі щік.
- Слухай, поїхали поки що в готель, а? Там хоч прилягти можна… відпочинемо… що-небудь придумаємо… - запропонувала Женька.
Лєнка байдуже спостерігала, як по транспортеру "нарізала круги" валіза кольору фуксії з сірою плямою на кришці.
- Добре, поїхали. Телефон госпіталю, в який її повезли, у мене є… хоча… я навіть не уявляю, що з її тілом будуть робити. У неї ж немає нікого, крім цього “Сєрьожика”… козла… - погодилась вона з подругою.
- Ти тільки не ляпни про нього нікому. Валізу її забирати не будемо. Вони тут самі розберуться… блін! Казала ж їй не брати ту рибу галіму… "Ніколи тунця не їла"... спробувала… це капець… поїхали! - хапаючи подругу за руку, Женька рушила до "зеленого коридору".
* * *
Садхір уважно слідкував за двома молодими красунями слов`янської зовнішності. Він здогадався, що ці дівчата подруги тієї нещасної українки, яку повезли на швидкій, знявши її з борту на злітному полі щойно літак приземлився. Чутка про нещасний випадок розлетілася за лічені хвилини. Всі з співчуттям і жахом обговорювали трагічний інцидент. Яких тільки версій не озвучували схвильовані працівники аеропорту… Хтось навіть доводив, що у дівчини в животі лопнули пакети з наркотиками, отруївши організм, тому вона "надулась" і задихнулась. Але основна версія все ж була не такою конспірологічною - у дівчини була алергія на рибу.
Але Садхіра не дуже хвилювала ані причина смерті дівчини, ані доля її подруг. Він сподівався, що вони не заберуть валізу, яка самотньо кружляла на транспортері. Все вийшло якнайкраще. Дівчата пішли. На останньому колі Садхір "виловив" валізу та сховав у машинному відділі блоку розвантаження. Вивезти валізу у прихованому відсіку бензовоза, скориставшись відлагодженою схемою переправлення контрабанди, було питанням техніки.
Сама валіза мало цікавила Садхіра, до того ж річ, хоч і була на вигляд новою, мала пляму на кришці, що псувало її товарний вигляд. Однак начиння прийшлось злодюжці до душі. Чого там тільки не було: одяг винятково брендовий і майже увесь новий. Деякі речі були навіть з цінниками.
"Якщо здам все гуртом Джагдішу, тисяч п`ятнадцять отримаю без проблем, - подумав Садхір, складаючи в умі суми, - А валізу цю… на базарі "штовхну".
* * *
Кетрін працювала стюардесою вже п`ятий рік, і незабаром її контракт добігав кінця. Це був не перший політ до Делі, але те, що з нею сталося цього разу, геть вибило її зі звичного ритму життя. Її номер у готелі пограбували, винісши все - включно зі спідньою білизною та косметикою. Після відвідування поліцейського відділку, де їй довелося вкотре розповідати про інцидент, Кетрін попрямувала за покупками. Передусім потрібно було купити зручну, містку, але невелику валізу.
Вона йшла вулицею, роздивляючись вітрини магазинів, і не помітила, як підійшла до вулички, на якій розташувався імпровізований базар.
"Пройдуся, може, щось потрібне і недороге знайду", - подумала дівчина й рушила до ринкових наметів.
Зазивали запрошували її зайти всередину, але Кетрін, щиро посміхаючись їм у відповідь, ішла далі. Нарешті вона зупинилася, побачивши яскраву, блискучу валізу.
- Скільки ви хочете за цю річ, - поцікавилась вона у хлопчика, який стояв за прилавком. Той когось погукав, і за декілька секунд перед нею вже стояв смаглявий красень з білосніжною посмішкою.
- Це дуже хороша валіза! Фірмова! - з гордістю почав вихваляти товар продавець, - Вона коштує десять тисяч рупій.
- Окей. Я візьму її… за п`ять, - хитро посміхнувшись сказала Кетрін і показала п`ятірню.
- Момент… - відповів продавець, і, відвернувшись, набрав номер на телефоні.
- Добре. Я віддам її... за вісім, - копіюючи тон покупчині, відповів смаглявий красень, закінчивши розмову телефоном.
* * *
Після зустрічі зі своїм приятелем-продавцем, Садхір задоволено крокував нічною вулицею. У кишені він мав непоганий виторг від вдало провернутих угод. Отже, сьогодні він міг увійти в гру "по-великому", відігратися і почати віддавати борг. Назустріч йому неквапливо йшла компанія молодих хлопців. Деяких він добре знав, деякі були малознайомі. Порівнявшись з тусовкою, Садхір привітався з усіма піднятою рукою. Один із хлопців подав секретний знак, який свідчив про те, що "все чисто". Помітивши цей знак, Садхір кивнув приятелю і прискорив крок. Він попрямував до будинку місцевого мафіозі на прізвисько "Містер Біг". Ніхто не знав, чому в цієї немолодої, невисокої та непримітної людини таке прізвисько. Подейкували, що колись у молодості він жив у США і знімався в кіно для дорослих.
* * *
- Ти знову взявся за старе? Мало того, що я влаштував тебе на "тепле" місце в аеропорту, я ще й закриваю очі на твої дрібні справи "мимо каси". І чим ти, виродок, вирішив відплатити мені цього разу? Знову "завтраками"? Скільки разів я тобі казав: "Не вмієш грати – не сідай за стіл!" – скаженіючи від злості, кричав "Містер Біг" на Садхіра, який стояв опустивши голову.
"Невдаха" знову програв усе, що заробив на валізі і її вмісті, до того ж, набрався нових боргів.
- Де цей покидьок Кумар, який пропустив "невдаху" на гру? Сюди його! - гаркнув головний.
За хвилину перед ним уже постав здоровань, який перелякано кліпав очима, дивлячись на господаря.
- Я знаю, що ти пропустив його не просто так. Дістань ту суму, яку він дав тобі, і передай мені, - спокійним тоном наказав бос.
Охоронець трохи зніяковів, але негайно дістав з кишені купюру в п`ятсот рупій і передав босу, який засунув її в кишеню.
- Садхір, підійди! - наказав "Містер Біг”.
Садхір, трясучись від страху, наблизився до мафіозі. Той дістав з іншої кишені ніж і натиснув на кнопку. Блиснула сталь, і різким, точним рухом він вдарив боржника в живіт. Садхір від несподіванки і болю відкрив рота і опустився на коліна, тримаючись за живіт. "Містер біг" дістав з кишені купюру і, зім`явши, заштовхав її у відкритий рот бідолаги.
- Ти все зрозумів? - блиснув докірливим поглядом на охоронця головний. - Займися ним. Всі геть!
* * *
Відчинивши двері квартири, Кетрін відчула знайомий запах. Це було останнє, що їй хотілося б відчути, повернувшись з такого непростого рейсу. Вона залишила речі поруч із дверима і пройшла всередину. Знайома картина відкрилась перед її очима.
- Ти ж знав, що я повертаюся сьогодні! Невже не можна було закінчити все "це" до мого приїзду? Скільки разів я просила: не палити цю гидоту при мені!!! - кричала Кетрін на брата, який сидів на дивані в диму і дивився на неї відстороненим поглядом.
- Ну що ти знову починаєш… - відповів брат, посміхаючись, - Тут усе законно...
- Я тобі покажу "законно", - Кетрін знайшла на кухні порожній пакет, підійшла до брата, згребла зі столу все, що там було, і рушила в туалет.
Брат навіть не сіпнувся; він продовжував насолоджуватися дурманом. Кетрін штовхнула двері туалету і мало не вдарилась об них лобом. Двері були замкнені зсередини.
- Джастін! Хто в туалеті? Відповідай!!! - вона кричала так, що її можна було почути на вулиці.
Брат мовчав. Кетрін вже хотіла розвернутися, аж раптом ручка дверей засмикалась, а згодом двері відчинилися, і з туалету вийшла дівчина.
Вона поглянула на Кетрін докірливим поглядом і, злегка штовхнувши її, попрямувала до Джастіна. Сівши на нього зверху, вона почала театрально цілувати хлопця, поглядаючи в бік туалету. Кетрін вирішила спочатку позбутися "непотребу", а потім вже розібратися з незваною гостею. Спорожнивши вміст пакета в унітаз, вона відкрила відро для сміття, щоб викинути порожню тару.
- А це теж "законно"??? - кричала не своїм голосом Кетрін, забігши в вітальню і тримаючи в руках одноразовий шприц.
* * *
Чотири дні пролетіли як одна мить. Кетрін уже зібралася. Залишався тільки останній штрих: вона натиснула на дозатор улюблених парфумів і ще раз поглянула в дзеркало. На неї дивилася симпатична шатенка в уніформі стюардеси. Відображення підморгнуло, поцілувало свою господиню та зникло.
Таксі під’їхало вчасно. Галантний водій допоміг дівчині покласти валізу в багажник і театральним жестом відчинив двері. Через деякий час Кетрін, щось згадавши, відкрила сумку і почала гарячково шукати якусь річ. Їй чомусь здалося, що вона забула свій дорожній талісман - верблюденя, м`яку іграшку, яку їй подарував пасажир. Це був її перший рейс, і дівчина дуже переживала. Літній чоловік, помітивши хвилювання стажистки, заспокоїв її, а перед виходом із салону сунув їй іграшку і подякував, посміхаючись. З того часу Кетрін не літала без свого плюшевого друга. Не знайшовши іграшку в сумці, вона попросила водія зупинитися і дозволити їй перевірити вміст валізи в салоні автомобіля. Той неохоче погодився.
"Блін… зараз вона мені цією галімою валізою всі сидіння забруднить… ну що ви за народ такий… баби… ніби виглядає класно, а валіза потріпана… нервова до того ж якась", - спостерігаючи за тим, що відбувається на задньому сидінні, бурчав у своїй голові Денис.
Звісно, тут він Ден, але в Харкові він завжди був Денис, дружина називала його Дєня. Нарешті Кетрін вигукнула: "Є!" - і підняла руку зі знайденим верблюденям. Вона подивилася на той безлад, який влаштувала на сидінні, і, вибачаючись, покидала всі речі всередину валізи, подумавши, що потім усе складе як слід. Вона відклала валізу вбік, намагаючись не забруднити колесами спинку сидіння, і посміхнулася в дзеркало чомусь раптом спохмурнілому водієві.
Тоді Кетрін звернула увагу на сіру пляму на кришці валізи. Вона розвернула її ще раз - ніжками до себе і... ахнула. Пляма на валізі мала форму країни, до якої вона сьогодні летить. Так. Її очікував довгий п`ятнадцятигодинний переліт з Лос-Анджелеса до Сіднея.
"Цього не може бути… цього не може бути…" - повторювала вона собі, дивлячись на знайомі контури.
"Як я раніше не помітила?" - ставила вона собі логічне запитання.
* * *
- Ало, Маш! Все... ага... закінчив... нє-є... додому... звісно! Може, досить? Кажу тобі: додому... хто кричить? Ма-аш... ну скільки можна... ти скоро? Хочеш, заїду?
Денис почув короткі гудки і вирішив не випробовувати долю.
Дружина його, Маріанна, була ревнивою, "як сто Отелл, разом узятих", як часто казав він. Насправді її можна було зрозуміти. Дениса було за що ревнувати. Сорокарічний імпозантний високий брюнет з ямочками на щоках. Ну і робота таксистом давала деяку свободу дій на поприщі Казанови. І Денис не раз користувався цією можливістю. Одного разу він був спійманий і з ганьбою виставлений із дому. Довгі місяці Денис вмовляв (телефоном) дружину дозволити йому повернутися, і після другого "першого" побачення стосунки закрутилися з новою силою. З того часу Денис "спав" з іншими жінками тільки очима, та й то, коли дружини не було поруч.
Він під`їхав до офісу Маріанни, посигналив і заглушив мотор. Коли вона вийшла, Денис відкрив вікно і, дочекавшись, коли дружина сяде, акуратно зачинив двері.
- Китайська чи суші? - посміхаючись дзеркалу, запитав чоловік.
- Піцу хочу! - сказала Маріанна і, показавши чоловіку язик, розсміялась.
- Машка, ти знаєш, як я тебе кохаю? - повернувшись до дружини, схитрував Денис.
- На дорогу дивись, крейзі! Угробиш ще… - суворо сказала вона і знову засміялася, - Я теж!
- Слухай, візьми з собою, а? Доки стоянку знайдеш… а я голо-о-дна... додому не дотерплю, - попросила Маріанна.
- Окей! - відповів Денис, зупинив жовтий екіпаж і забіг в піцерію.
- Тримай, тільки дуже акуратно, добре? - попросив він, простягаючи дружині коробку з піцою та напій.
- Не хвилюйся. Я, на відміну від деяких, д-у-у-уже "акуратна", - єхидно відповіла Маріанна.
- Може, досить? Ну чесне слово… ти ж знаєш… я зараз на пасажирок навіть в дзеркало боюсь дивитися, - намагався пожартувати Денис.
- Ммм! Смако-т-а-а! - вона простягнула йому трикутник піци та почала з апетитом жувати щойно надкушений шматок.
Денис не дарма хвилювався з приводу неуважності дружини - вона таки впустила скибку помідора на підлогу.
"От криворука… так і знав", - подумав Денис і відвернувся, дивлячись поверх "двірників". Він не хотів бачити цього "неподобства" у своєму ідеально чистому салоні авто.
Коли ж він таки розвернувся, обличчя дружини виражало глибокий подив. Ротом, напханим непережованою піцою, вона намагалася щось сказати, при цьому очі її були надзвичайно круглої форми. У руці вона тримала жіночі трусики-бікіні чорного кольору. Наступної миті Маріанна схопила коробку із залишками піци, "вкрутила" в піцу трусики і жбурнула "композицію" в обличчя чоловіка. Потім вона, відчинивши двері, вилетіла назовні, прожувала залишки піци й голосно, дивлячись у небо, сказала: "Тварюка..."
* * *
Залишалося зовсім небагато часу до початку роботи на борту. Несподіваний дзвінок відірвав Кетрін від думок про найближчий рейс. Побачивши знайомий номер, вона миттєво дала зелене світло тому, хто дзвонив.
- Добрий вечір! Перепрошую, що турбую Вас так пізно. Говорить інспектор Джефферсон. Ви можете говорити, Кетрін?
- Так-так! Щось трапилося з Джастіном? - перелякано запитала дівчина.
- Ні-ні! З ним все гаразд. Проблема в іншому… розумієте… Ви тільки не хвилюйтеся… найімовірніше, він замішаний в пограбуванні магазину. Ми зняли відбитки… і… вони збіглися. Я б порадив Вашій сім`ї знайти хорошого адвоката. Ще раз вибачте, - почулися короткі гудки.
"Боже… що я наробила…" - подумала з жахом дівчина і набрала номер мами.
* * *
Янлін уже півтора місяця подорожувала Австралією. Їй майже вдалося здійснити свій грандіозний план - побувати у всіх великих містах материка, об`їхавши його вздовж усього узбережжя. Для ознайомлення з Сіднеєм - візитівкою країни, вона запланувала три дні. Для цього Янлін виїхала на світанку, щоб почати знайомство з містом якомога раніше.
День видався сонячним, і лише різкі пориви вітру інколи нагадували про те, що в Австралії зима. Дівчина відводила погляд у бік моря, насолоджуючись світанком. Коли вона повернула голову вчергове, то помітила літак, що летів з боку океану.
"Заходить на посадку… Незабаром і я полечу додому", - подумала Янлін і продовжила рух.
Навігатор показував, що до місця призначення залишалися лічені кілометри. Раптом вона почула гуркіт над головою. Не розуміючи, що трапилося, дівчина почала дивитися на всі боки, але нічого дивного не помітила. Потім почувся якийсь гул зі свистом, і за секунду над нею на шаленій швидкості пронісся величезний залізний птах. Літак залишав за собою чорний слід від палаючого двигуна. Янлін бачила, як випустились шасі і машина намагалася приземлитися на полі. Однак, коли колеса вже майже торкнулися ґрунту, шквальний порив вітру перекинув літак на бік, і той, зачепившись крилом, "пірнув" носом і врізався в землю, проорюючи борозну та піднімаючи в повітря тонни ґрунту і пилюки.
Вітер був настільки сильним, що Янлін вирішила зупинити автомобіль, щоб не перекинутися на ходу. Вона дивилася на місце катастрофи і не могла повірити в те, що відбувається. Через деякий час вітер дивним чином вщух, і вона наважилася вийти з автомобіля. Янлін обійшла його, присіла навпочіпки і, обхопивши голову руками, заплакала. Їй було страшно дивитися вперед, але цікавість взяла гору. У момент, коли вона відкрила очі, величезна червоно-помаранчева куля вибуху засліпила її, а за частку секунди дівчину відкинуло назад вибуховою хвилею.
* * *
- Перепрошую, Ви в порядку? - Янлін почула чоловічий голос.
Вона розплющила очі і побачила чоловіка, який нагнувся над нею. Її вразила "американська посмішка" в поєднанні з жахом в очах.
- Я… я… впала… - Янлін, спершись на руку незнайомця, піднялась і почала збивати рукою пилюку з одягу.
- Оуен, - вкотре простягнув руку чоловік, - Я… піду туди, - озирнувшись, сказав він, - А Ви… залишайтеся тут… чи… краще біжіть подалі. Вибухи можуть повторитися, - розвертаючись у бік розбитого лайнера, додав Оуен.
Він хотів висмикнути руку, вже не дивлячись на Янлін, але та так стисла долоню хлопця, він чого той мало не впав.
- Я піду з вами, або ми обоє залишимося тут, - спокійним тоном сказала дівчина.
Оуен ще раз спробував висмикнути руку, але знову безрезультатно - незнайомка навіть не поворухнулася.
- Окей! Тільки не відходьте від мене далеко, - попросив він і вони, взявшись за руки, побігли полем.
Найстрашніше було не те, що побачила Янлін, а стогін та крики покалічених людей, які вона почула, підбігаючи до палаючого літака. Майже одразу їм вдалося відтягнути пораненого чоловіка. Тоді вони повернулися і продовжили пошуки тих, хто вижив. На допомогу збігалися і інші люди з машин, що зупинилися. Янлін спостерігала сюрреалістичну картину: з усіх боків до літака бігли люди в костюмах і краватках. Це були ті, хто виїжджав на роботу до мегаполісу раніше, щоб не стояти в заторах. Рятувальні роботи просувалися непогано. Поліцейські, які невідомо звідки прибули, керували операцією, показуючи, кого і куди нести. Усі працювали мовчки. Окрім чітких команд офіцерів, було чути лише жахливі стогони та шум полум’я.
Офіцер підкликав Оуена до себе і щось йому сказав. Хлопець озирнувся і побіг до літака. Коли Янлін кинулася слідом за ним, поліцейський жестом зупинив її і наказав відійти якомога далі. Але дівчина не послухалася офіцера. Тому, він просто стояв, роззявивши рота, коли та промчала повз нього, як вітер.
Вона не змогла знайти свого нового знайомого, проте їй вдалося витягти з-під обвугленого крісла дівчину в уніформі. Їй здалося, що та ще жива. Янлін нахилилася, але дівчина не дихала.
"Яка красива...", - подумала Янлін, і сльози бризнули з її очей.
"Кетрін", - прочитала вона ім`я на бейджику.
"А я Янлін… пробач, Кетрін", - прошепотіла дівчина і, ридаючи, побрела вздовж борту лайнера.
Янлін витерла рукавом сльози і обімліла. Серед обгорілих уламків вона помітила блиск знайомого предмета. Куток валізи кольору фуксії "красувався" серед купи понівеченого металу й обвуглених частин салону. Янлін опустилася на коліна й витягла валізу назовні.
Оуен повертався після чергової "вилазки" ні з чим. Тих, хто вижив, більше не було. Утомлений, брудний, він ледь перебирав ногами. Спочатку він почув звук сирен, а тоді побачив вереницю пожежних автомобілів, що мчали на допомогу. Літак вже тихо догорав. Оуен почув знайомий голос. Дівчина щось кричала незрозумілою мовою.
"Китайська… чи корейська", - подумав він і озирнувся на голос.
Серед купи уламків навпочіпки сиділа його знайома і, ридаючи, била руками по яскравій валізі. Вона барабанила по її кришці і, як здалося Оуену, проклинала цю бездушну річ.
* * *
Сьогодні минув рік з того моменту, як Ксилуан вперше зайшла в цей кабінет. Тоді, дивним чином звільнилося місце контролера якості, і їй, як найкращій із працівниць складального цеху, запропонували підвищення. Заводом ширилися чутки, що дівчина, яка працювала на цьому місці, звільнилася і поїхала жити в Австралію. Хтось казав, що вона загинула в жахливій авіакатастрофі. Хтось стверджував, що вона жива і навіть вийшла заміж. Але те, що вона не повернулася в рідне місто, було фактом.
До початку зміни залишалося декілька хвилин, і Ксилуан, сидячи за невеликим столом, насолоджувалася приємним смаком ранкового чаю. У двері постукали. Дівчина дозволила увійти. Але в кабінет ніхто не зайшов. Налагоджувач фарбувального цеху пан Мо лише прочинив двері і, привітавшись, сказав: "Хочу привітати тебе з річницею на цьому почесному місці, Ксилуан", - його обличчя розпливлося в посмішці, - "Пробач, що не приготував тобі подарунок".
- Дякую, пане Мо! А як Ви запам`ятали..? Ні, подарунок не потрібен, це ж не день народження, - пожартувала Ксилуан.
Пан Мо, або як поза очі його називали "Санта", працював на заводі дуже давно. Ніхто не знав, скільки йому років, лише подейкували, що він уже мав піти на пенсію. А ще ніхто не знав, звідки в нього таке дивне прізвисько. Єдине, що могло нагадувати в цьому худому літньому чоловікові героя з Лапландії, це колір його довгих вусів і борідки. Пан Мо посміхнувся і, збираючись уже виходити, помітив на стіні за спиною дівчини декілька невеликих листівок із зображенням пам`яток Парижу, прикріплених до стенда кнопками.
- Це твої? - показав він поглядом на стенд.
- Так. Ось хочу заощадити трішки грошей і полетіти туди… у відпустку… - замислено відповіла Ксилуан.
- Гарного дня, Ксилуан! - сказав пан Мо і пішов геть, зачинивши за собою двері.
* * *
Прийшовши у свою майстерню, пан Мо взявся до роботи: дістав необхідні інструменти і зігнувся над столом. Закінчивши, він прихопив робочу сумку та попрямував на ранковий обхід. Як зазвичай, він перевірив справність обладнання і, переконавшись, що все гаразд, зайшов у фарбувальний цех, зачинивши за собою двері на ключ.
Сьогодні загрунтовані "половинки" було заплановано фарбувати в колір "електрик лайм". Санта озирнувся, потім, вибравши "об`єкт", який йому сподобався, підійшов до сірої заготовки - майбутньої кришки валізи. Далі він дістав з кишені балончик, приклав до поверхні трафарет і наніс тонким шаром безколірну емульсію.
© alexo 2021
Усі персонажі та події цього твору є вигаданими. Будь-який збіг з реальними людьми, місцями чи подіями є випадковим. Цей твір є художньою вигадкою. Автор не мав на меті відтворити реальні події чи особистостей.
Вінниця, Україна,