САНТА, ДОНЬКА ТИМКИ
Оповідання про кмітливу собачку
Якби собаки вміли говорити, то Санта стала б серед них і найрозумнішою, і найпередбачливішою, і найусміхненішою. Саме вона – одна з багатьох дітей Тимки – перехопила не тільки собачі здібності та вміння, передусім, своєї матері, а й напевно інших тварин, що, як правило, живуть у дворах багатоповерхівок.
Те, що Тимка не ликом шита, тітка Катя, велика любителька собак, зрозуміла, коли побачила, як її запрошена чотирилапа гостя по-діловому і зі знанням справи веде себе у помешканні.
– Отакої! Оце трюк! – сплеснула руками тітка, коли, помивши руки, зайшла до кімнати і побачила як Тимка розвернулась на її чистому ліжку та ще й голову на подушку поклала. – Оце дивина! Такого я не чекала…
Тимка понурила голову, сповзла з ліжка, усім своїм виглядом показуючи винуватість і водночас прихильність до хазяйки квартири.
– Ах, ти ж красо несусвітня! Ти ото все одразу зрозуміла? – хазяйка їй.. А Тимка не вірить своїм вухам. Он у неї вони які – побиті, покусані! Та й ребра, мабуть, не всі цілі, тільки й того що довгою шерстю боки прикриті, але ж покоцані. Лапу час од часу полизує: болить, авжеж.
Доля дворових собак тяжка.
Тимці пригадався епізод, коли до їхнього подвір’я забігла ватага собак і метнулась прямо до баків з харчовими відходами. А вона якраз там шукала їжу для своїх дітей, молока вже не вистачало. Так ті чужі собаки не так на їжу, як спочатку на неї накинулись. Відтак тривалий час відлежувалась.
А тут ще й один дядько об’явився, собаконенависник. Завжди щось пожбурить у неї. Він постійно курив. Тимка ж курців не любила і лаяла їх за це. А у собак яка лайка? Гавкання! Це так, як її перший володар курив. Та хоч би тільки собі, то хай би вже й палив, а то ж за звичку взяв пускати дим на неї, собаку. Тимці (хоча тоді вона була, звісно, не Тимкою) таке не подобалось, але терпіла, бо відданою була. І він начебто спочатку її любив, але по мірі спорудження власного котеджу охолов до своєї чотирилапої подруги і, зрештою, відмовився, відпустивши ( а точніше, вигнавши) її на всі чотири сторони.. Тимка майже рік приходила до знайомого обійстя, обнесеного новою височенною огорожею, чекала, коли з воріт виїде джип, або з хвіртки покажуться діти. Марно.
Інколи у відчаї вона починала обгавкувати ворота, хвіртку, огорожу, оббігаючи її. Тимці здавалось, що це не хазяїн, а огорожа винна у тому, що вона його приховує і не пускає назовні, на оцей широкий світ, на волю, на роздолля.
Якось за Тимкою поплівся незнайомий пес. Треба було загарчати на нього, але той повівся лагідно і дав їй зрозуміти, що він з хорошої зграї, до якої вона може пристати – визнають за свою. Так і сталося.
У новому дворі люди і прозвали її Тимкою, а чи не найпершою – оця жінка, яка дивиться на неї і щось каже: лагідне чи ні – Тимка ще не може зрозуміти, не звикла до інтонації і тембру голосу нової знайомої людини.
– Ну, то ти ще й розумна, якщо вмить зіскочила з ліжка, – продовжувала хазяйка квартири. І якомога лагідніше: – Гаразд, ліжко перестелимо. Ходи-но краще до мене, вуха зеленкою змащу, «шубу» твою почищу…
Тимка такої ласки та уваги за усе своє собаче життя ще не відчувала. То й очі заплющила, подих затамувала. «Чи не мариться?»– подумала.
Після цього Тимка з усіх численних мешканців будинку саме тітку Катю почала вважати своєю хазяйкою. Щоразу чекала її у дворі, а згодом і далеко за його межами, відчуваючи звідки та йтиме. І оту любов до нової хазяйки Тимка передавала і своїм дітям, тільки їй з неабиякою собачою гордістю показуючи схованку зі щойно народженими песиками. Тимка приязно виляла хвостом, зубами піднімала то одного, то іншого і клала поближче до ніг тітки, на світло, наче промовляла: «Дивись, які гарні!»
Справді, її діти були такі чудові, що з останнього приплоду охочі люди швидко розхватали майже усіх цуценят, щойно у них повідкривались очі. Не забрали лиш одну дівчинку. Ось на неї й спрямувала Тимка усі свої виховні здібності. І коли вона знову ощенилася, її донька почала підносити матері то знайдену кістку, то шматочок хліба, заощадженого дітьми від бутерброду. Зворушливо було спостерігати як уже не мати про доньку, а донька про матір піклується, підносить їжу, перекладає з місця на місце своїх численних молодших сестер і братів.
У цей час домогосподарки були прикуті до телесеріалу про Санту Барбару. Отож, не довго думаючи, й доньку Тимки назвали Сантою, наче в піку тим, хто її маленькою заганджував, не забрав до свого приватного подвір’я. Мовляв, події розгортались точно як у «…Барбарі», тільки в серіалі – на прикладі людей, а тут – собачої долі: з непоказної виростає така гарна і розумна псинка!
Якось тітка Катя зібралась на базар і, знаючи, що Санта, як завше, уплететься за нею, вирішила вийти з під’їзду непоміченою. Дійшла до зупинки, озираючись: чи не видно поблизу Санти? Підійшла до тролейбусної зупинки, глядь праворуч-ліворуч – Санти не видно. Сіла собі спокійно до тролейбуса, їде. На потрібній зупинці тітка встала з місця та й почала готуватись до виходу. Аж, раптом, хтось її легенько – штовх у сумку, відтак – у руку. Тітка інстинктивно – сумку смик до себе: чи не кишеньковий злодій? Було вже якось: вирізали гаманець, тільки дірка у сумці-пакеті залишилась на пам’ять. А воно щось м’яке ще й об ноги треться! Тітку бісики взяли: злодії зовсім безсовісними стали, вже при виході з тролейбуса давку влаштовують, щоб у ній притиснутись до потенційної жертви. А людей так багато, що й погляд донизу нікуди втупити – тільки чиїсь сумки, валізи, портфелі, мішки, похідні візки, поли чужих одягів… І, раптом, з-поміж усього цього рухомого дорожньо-побутового хаосу блимнула якась нетипова цятка…
– Ах, ти ж, красапетко моя! Чортеняко моє миле!.. – тітка уздріла Санту, яка притиснулась до неї і норовила разом з хазяйкою вискочити з відкритих дверей.
– Бачила б ти, Катерино, як вона ховалась за зупинкою, коли ти заходила до тролейбуса і як в останню мить заскочила на задній майданчик, – розповіли тітці сусіди, яким мимоволі довелося бути свідками прояву неабиякого розуму у цієї дворової псинки.
Санта, відчувши, що про її поведінку добре відгукуються, завиляла хвостом, оббігла навколо тітки та її мимовільних супутниць, метнулась у бік ринку, який був на відстані однієї жіночої теревені про якість сучасних продуктів у магазинах і на базарах. Останніми їхніми словами певно були слова замішані на словах «м’ясо» і «ковбаса». Ну, то Санта аж розгубилася: куди бігти? Треба ж вислужитись перед хазяйкою. А як, коли м’ясний і ковбасний відділи на базарі - у різних місцях. А хазяйка мудра, пішла туди, куди Санті захотілось. Так ото потихеньку й скупились.
І настав би для Санти тривалий спокій, якби не з’ясувалось, що скуповувалась тітка Катя, щоб другого дня повезти усе те на дачу. Тітка подумала: «Чого хвилюватись за Санту? То ж їй клепки вистачило вскочити до тролейбуса, а до дачі я діставатимусь не тільки тролейбусом, а і метро, і наземною електричкою. А потім треба ще пішки шкандибати. Відстань немала – у три перепочинки, якщо з важкими сумками у руках. Куди Санті, навіть якщо вона й розумна?
Тож тітка Катя навіть запишалась від того, що цього разу Санта відверто проводжала її до тролейбусної зупинки. Тітка не заперечувала, їй навіть хотілось того.
Дачники здебільшого – народ веселий, колоритний. Хто – з лопатами, сапками, хто – з заплічниками і якимсь спортивним знаряддям чи вудками, а хто – з кицьками та собаками - до електрички.
Було кілька вільних місць. Тітка вибрала те, де сиділи люди з собаками. Песики по-діловому її обнюхали, один по-дружньому навіть гавкнув, дивлячись на нову сусідку.
– Ах, ти ж рудик-рудачок, – заговорила до нього тітка.—Гарненький! Не злись, а то господарі не захочуть тебе нести, пішки тьопатимеш до дачі.
– Певно, ви маєте собаку, – сказали його господарі. – Відчуваємо вашу любов до собак.
– Ой, та маю… маю таку красапетку, розумну, як людину!
– Зацікавили! У чому ж проявляється її розум?
Під рівномірний перестук коліс електрички та легеньке чукикання вагону тітка розповіла:
- Заболів у мене зуб – і це тоді, коли я консервуванням займалася…Настрою – що дрібка солі на кінці ножа. А тут ще домашня олія закінчилась, рафінована ж – то таке, хіба що тільки для продажу, а не для їди. Отож стукаю-грюкаю дверцятами кухонного столу, шухлядками і різними приборами. І все мені не миле. Це ж скільки треба десь дістати грошей для лікування зуба?! А де? Тут – зуб болить! Тут—думка, де взяти гроші! Тут же – якось треба з консервацією упоратись. А в цей час була на кухні й Санта, так звати мою красапетку. Так вона, уявіть собі, як побачить, що я дверцята залишила відкритими –раз!—і закрила. Носом! Красапетка моя! Навіть шухляду – раз!—і засунула. Ну, краса несусвітня! Бачили б ви її очі: розумні-прерозумні! А потім сіла трохи осторонь і так дивиться на мене страдницькими очима, інколи аж щелепами починала рухати, наче промовити щось мала намір. Ну, що було робити, якщо так боліло? Поїхала до стоматологічної поліклініки. Біля реєстратури чекаю амбулаторну картку, аж, раптом, бачу: Санта підходить! Так я ж її не брала з собою, і у тролейбусі вона зі мною не їхала. Ума не докладу: як вона опинилась у поліклініці?! Ну, опинилась, то й вийди собі надвір та й чекай хазяйку. Еге! Скільки не намагалась видворити її за двері – ні! – якимсь чином вона знову опинялась у коридорі, а згодом, зрозумівши, під яким кабінетом я чекаю черги, умостилась неподалік. А мені соромно й боязко: що скажуть лікарі стосовно неї? Це ж поліклініка! Усі - у білих халатах. Тільки заспокоювало те, що напередодні я таємно від чоловіка разом із синами гарно викупала її у ванні. Тому від моєї псинки-красапетки ніяких сторонніх запахів не було. І добре, що вона не встигла обвалятись у чомусь вонючому. А то вже раз так було. Ой, людоньки, – це ж треба! – ми її викупали, а вона, вийшовши надвір обвалялась у землі. Тьфу, красапетка несусвітня! А що далі було, ой, закачаєтесь! Слухай, рудик-рудику, і будь розумний як моя Санта. Зайшла я до кабінету, сіла у стоматологічне крісло, зробили мені наркоз. Поклали ватку, сиджу з відкритим ротом, спрямувавши погляд у стелю. Лікарка на деякий час вийшла. А я боковим поглядом помічаю, як до кабінету входить… Санта. Сіла напроти мене і так «переживательно» дивиться прямо на мого рота. Я ж сказати вже нічого не можу. Захвилювалась. Лікарка зайшла, здивувалась, вигнала мою псинку. А коли хтось вийшов з кабінету і залишив двері привідкритими, Санта опустилась на черево і по-пластунськи підповзла до мого крісла, сіла і так сиділа, не моргнувши оком, і не зводячи з мене очей. Лікарі зрозуміли, що боротися з нею зайве, все одно вскочить до кабінету, поближче до своєї хазяйки.
Щойно тітка Катя закінчила свою розповідь, як електричка під’їхала до потрібної зупинки. Тож дачниця рушила до тамбуру, попрощавшись з попутниками. Розсунула двері на тамбур і за малим не зомліла через оказію: на тамбурі їхала… Санта.
–Ах. ти ж, моя красапетко!– вирвалось з вуст жінки.– «Красапетка» – то «красапетка»… Та тільки як ти тут опинилась?!
Жінка згадала випадки, коли її чотирилапа подруга заскакувала до метро, проходила на платформу, заходила до якогось вагону та й їхала собі у собачих справах. Але щоб вона ще й розібралась (вислідила хазяйку!) як на вокзалі пройти на платформу, з якої відправлялась потрібна електричка, – такого тітці Каті й приснитись не могло.
Але це був не сон. Тож зійшли з вагону та й подибали до дачі разом. Тітка Катя поступово відходила від спантеличеності фактом, а Санта – з похмурої перетворювалась на грайливу і веселу, час од часу зазираючи у вічі своїй хазяйці, немов промовляючи: «Ну, як я номер утнула? Е-е, ще не те буде!»