Голос життя
з рубрики / циклу «КНУТ ГА́МСУН»
Письменник Х*** розповідає: неподалік від внутрішньої гавані в Копенгагені є вулиця, що називається Вестерволь, - новий безлюдний бульвар. Будинків там мало, ліхтарів теж, і перехожих майже не буває. Навіть зараз, літом, рідко кому надумається по ній прогулятися.
Так ось! Вчора увечері зі мною на цій вулиці сталося щось незвичайне.
Я встиг пройтися бульваром декілька разів, коли побачив, що назустріч мені йде дама.
Окрім нас, не видно нікого. Ліхтарі горять, але все-таки досить темно, і я не можу роздивитись її обличчя. Мабуть, звичайне дитя ночі, подумав я і пройшов мимо неї.
В кінці бульвару повертаю назад, повернула і дама, ми зустрічаємось знову. Я подумав: вона когось чекає, подивимось – кого. І ще раз проходжу повз неї.
Коли ми порівнялися третій раз, я підняв шляпу і заговорив з нею.
Доброго вечора! Чи не чекає вона тут кого-небудь?
Вона здригнулась. Ні… Так, чекає.
А чи не можна мені скласти їй компанію, поки не прийде той, кого вона чекає?
Так, можна, вона не проти. Вона подякувала мені. Втім, вона нікого не чекає, вона просто гуляє, тут так тихо.
Ми повільно пішли поряд і почали розмову про посторонні речі, я запропонував їй руку.
- Ах, ні, - відповідала вона і похитала головою.
Йти так було не дуже весело, роздивитися її я не міг через темряву. Я запалив сірника і подивився на годинника, підняв сірника трохи вище і освітив її.
- Опів на десяту, - сказав я.
Вона здригнулася, наче їй стало холодно. Я скористався цим і спитав:
- Ви замерзли, можливо, хочете зайти куди-небудь, що-небудь випити? В «Тіволі»? В «Національ»?
- Ні, мені зараз нікуди не можна, як ви бачите, - відповідала вона.
І тільки тоді я помітив, що вона була в довгій траурній вуалі.
Я вибачився, пославшись на темряву. І те, як вона прийняла моє вибачення, зразу переконало мене, що це була не звичайна нічна жінка.
- Візьміть мене під руку, - сказав я знову. – Вам буде тепліше.
Вона взяла мене під руку.
Ми декілька разів пройшлися взад і вперед. Вона просила мене знову подивитись на годинника.
- Десята година, - сказав я. – Де ви живете?
- На Старій Королівській вулиці.
Я зупинив її.
- Можна мені провести вас до дому?- спитав я.
- Ні, це не можна, - відповідала вона. – Ні, не можна… Ви живете в Бредгаді?
- Звідкіля ви знаєте? – спитав я здивовано.
- Я знаю, хто ви, - відповідала вона.
Мовчання. Ми йдемо під руку, звертаємо на освітлені вулиці. Вона йшла швидко, довга вуаль розвівалася. Вона сказала:
- Пішли скоріше.
Біля під’їзду на Старій Королівській вулиці вона повернулась до мене, як начебто хотіла подякувати за те, що я провів її. Я відчинив їй двері, вона повільно увійшла. Я злегка притримавши плечем двері зайшов за нею. Вона схопила мене за руку. Ми не сказали жодного слова.
Ми піднялися сходами і зупинилися на третьому поверсі. Вона сама відчинила вхідні двері, відкрила ще одні двері, взяла мене за руку і завела всередину. Ми увійшли до кімнати; чути як на стіні цокає годинник. Дама зупинилася на мить біля дверей, раптом обвила мене руками і гаряче і трепетно поцілувала в губи. Прямо в губи.
- Сядьте, - сказала вона. – Ось софа. Я запалю світло.
І запалила.
Я зніяковіло і з цікавістю оглядався. Це була велика, дуже красиво обставлена вітальня; у відчинені двері проглядалися і інші кімнати. Я не міг зрозуміти, що за істота та, з якою я так дивно познайомився. Я сказав:
- Як тут красиво! Ви тут живете?
- Так, це мій дім, - відповідала вона.
- Ваш дім? Ви тут живете з родичами?
Вона засміялась і відповіла:
- Ні, ні. Я стара заміжня дама. Зараз побачите. - Вона зняла пальто і вуаль.
- Ну, дивіться! – сказала вона і знову з нестримною пристрастю обійняла мене.
Їй було двадцять два – двадцять три роки; на правій руці вона носила обручальне кільце і, мабуть, насправді була заміжньою дамою. Красива? Ні, занадто багато ластовиння і майже немає брів. Але, вся її істота дихала хвилюючим життям, і її вуста були дивно прекрасними.
Я хотів спитати, як її звати, де її чоловік, якщо він у неї є; хотів узнати, в чийому я домі; але вона міцно притулилася до мене, і ледве я відкрив рота, заборонила проявляти цікавість.
- Мене звати Еллен, - сказала вона. – Бажаєте чого-небудь? Нічого, я можу подзвонити. Тільки ви повинні на деякий час вийти туди, до спальні…
Я увійшов до спальні. Лампа з вітальні слабо її освітлювала, я побачив два ліжка. Еллен подзвонила і веліла принести вина; я чув як покоївка поставила вино і вийшла.
Через хвилину Еллен увійшла до спальні, зупинилась біля дверей. Я зробив крок до неї, вона злегка скрикнула і в ту ж мить пішла мені назустріч…
Це було вчора увечері…
Що сталося далі? Потерпи, сталося ще багато чого!
Коли я вранці прокинувся, почало вже світати. Денне світло проникало по обидві сторони штори. Еллен теж прокинулась, вона зморено зітхнула і посміхнулася мені. Її руки були білими і наче оксамитовими, груди – такі високі. Я їй шепотів щось, але вона затиснула мені рота губами з німою ніжністю. Світало все більше і більше.
Через дві години я вже був на ногах. Еллен теж встала, возилась зі своїм одягом, взула черевики. І тут я переживаю те, що до цих пір пронизує мене жахом, як страшний сон. Еллен йде за чимось до сусідньої кімнати, і в ту мить, коли вона відчиняє двері, я повертаюсь і вдивляюсь туди. Холодом віє від відчинених вікон, і посеред кімнати, на довгому столі, лежить мертвяк. Мертвяк в домовині, в білому одіянні, з сивою бородою. Худі коліна стирчать під покровом, наче люто стиснуті кулаки, а обличчя жовте і жахливе. Я бачу все це в яскравому денному світлі. Я відвертаюсь і не говорю жодного слова.
Коли Еллен повернулась, я був уже одягнений і збирався йти. Я ледве зміг відповісти на її обійми. Вона ще щось одягла, вона хотіла провести мене вниз, до самого під’їзду, я не заперечував і все ще нічого не говорив. В під’їзді вона притислась до стіни, щоб не бути поміченою, і прошепотіла.
- До побачення.
- До завтра? – спитав я обережно.
- Ні, не завтра.
- Чому не завтра?
- Мовчи, милий, я повинна завтра йти на похорони, помер один родич. Ось, тепер ти знаєш.
- Так післязавтра?
- Так, післязавтра, я буду чекати тебе тут, в під’їзді. Прощай.
Я пішов…
Ким вона була? І цей покійник? Як він стискував кулаки, в якій трагікомічній гримасі застигли його вуста! Післязавтра вона буде знову чекати мене – йти чи не йти?
Я направляюсь прямо до кафе «Берніна», - питаю адресну книгу, відшукую Стару Королівську вулицю, такий-то номер – так, я бачу прізвище. Я чекаю поки принесуть вранішні газети, накидаюсь на них, щоб побачити сповіщення про померлих; так, я знаходжу і її сповіщення, воно стоїть першим в рядку, жирним шрифтом: «Мій чоловік помер сьогодні після довгої хвороби, у віці 53 роки». Оголошення помічене позавчорашнім днем.
Я довго сиджу і думаю. Живуть чоловік і жінка, вона на тридцять років молодша за нього, він довго хворіє, одного разу він помирає.
Молода вдова зітхає з полегшенням.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Норвегія, XX ст. н. е.