Цариця Савська
частина IIз рубрики / циклу «КНУТ ГА́МСУН»
Але цим все не скінчилось, чотири роки по тому вона знову з’являється переді мною, ось не більше тижня назад.
Я їду з Копенгагена до Мальме, я повинен там відвідати одного чоловіка, цей чоловік чекає мене, - я розповідаю все так, як воно було. Я залишив свої речі в готелі Крамера, і мені там приготували кімнату; потім я виходжу, щоби зустрітися з чоловіком, який мене чекає, але спершу я хочу прогулятися в напрямку до залізниці, щоб зібратися з думками. Тут я зустрічаю чоловіка, з яким починаю розмову, я стою і говорю щось цьому чоловікові, коли раптом бачу обличчя в поїзді, який ось-ось повинен відправитись, і це обличчя повертається до мене, два ока розглядають мене, боже мій, це Цариця Савська!
Я зразу ж заскакую до поїзда, і через декілька секунд ми від’їжджаємо.
Так, це доля. Те, що я стою тут і після чотирьох років знову бачу її і заскакую до поїзда що відправляється, в той час коли мій багаж залишається в готелі, це доля; від неї нікуди не дінешся. До речі, я залишив і пальто, у мене дійсно була тільки дорожня сумка через плече; і в такому вигляді я сів до поїзда.
Я оглядаюсь, я попав до купе першого класу, на сидіннях – декілька пасажирів. Добре, я сідаю поряд з ними і влаштовуюсь з сигарою і книгою. Куди втягне мене доля? Я поїду туди, куди їде Цариця Савська, все діло в тому, щоб прослідкувати за нею; де вона зійде, там зійду і я, моєю єдиною задачею буде зустрітися з нею. Коли увійшов кондуктор і спитав у мене про квиток, квитка у мене не було.
Але куди ж я їду?
Цього я точно не знав, але…
Так, тоді мені потрібно заплатити до Арлефа з додатковою доплатою сорок ере. В Арлефі я повинен взяти квитка далі.
Я зробив, як сказав кондуктор, і з радістю віддав доплату.
В Арлефі я взяв квитка до Лунда: можливо, Цариця Савська їде в Лунд у гості, я не буду втрачати її з поля зору.
Але в Лунді вона не вийшла.
Тепер мені знову прийшлося заплатити кондуктору до Лаккаленгу і ще сорок ере зверху – всього вже вісімдесят. В Лаккалензі я взяв квитка зразу до Хессельхольму, щоб бути впевненим, після чого усівся, відчуваючи нервове почуття від такої складної подорожі. Мене дратували і балачки інших пасажирів; яке мені, в ім’я Господа, діло до того, що в Гамбурзі вибухнула епідемія ящуру? Мої супутники були, очевидно, сільськими мешканцями, простими шведськими скототоргівцями, на протязі двох з половиною годин вони говорили ні про що, окрім ящуру в Гамбурзі. Так, це було дійсно надзвичайно цікаво! І, окрім того – хіба мене не чекає в Мальме цей чоловік? Ладно, нехай чекає!
Але Цариця Савська не вийшла в Хессельхольмі.
Тут я впадаю в лють, я плачу кондуктору до Балінгслефа, знову з доплатою сорока ере – разом одна крона і двадцять ере, і, зціпивши зуби, беру в Балінгслефі квиток прямо до Стокгольму. Це вартувало мені сто вісімнадцять крон готівкою, чорт би мене забрав, якщо не так! Але було ясно, що Цариця Савська тепер їде до Стокгольму, - так само як і минулого разу, чотири роки тому.
Ми їдемо година за годиною, я слідкую за нею на кожній станції, але вона не виходить. Я бачу її у вікні купе, і вона уважно спостерігає за мною; ах, вона не втратила своїх почуттів до мене, це я бачив ясно. Але вона була трохи зніяковілою і опускала очі, коли я дивився, проходячи мимо вікна. Я не уклонився їй, я кожного разу забував це зробити; якби вона не сиділа запертою в цьому ящику – дамському купе, я б, звичайно підійшов до неї, нагадав би про наше давнішнє знайомство, про те, що я, скажемо прямо, спав одного разу в її ліжку, я би порадував її тим, що спав прекрасно, до дев’ятої години. Як вона погарнішала за ці чотири роки, тепер вона була більше, чим колись, Царицею і Жінкою. І година проходила за годиною, і нічого не відбувалося, окрім того, що біля п’ятої години ми переїхали корову; ми чули, як тріщали кістки, і зупинились на хвилинку, щоби оглянути рейки, а потім знову поїхали. Мої два супутника взялися тепер обговорювати пароплавне сполучення на Ересунді, і це знову було надзвичайно цікаво. Як я страждав, як страждав! – І як – хіба той чоловік у Мальме…
До біса чоловіка з Мальме!
Далі, все далі, ми проїздимо Ельмхульт, Ліатроп, Вісланду. У Вісланді Цариця Савська виходить, і я ні на хвилину не спускаю з неї очей; ах так, вона повертається. Добре, ми їдемо далі.
Таким чином ми доїжджаємо до Альфвести, тут пересадка на Кальмар.
Тут Цариця Савська знову виходить; я стою і дивлюсь, але вона цього разу переходить до поїзду на Кальмар. До такого я не підготовлений, я надзвичайно здивований і не встигаю нічого зробити до останньої миті. Поспіхом влітаю до кальмарського поїзда, він рушає.
В купе один-єдиний чоловік, він навіть не здіймає очей, він читає. Я кидаюсь на сидіння, я теж читаю. Через кілька хвилин я чую:
- Квиток!
Це новий кондуктор.
- Квиток, добре! – кажу я і простягаю йому свого квитка.
- Цей не годиться, - говорить він, - це Кальмарська лінія.
- Ви сказали, не годиться?
- На цій лінії – ні.
- Так, але мені до цього яке діло, якщо ви продали мені квиток, який не годиться?
- А вам куди треба?
- В Стокгольм, звичайно, відповідаю я. – Куди ж ви думали я їду?
- Так, але цей поїзд – на Кальмар, чуєте, цей поїзд іде в Кальмар, - говорить він сердито.
Що ж, я цього не знав, але, у всякому разі, з його боку було жалюгідним педантством чіплятися за такі дрібниці. Він, мабуть, вчиняв так, з політичної ворожості, тому що я норвежець. Цього я йому не забуду.
- Так, але що ж мені тепер робити? – питаю я.
- Ви зробите ось що… Так, а вам куди ж, власне, потрібно? Цією лінією ви в Стокгольм не попадете.
- Добре, тоді я поїду в Кальмар, - я, власне, і мав на увазі Кальмар, - відповідаю я. – Стокгольм, власне, мене ніколи не приваблював; не можу сказати, що я би став позичати гроші, щоб туди повернутися. – Ця проклята Цариця їде, значить, до Кальмару, і там буде кінець моїм мукам.
- Тоді ви мені заплатите до Гемли, і сорок ере доплати, - говорить кондуктор. А в Гемлі прийдеться взяти квитка до Кальмара.
- Але тільки що заплатив сто вісімнадцять крон, - заперечив я. Але я все ж таки заплатив ще і ці сорок ере, - це виходить одна крона і шістдесят ере додатково. Але моєму терпінню приходить кінець, в Гемлі я стрімголов забігаю до станції і кричу у віконце каси:
- Як далеко я можу проїхати по цій лінії?
- Як далеко? До Кальмара, - відповідають мені.
- Чи не можу я проїхати далі, хіба неможливо проїхати хоча б трохи далі?
- Зовсім неможливо. Далі – Балтійське море.
- Добре, квиток до Кальмара!
- Якого класу?
Він питає, якого класу! Цей чоловік явно не знав мене, нічого не читав з того, що я написав. Я відповів йому так, як він на те заслуговував.
- Першого класу! – відповів я.
Я заплатив і зайняв своє місце в поїзді.
Настала ніч. Мій неприємний супутник витягся на своєму дивані і закрив очі, мовчки, навіть не глянувши на мене. Як мені вбити час? Я не міг спати, я вставав кожної хвилини, оглядав двері, відкривав і закривав вікно, зяб, тяжко зітхав. До того ж мені приходилось кожного разу, коли поїзд зупинявся, бути насторожі через цю нещасну Царицю. Я починав її потроху проклинати.
Нарешті настав ранок. Мій супутник встав і виглянув у вікно; потім він сів, зовсім бадьорий, і взявся знову читати, як і раніше не дивлячись на мене; здавалось його книзі не буде кінця. Він мене дратував, я співав, я свистів, щоб досадити йому, але йому нічого не могло завадити; я від душі хотів би повернутися до розмов про ящур замість цієї безсловесної зарозумілості.
В решті-решт це стало нестерпним, я спитав його:
- Дозвольте спитати, куди ви їдете?
- А, відповідав він, - тут недалеко. Це було все.
- Вчора ми переїхали корову, - сказав я.
- Що ви сказали?
- Вчора ми переїхали корову.
- Ах так.
І він знову почав читати.
- Продайте мені цю книгу, - сказав я втрачаючи терпіння.
- Книгу? Ні, - відповів він.
- Не продасте?
- Ні.
На тому справа й скінчилась. Він навіть не глянув у мій бік. Від такої впертості я зовсім розстроївся. Власне, і в цьому була винувата ця злощасна Цариця – в тому що я зустрівся з таким чоловіком, - вона воістину принесла мені багато неприємностей. Але все буде забутим, коли я зустрінуся з нею; ах, як я їй опишу всі мої негаразди, розповім їй про той художній нарис, про чоловіка, який чекав мене в Мальме і яким я знехтував, про мою подорож, спочатку Стокгольмською лінією, потім Кальмарською. – так, фрекен! О, я звичайно, справлю на неї знову враження. І ні найменшого натяку на ці декілька ере, на сто вісімнадцять крон.
А поїзд іде.
Від нудьги я починаю дивитися у вікно. Без кінця бачиш все одне і те ж: ліс, поле, ріллю, будинки, що мелькають наче в танці, телеграфні стовпи вздовж колії, і на кожній станції – всі ті ж пусті товарні вагони, і кожен вагон помічений словом «golfuta» (6) Що таке «golfuta»? Це не може бути ні номером, ні людським іменем. Бог знає, можливо «golfuta» - це велика ріка в Сконе, чи фабрична марка, чи, навіть релігійна секта! Але тут я згадав: «golfuta» - це визначена міра ваги; якщо не помиляюсь, в ній сто тридцять два фунти. І це старих добрих фунтів, майже стотридцять два фунти в такій «golfuta», така вона важка…
А поїзд іде.
Як тільки може це безсловесний дурень сидіти так, година за годиною, і читати, читати!
Я би за цей час вже б тричі встиг прочитати таку книжечку, а він бундючиться, його прямо розпирає від невігластва, і він анітрохи не соромиться. Його глупо́та перевершувала всі межі, і я не міг більше цього витримати, витягнувши шию, подивився на нього і сказав:
- Що ви сказали?
Він підняв очі і приголомшено подивився на мене.
- В чому справа? – спитав він.
- Що ви сказали?
Він зовсім не міг мене зрозуміти.
- Що вам потрібно? – спитав він сердито.
- Що мені потрібно? А вам що потрібно?
- Мені? Мені нічого не потрібно.
- І мені нічого.
- Так. Навіщо ж ви тоді зі мною розмовляєте?
- Я? Хіба я розмовляв з вами?
- Так, - сказав він і сердито відвернувся.
Ми обоє замовкли.
І минала година за годиною; нарешті ми свистимо перед Кальмаром.
Настав час, зараз буде битва! Я проводжу рукою по щоках, - звичайно, я неголений, зі мною завжди так. Що за погані порядки, коли на усій лінії немає станції, де можна було б поголитися, щоб мати людський вигляд у відповідальну мить. Я не вимагаю постійних перукарів на кожній станції, але згодьтесь, що це не дріб’язковість – вимагати, щоб хоча на п’ятдесят станцій був один перукар. Таким є моє останнє слово.
Тут поїзд зупинився.
Я зразу ж виходжу, я стою і бачу, що виходить і Цариця Савська, але її зразу ж оточує так багато людей, що мені неможливо до неї пробитися. Якийсь молодий чоловік навіть цілує її – брат, значить, він тут живе, у нього тут діло, це до нього вона приїхала в гості! Через мить під’їздить екіпаж, вона сідає в нього – ще двоє-троє, і вони від’їжджають.
Я залишаюся стояти. Вона знову від’їхала перед самим моїм носом. Навіть не задумалась ніскільки. Ну що ж, поки робити нічого, а якщо вдуматись, то я був ледь не вдячний за те, що вона дала мені час поголитися і почиститись, перш ніж я стану перед нею. Тепер не треба втрачати час!
В той час, як я так стою, до мене підходить носій і пропонує понести мій багаж.
Ні, у мене немає багажу.
Як, зовсім немає багажу?
Так, зовсім немає багажу, зрозумів він мене тепер?
Але я не міг відчепитися від цього чоловіка, він хотів знати, чи поїду я далі?
Ні, я далі не поїду.
Я буду тут жити?
Можливо, деякий час. Чи є тут поблизу готель?
А що я збираюся тут робити? Можливо, я агент чи ревізор?
Ще один, який нічого мого не читав! Ні, я не ревізор
Хто ж я такий?
- Прощавайте! – закричав я йому прямо в обличчя і пішов. Ну і нав’язливість! Я сам знайду готель, якщо вже на те пішло. Однак мені треба було придумати для себе якесь становище, видумати діло, яким я, начебто, займаюсь; було ясно, що якщо вже такий голодранець як носій настільки цікавий, то хазяїн готелю буде ще гіршим. Що ж я буду робити в Кальмарі – офіційно, перед богом і людьми? Якесь підходяще діло у мене повинно бути і для того, щоб не компрометувати Царицю.
І я напружено придумую, що ж мені робити в Кальмарі. Навіть в той час коли я знаходжусь під бритвою перукаря, це питання не дає мені спокою; ясно одне; мені не можна з’являтися в готелі, допоки я це не виясню.
- Є у вас телефон? Питаю я. Ні, у перукаря немає телефону.
- Чи не могли б ви послати хлопчика до найближчого готелю замовити мені кімнату? В мене немає часу піти туди самому, у мене ще є справи.
- Так, звичайно.
Хлопчика посилають.
Я пішов блукати вулицями, оглянув церкву, гавань; йшов досить швидко, зі страху, що мене хто-небудь зупинить і спитає, які у мене діла в Кальмарі. Нарешті я зайшов до парку, кинувся на лаву і віддався роздумам. Я був один.
Примітки:
6)… Golfuta ( правильніше golvuta) швед. – «площа підлоги», місткість вагона.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Норвегія, 1892 рік