Біля фонтану, або Місце сили
Так склалося, що на зустріч із головним редактором відомого журналу я приїхав значно раніше. В останню мить відмовившись їхати, по суті, в центр Києва — до Золотих воріт — власною машиною (де ж її там припаркуєш?), я швидко дістався метро й мав у запасі хвилин п’ятдесят — не менше.
По-справжньому літня — за тридцять градусів — спека наштовхувала на думку: якнайшвидше знайти відповідне місце. Щонайменше в затінку. А ще краще — за столиком кафе, де бодай трохи відчувався рух повітря і можна було випити чашку доброї кави.
Довго шукати не довелося. Просто біля виходу з метро, у сквері під тінню величезних, можливо навіть вікових дерев, поруч зі старовинним фонтаном виявилося — не був тут сто років — чудове кафе. Судячи з усього, недешеве. Та чекати за затишним столиком із краєвидом на фонтан здавалося єдино правильним рішенням — особливо перед самою зустріччю з людиною, досить відомою в літературних колах. Та й не хотілося, як то кажуть, ударити обличчям у багнюку: це була вже не перша, але дуже важлива для мене розмова щодо моєї першої книжки.
Замовивши каву привітному офіціантові, який одразу підійшов до рідкісного в цю спекотну денну пору відвідувача, я за звичкою почав гортати повідомлення й відео на телефоні. Та це заняття швидко мене втомило. І, дивлячись на фонтан — особливо на іскристі в сонячному світлі бризки води, — я зробив кілька знімків, тут же надіславши їх дружині й дітям і майже відразу отримавши захоплені відгуки.
Фотографії вийшли на диво вдалими. Чудова погода, вигідний ракурс і сонячні промені, що пробивалися крізь крони дерев, зробили свою справу. Але дивно було те, що самі знімки — що трапляється рідко — здавалися мені навіть кращими за оригінал. У них було щось невловимо нове. І, вдивляючись у них, я намагався зрозуміти — що ж саме робило їх такими.
«Може, інсайт? Або, як кажуть прості люди, — містика?» — перша думка, що майнула. Я знав, що цей фонтан — частина комплексу, створеного ще наприкінці ХІХ століття, і що про його історію добре знають багато корінних киян. Та справа була не стільки в давнині. Радше — у дивному відчутті, що звичне (у цьому разі перенесене на фото) раптом відкрилося під іншим кутом.
Ковток за ковтком смакуючи, без сумніву, чудову каву — вона вже була не на першому плані, — я намагався уявити час, коли по всьому місту з’явилися ці фонтани. Згадати — з історії чи чиїхось розповідей — у чому полягала їхня особливість. Хто були ті перші люди, що побачили в цьому, і без того відомому місці — біля залишків справжніх Золотих воріт — такий розкішний чавунний фонтан Термена, названий на честь свого творця. Якими вони були: їхні обличчя, одяг, про що говорили, про що мріяли…
Крізь чітку, кольорову картину теперішнього раптом дедалі виразніше почали проступати чорно-білі фрагменти того часу — ніби хтось, уловивши хід моїх думок, знімав тонку плівку часу. І минуле відкривалося дедалі ширше…
Я побачив неквапливих перехожих. На передньому плані — гарно вбрані молоді панянки з сонячними парасольками, що йшли під руку. Бачив городового з добрим животом і шаблею наперевіс, який за звичкою підкручував довгі вуса й скоса поглядав на босоногих безпритульних. Бачив людей у строгому темному вбранні — паломників, які, сівши на край фонтану, обмивали обличчя, пили воду й набирали її про запас. І молоді пари — не з багатих, радше з робітничих, — одягнені значно простіше, але не менш закохані. З’являлися й пожежні вози: різко зупинялися й, нашвидкуруч, задихано набравши воду в бочки, мчали кудись назад — на пожежу.
Мимохіть я зробив ковток кави… і побачив уже зовсім інше кіно: ніби хтось раптом вставив у проєктор давно забуту десь на полиці плівку. Замерехтіли кадри — мов злетіли в повітря від легкого подиху сотні радісних білих «парашутиків». Це був уже «мій» час — я його пам’ятав! — кінець шістдесятих — початок сімдесятих. Візок з морозивом за кілька метрів від фонтану; довкола — метушливі діти: хтось бризкався й весело сміявся, хтось стояв у черзі за морозивом, заздрячи тим, першим. А хтось — біля автоматів з газованою водою: з сиропом чи без — за три копійки або за одну. На перехресті, метрів за двадцять, — суворий міліціонер у білій сорочці, галіфе, заправлених у чоботи, й кашкеті; він регулював рух із «Жигулів», «Москвичів», «Запорожців»…
Коли спогади дійшли до пам’ятного мені періоду, плівка потеплішала, ожила кольором. Це було дивно, але по-людськи логічно. Хоч яка вже там логіка — у мандрах крізь час? Зауваживши цю зміну, я звернув увагу на знайому мені людину, що йшла повз фонтан просто до мене. Усе довкола, немов під час обертання калейдоскопа, одразу повернулося до свого первісного вигляду.
Юрій — так звали головного редактора — підійшов зовсім близько й буденно мовив:
— Добрий день! Вибачте, здається, я трохи запізнився.
— Та що ви, все гаразд, — відповів я.
Юрій з цікавістю дивився на мене — наче помітив щось незвичне й намагався розгадати це з першого погляду. А я тим часом продовжив:
— Ви прийшли майже вчасно. А от у мене… у мене був час… поглянути на цей прекрасний фонтан під іншим кутом зору.
І, замовивши для Юрія чашку кави — а може, й чаю, вже точно не пам’ятаю, — я стисло розповів йому таємницю цього «місця сили».
Ми досить швидко вирішили всі наші «робочі» питання. Навіть торкнулися — з ініціативи Юрія — і тем метафізики, що промайнули в моїх оповіданнях і виявилися йому цікавими. Потім розійшлися, попередньо домовившись про дату наступної робочої зустрічі.
Та йти я не поспішав. Ще деякий час насолоджувався своїм чудовим настроєм, що виник то чи завдяки цьому незвичайному місцю, то чи завдяки зустрічі з головним редактором — і вже не знаю, чого в цьому було більше. А в чому я був цілком упевнений — так це в тому, що недарма приїхав на зустріч значно раніше.
Київ, 28 грудня 2025