Опівнічний танець дракона
"Опівнічний танець дракона" збірка
Пам’ятаєте байки про Аарона Штоліця? Його прозвали Вампіром, тому що він працював ночами. А дві його студії пам’ятаєте? Одна як ящик для роялю, друга як комірка для крекерів. Я працював в комірці, яка, до речі сказати, межувала з кладовищем Санта - Моніка. Гарненька справа! Покійничок, ви помилилися адресою, вам потрібно на дев’яносто футів південніше!
Чим я там займався? Передирав чужі сценарії, запозичав музику і монтував такі стрічки, як «Чудовисько в парадному залі» (цей фільм дуже подобався моїй мамі, він нагадував їй її власну матінку). «Спритний мамонт» і інші фільми, присвячені всілякій різній гігантській дрібноті і несамовитим бацилам, які ми знімали буквально за ніч.
Нічого цього немає вже й близько. За одну-єдину ніч Аарон Штоліц став не тільки знаменитим на увесь світ, але і жахливо багатим, що, звичайно ж, не могло не відобразитись на моїй долі.
Одного спекотного вересневого вечора задзвонив телефон. Аарон в цю мить, що називається, тримав оборону в студії. Інакше кажучи, він сховався у своїй кімнатці два на чотири і не впускав настирливих, немов дрозофіли, шерифів.
Я сидів у задній кімнаті і монтував на краденому обладнанні наш черговий шедевр. Ось тут, як я вже сказав, і задзвонив телефон. Від несподіванки ми підскочили так, наче почули з далекого далека вереск дружин, що займалися перевіркою нашого фінансового становища.
Почекавши хвилину-другу, я підняв трубку.
- Ей, там, - почулося з трубки. – З вами говорить Джо Самасука з кінотеатру «Самурай Джо Самасука»! Ми призначили на вісім тридцять прем’єру приголомшливої японської стрічки. Вся біда в тому, що наша плівка застрягла на фестивалі чи то в Пакоїмі, чи то в Сан-Луїс-Обіспо» Такі справи. Можливо у вас знайдеться дев’яностохвилинний широкоформатний фільм про самураїв або, на худий кінець, що-небудь на кшталт китайської казки? Я готовий викласти за нього п’ятдесят монет. Коротше, що у вас є про крутих хлопців, які сухими виходять з води?
- «Острів скажених мавп»?
Мій співбесідник ніяк не відреагував на цю пропозицію.
- «Дві тони жаху»?
Хазяїн кінотеатру «Самурай Самасука» потягнувся до важеля телефону.
- «Опівнічний танець дракона»! – закричав я.
- Те що треба. – Було чути, як він запалює. – Дракон, так дракон. Скажіть, а ви не могли б закінчити монтаж і озвучення години так через півтори?
- Ось такі пироги! – сказав я і повісив трубку.
- «Опівнічний танець дракона», говориш?- поцікавився Аарон, з’являючись в дверях. - У нас зроду такого фільму не було.
- Дивись! – я виклав перед камерою ряд заголовних літер. – Зараз «Острів скажених мавп» перетвориться на «Опівнічний танець дракона» з усіма подальшими наслідками!
Я швидко перейменував фільм, розібрався з музикою (прокрутивши задом наперед запорошені записи Леонарда Бернстайна (1) і відніс всі двадцять чотири бобіни з плівкою до нашого «фольксвагену». Взагалі – то фільм вміщується на дев’яти бобінах, але монтують його на менших котушках, щоб з ними було легше вправлятися.
Часу на перемотку нашого епосу у мене, як ви самі розумієте, не залишалось.
Прийдеться вже цьому Самасуці попрацювати з двома дюжинами котушок.
Ми хвацько під’їхали до кінотеатру і понесли наші дорогоцінні бобіни до кіноапаратної. Дихаючий шумно, як Кінг-Конг, чоловік, від якого жахливо несло хересом, зразу ж заграбастав всі частини фільму, відніс їх до будки і закрив за собою металеві двері.
- Егей, ми так не домовлялися! – вигукнув Аарон.
- Треба забрати у них гроші ще до початку фільму, - сказав я.- Інакше, боюсь, буде пізно.
Ми почали спускатися сходами.
- Кінець, всьому кінець! – почулися знизу сумні крики.
Ми побачили внизу нещасного Джо Самасуку, який ледь не плачучи дивився на натовп глядачів, що зібралися біля входу.
- Джо! - сказали ми в один голос. - Що з тобою трапилося?
- Як ви не розумієте, - простогнав він. – Я розіслав телеграми, але вони все одно з’явилися на прем’єру: «Верайєті», «Сатердей ревю», «Сайт-енд-саунд», «Манчестер гардіан». «Авангард сінема ревю». О, дайте ж мені отруєної американської їжі, я хочу померти!
- Спокійно, Джо, - спробував заспокоїти його Аарон. – Наш фільмець не такий вже і поганий.
- Хто їх знає, - похитав я головою. – Адже це суперсноби. Не в добрий час, після нашого фільму вони згадають про «Харакірі продакшн».
- Головне - спокійно, - як ні чому не бувало зауважив Аарон. – В найближчому барі можна пропустити чарочку – другу. Пішли.
Судячи з бравурних звуків опусів Дмитрія Тємкіна (2) що програвалися задом наперед, фільм вже почався.
Ми побігли до бару. Однак, не встигли ми випити по подвійній порції заспокійливого. Як із залу почулися дружні зітхання та охи, схожі на шум океанської хвилі, що набігла на берег.
Ми з Аароном відкрили двері залу, намагаючись зрозуміти, який танець виконує наш неповторний дракон.
Побачивши зображення на екрані, я знову рвонувся до запертих металевих дверей апаратної і взявся барабанити по них кулаками.
- Дурило! Гнида! Ти переплутав котушки! Замість четвертої бобіни ти взяв другу!
Невдовзі до мене приєднався і захеканий Аарон.
- Послухай, - сказав він, притулившись до дверей.
З апаратної лунали булькаючи звуки.
- Схоже, що він щось п’є.
- Він і без того вже в дошку п’яний!
- Знаєш, - сказав я, змокнувши від хвилювання, - фільм іде всього п’ять хвилин. Можливо, вони нічого не помітять. Ей, ти! – закричав я, вдаривши ногою по дверях. – Вважай, що ми тебе попередили! Негайно розстав бобіни по порядку!
Я взяв під руку тремтячого чи то від хвилювання, чи то від обурення і сказав:
- Аарон, нам потрібно випити ще по одній заспокійливого.
Ледь ми випили ще по мартіні, як із залу знову почувся оглушливий шум прибою.
Я побіг до залу, збіг сходами, що вели до апаратної, і почав шкрябати в оковані сталеві двері.
- Маніяк! Убивця! Для чого ти поставив шосту котушку? Негайно зміни її на третю! Як тільки ти відчиниш двері, я придушу тебе своїми власними руками!
Було чути, як він відкрив… чергову пляшку і направився вглиб апаратної, спотикаючись раз за разом об жерстяні коробки з бобінами.
Збожеволівши від горя, я, подібно до героя «Медеї», взявся рвати на собі волосся і вернувся до Аарона, який задумливо розглядав вміст своєї склянки.
- Скажи мені, ти коли-небудь бачив тверезих кіномеханіків?
- А ти бачив китів, які б не вміли плавати? – відповів я питанням на питання. – Ти бачив левіафанів, які б каменем йшли на дно?
- Та ти поет, - з повагою сказав Аарон. – Давай далі.
- Мій шурин п’ятнадцять років працював кіномеханіком в «Трайлакс Студіо» і всі ці роки, що називається, не просихав.
- Ні, ти тільки вдумайся!
- Я тільки те і роблю, що вдумуюсь. Бідоласі прийшлося п’ятнадцять років підряд слідкувати за перипетіями «Сідла гріху», раз за разом крутити «Гірське гніздечко» і мучитися з перемонтованими «Сітями пристрасті». Подібні потрясіння можуть легко зламати кого завгодно. Я вже не говорю про кінотеатри з безперервним показом. Ти міг би дев’яносто разів підряд дивитися «Харлоу» з Керолл Бейкер? (3) Подібне важко навіть уявити, правда? Хіба це не безумство? Екранні кошмари, безсонні ночі, імпотенція. Немає нічого дивного в тому, що ти починаєш пити. В цей самий час в Америці з її неприступними фортами і виблискуючими неоновою рекламою містами немає нікого п’янкіше за кіномеханіків, з якими ніколи не зможе змагатися навіть публіка з-під парканів. Якщо вони не будуть пити, вони просто загинуть.
Мартіні ми допивали вже мовчки. При думці про розкиданих по усьому континентові десятках тисяч кіномеханіків з їх стрекотливими апаратами і пляшками я навіть розплакався.
Із залу знову почувся якийсь шум.
- Сходи подивись, що робить цей псих, - сказав Аарон.
- Я боюсь.
Зал трясло від емоцій.
Ми в черговий раз покинули бар і глянули на віконце апаратної.
- У нього всього двадцять чотири бобіни, вірно? Аарон ти міг би прикинути кількість їх можливих комбінацій? Дев’ята замість п’ятої. Одинадцята замість шістнадцятої. Вісьма замість двадцятої. Тринадцята…
- Заткнись, - похмуро буркнув Аарон.
Ми взялися нервово гуляти навколо кварталу і обійшли його шість разів. Із залу тепер долітав не просто шум, але швидше рев збожеволілого натовпу.
- Господи, схоже, вони вже ламають сидіння…
- Ну, навряд.
- Вони повбивають всіх своїх рідних і близьких.
- Кінокритики? Аарон, ти коли-небудь бачив їх рідних і близьких? Тут еполети. Там лички. Разів п’ять на тиждень качаються в тренажерному залі. Навіть у вільний час вони раз у раз спускають на воду бойові кораблі. Які вже тут близькі? У них і дальніх немає…
В нічній темряві із залу лунали крики і свист.
Я відчинив трохи двері і глянув на екран.
- Двадцята замість десятої.
В ту ж мить з кінотеатру хитаючись вийшов його хазяїн. По його блідих щоках котилися сльози.
- Що ви зі мною зробили! У що ви мене перетворили! – вигукнув він. – Ублюдки! Недоноски! Пройдисвіти! Кінотеатр «Самурай Джо Самасука» більше не існує!
Він кричав з такою силою, що я почав боятися за його здоров’я.
- Не треба так, Джо, - сказав я. – В решті-решт чого тільки в житті не буває.
Музика грала все гучніше. Напруга зростала з кожною секундою. Здавалось, ще трохи – і відбудеться страшний все руйнуючий вибух, який відокремить матерію від свідомості, як м’ясо від кісток.
Відхитнувшись, Джо Самасука тицьнув мені в руки якогось ключа і пробурмотів:
- Викличте поліцію, запросіть прибиральників сміття і запріть двері що залишаться. Мені дзвонити не треба, я подзвоню до вас сам.
Наступної миті він уже зник.
Звичайно, нам слід було приєднатися до нього, але тут прозвучали оглушливі фінальні акорди фільму (Берліоз змішаний з Бетховеном), після чого настала мертва тиша.
Ми з Аароном повернулися до запертих дверей кінотеатру.
Частини дверей розчинилися, і із них на бруківку ринув зовсім збожеволілий натовп, схожий на багатоокого, багаторукого, багатоногого, не маючого форми звіра.
- Помирати якось не хочеться, - просипів Аарон.
- Раніше треба було думати, - сказав я.
Натовп, цей величезний, тремтячий від збудження звір, призупинився. Ми дивились на нього. Він дивився на нас.
- Це вони! – прозвучав чийсь безумний голос. – Продюсер і постановник!
- Прощай, Аарон, - сказав я.
- До зустрічі на тому світі, - сумно відгукнувся він.
Видавши утробний рик, багатоголовий і багаторукий звір накинувся на нас і… тріумфуючи почав носити на руках; з криками і співом нас тричі обнесли навколо кінотеатру, потім вулицею і знову до кінотеатру.
- Аарон!
Я придивився до киплячого під нами моря щасливих посмішок. Ось оглядач «Манчестер Гардіан». Поряд з ним злобний, хворий на виразку шлунка критик з «Грінвіч-Вілідж-Аванті». Ось там зайшлися в екстазі другорядні оглядачі з «Сатердей ревю», «Нейшн» і «Нью ріпаблік». І повсюди, навіть до найдальших берегів цього бурхливого моря, біснувалися, стрибали від захвату, сміялись і розмахували руками кореспонденти «Партизан ревю», «Сайт-енд-саунд», «Сінема» і бог знає ще звідкіля.
- Неймовірно! – вигукували вони. – Прекрасно! Це куди краще, ніж «Хіросіма, любов моя» (4) В десять разів краще за «Минулим літом в Марієнбаді». (5) В сто разів краще за «Жадібність»! (6) Класика! Шедевр! Поряд з ним «Велетень» (7) здається жалюгідним сопляком! Нова американська хвиля! Як вам вдалося це зробити?
- Зробити що?- Крикнув я Аарону, коли натовп з нами на руках пішов на четвертий круг.
- Мовчи і міцніше тримайся в сідлі! – прокричав він у відповідь.
Я заморгав, відчувши сльози на очах. В ту ж мить я помітив у вікні апаратної кіномеханіка, який хитаючись отетеріло дивився на те що відбувалося. Тримаючи в одній руці пляшку, він обмацав другою рукою обличчя, наче перевіряючи, чи він це, подивився на пляшку і, відступивши назад, знову зник в темряві своєї будки.
Коли врешті-решт всі ці гноми і газелі настрибалися і насміялися вволю, вони поставили нас з Аароном на землю зі словами:
- Це найвеличніший авангардний фільм всіх часів і народів!
- Ми дуже надіялись на успіх, - відповідав я.
- Фантастична майстерність оператора! Геніальний монтаж! Зворотна часова перспектива! – чулося звідусіль.
- Ми старались, - скромно потуплюючись, сказав Аарон.
- Звичайно ж, ви представите свою стрічку на Едінбургському фестивалі, чи не так?
- Звичайно, ні, - здивувався Аарон. – Ми…маємо намір спочатку показати її на Канському фестивалі, - закінчив я.
Натовп, який всього хвилину назад кружляв подібно урагану, що уніс Дороті в країну Оз, почав стрімко рідіти, заручившись нашими обіцяннями вшанувати присутністю незчисленні прийоми, дати інтерв’ю і написати статті, завтра, через тиждень, через місяць, будь ласка, не забудьте!
Не пройшло і п’яти хвилин, як на майданчику перед кінотеатром настала абсолютна тиша, яку порушував тільки плескіт води, що виривався з роту кам’яного сатира, який стояв у центрі невеликого фонтану. Якийсь час Аарон так і стояв, спрямувавши погляд в нікуди. Нарешті він прийшов до тями і, підійшовши до фонтану, умив обличчя холодною водою.
- Механік! – осяяло його раптово.
Ми збігли сходами і зупинилися біля дверей. Цього разу ми не стукали, а шкреблися в неї подібно двом маленьким зголоднілим білим мишкам.
Через деякий час з-за дверей почулося:
- Йдіть. Я дуже жалкую через те, що сталося. Я не навмисне.
- Не навмисне? Відкривай, говорять тобі! Вважай, що ми тобі вже пробачили, - завірив його Аарон.
- Я вас боюсь, - почувся слабкий голос. – Йдіть.
- Тільки з тобою, дорогенький. Ми тебе ніжно любимо. Правда, Сем?
Я згідно кивнув.
- Це точно. Ми тебе ніжно любимо.
- Я дивлюсь, ви зовсім схиблені.
Ми почули невпевнене човгання, двері апаратної розчинилися, і на їхньому порозі з’явився хитаючись кіномеханік – чоловік років сорока п’яти з налитими кров’ю очима – з червоним обличчям.
- Можете мене вбити, - прошептав він.
- Убити? Ні, братику, ти потрібен нам живим!
Аарон підійшов до кіномеханіка і цмокнув його в щоку. Відступивши назад, той замахав руками так, наче намагався відбитися від шершнів.
- Ви тільки не хвилюйтесь, я в одну мить поверну все на місце, - пробурмотів механік і нахилився, щоб підняти з підлоги бобіни.
- Не смій! – вигукнув Аарон. Механік завмер. – Головне – нічого не чіпай, - продовжив Аарон куди більш спокійним тоном. – Сем, писати будеш ти. Олівчик у тебе є? Так… І як же тебе звати?
- Уілліс Хорнбек.
- Уілліс…Отже, Віллі. А тепер, Віллі, розкажи нам, в якому порядку ти ставив ці плівки. Яка була першою, другою, третьою, яку ти перевернув, яку програвав задом наперед і все таке інше.
- Вам потрібна…- здивовано заморгав кіномеханік.
- Мені потрібна загальна схема показу. Та буде тобі відомо, що сьогодні ти демонстрував публіці кращий авангардний фільм всіх часів і народів.
- Мамо рідна! – пробурмотів Уілліс, ошелешено дивлячись на купу бобін, що валялися на підлозі.
- Уілліс, лапочка, - продовжив Аарон. – Знаєш, як тебе будуть величати після цієї пам’ятної ночі?
- Лайном? – пробурмотів Хорнбек тремтячим голосом.
- Помиляєшся! Першим помічником головного продюсера компанії «Хасуран Продакшн»! Якщо захочеш, ми зробимо тебе монтажером, редактором або навіть режисером! Контракт терміном на десять років! Кар’єрний ріст, особливі права, участь в капіталі компанії і, нарешті, відсотки! Надіюсь, я виразився достатньо ясно? Сем, ти готовий? Все, почали. Ми слухаємо тебе, Уілліс.
- Я… Я нічого не пам’ятаю.
Аарон видав нервовий смішок.
- Ні, пам’ятаєш!
- Тоді я був п’яним, а тепер я тверезий, вірно? Так як же я можу щось згадати?
Ми з Аароном у паніці переглянулись, але тут я помітив на підлозі знайомий предмет і підняв його.
- Один момент, - втрутився я в розмову. – Я хочу звернути вашу увагу на одну немаловажну деталь.
Всі подивились на пляшку, в якій залишалося ще чимало хересу.
- Уілліс…- задумливо проговорив Аарон.
- Так, сер?
- Уілліс, дружище…
- Так, сер?
- Уілліс, - продовжив Аарон, - зараз я включу проектор.
- І що ж?
- А ти, Уілліс, тим часом доп’єш свій херес.
- Так точно, сер.
- Сем?
- Слухаю, сер! – я взяв під козирок.
- А ти, Сем, - сказав Аарон, вмикаючи проектор, світло якого висвітило білий екран, що застиг в очікуванні тієї дивної миті, коли майстер знову відобразить на ньому вишукану гру свого генія, - прикрий, будь ласка, двері.
Я закрив важкі, оковані залізом двері і запер їх на ключ.
Дракон пронісся в опівнічному танці по всьому цивілізаційному світу. Спочатку ми приручили лева на Венеційському кінофестивалі, потім удостоїлися головного ризу Нью-Йорсього і спеціального призу Всесвітнього фестивалів. Тепер у нас було цілих шість фільмів! Особливим успіхом користувалась стрічка під назвою «Страховище», за якою пішли такі шедеври, як «Містер Бійня» і «Натиск», за ними «Ім’я мороку» і «Тин».
Щодо імен Аарона Штоліця і Уілліса Хорнбека, то вони вимовлялися прокатниками всіх країн і народів з особливою повагою.
Ви спитаєте, як ми змогли досягти такого успіху?
Так само, як і раніше.
Знявши черговий фільм, ми орендували на ніч кінотеатр Самасуки, вливали в старого Уілліса пляшку добірного хересу, вручали йому бобіни з плівками, вмикали проектор і запирали двері апаратної.
До ранку наш черговий епос перетворювався в нарублений нашим колегою і склеєний епоксидною смолою його піднесеного генія жахливий салат, появи якого з нетерпінням очікували гурмани кіно Калькутти і Фар – Рокауея. Я ніколи не забуду цих безсонних ночей в театрі Самасуки, що обіцяли нам золото світанку.
Ми знімали фільм за фільмом, приручали звіра за звіром, купалися в ріках песо і рублів. Аарон і Уілліс отримали «Оскар» в номінації експериментального фільму, ми почали роз’їжджати містом в дорогих «ягуарах», і ніщо не могло затьмарити нашого щастя, так?
Ні.
Ми знаходились на вершині успіху всього три роки.
Одного прекрасного дня, в ту саму мить, коли Аарон віддався солодкому спогляданню свого банківського рахунку, Уілліс Хорнбек підійшов до вікна, що виходило на великий знімальний майданчик «Хасураї Продакшн», і заплакав б’ючи себе в груди.
- Я – алкоголік. Я п’яниця. Я страшний пияка. Спирт для компресів? Ясне діло. Одеколон? Чому б і ні? Скипидар? Звичайно. Рідина для зняття лаку? Здорово. Так, Уілліс Хорнбек, ти – жалюгідний п’яничка! Але все, з цим покінчено!
Зразу ж відчувши неладне, ми з Аароном стрімголов кинулись до нашого друга.
- Що з тобою, Уілліс?
- Нічого. Все в повному порядку. – Він витер зі щік сльози і взяв нас за руки. – Хлопці, ви мені дуже подобаєтесь, але минулим вечором…
- Що могло статися минулим вечором? – остовпів Аарон.
- Минулим вечором я вступив до Товариства анонімних алкоголіків.
- Що ти сказав?- заволав Аарон.
- Я вступив до Товариства анонімних алкоголіків.
- Що ти наробив? Адже ти був серцем, душею, легенями і очима «Хасуран Продакшн»!
- Я знаю, - відповів, опускаючи очі Уілліс.
- І тебе не влаштовувала роль генія? Ти уславився на весь світ, тебе пізнавали на вулицях, ти ж на додаток до всього вирішив ще і протверезіти, чи не так?
- Всі ми тепер користуємось загальною любов’ю і повагою. І для алкоголю в цьому новому житті просто немає місця.
- Так звільни ж ти його! – звив Аарон. – В чому проблема?
- Смішно, чи не правда? – посміхнувся Уілліс. – Я пив через те, що відчував себе цілковитою нікчемністю. Якщо ж я кину пити, студії зразу ж настане кінець. Мені дуже жаль.
- Ти підписав контракт! – нагадав я йому.
Уілліс глянув на мене так, як наче я його штрикнув ножем.
- Я нізащо не порушу даного слова. Але хіба в контракті сказано, що я повинен пити не просихаючи.
Ми з Аароном понурили голови.
- Я можу працювати з вами так само, як і раніше. Але хіба в цьому буде хоча б який-небудь сенс?
- Уілліс, - з трудом виговорив Аарон, опускаючись в крісло. – Всього одну ніч на рік, га?
- Сер Штоліц, я дав зарок взагалі не брати в рот спиртне.
- Святий Мойсею… - пробурмотів Аарон.
- Страшне діло, - підтакнув я. – Ми тільки встигли дійти до Червоного моря, а хвилі вже піднялися.
Коли ми прийшли до тями, Уілліса Хорнбека в кімнаті вже не було.
Почалися справжні сутінки богів. Ми знову стрімко перетворювались на пігмеїв. Аарон хиткою ходою пішов до бару і почав вивчати його зміст.
- Аарон! – спитав я. – Чи не збираєшся ти…
- Що? – сказав Аарон.
- Сам зайнятися монтажем нашого чергового епосу «Солодке ложе помсти»?
Аарон вибрав пляшку і відкупорив її. Сьорбнув.
- Так, - сказав він. – Саме так. Сам.
На жаль, цій ракеті так і не судилося злетіти. Сутінки богів повільно змінювались безпросвітною ніччю.
Спочатку пив Аарон. Потім я. Потім його шурин.
Жоден з нас не став обранцем тієї ейфорійної музи, яка колись відвідувала Уілліса Хорнбека. В жодному з нас, коли алкоголь проникав у нашу кров, не ворушився черв’ячок інтуїції. Ми були лохи – що тверезі, що п’яні. Уілліс же, для захоплення критиків, накладав пов’язку на очі і, виходячи на арену, голими руками брав за горло алігатора натхнення.
Звичайно ж, ми з Аароном побували ще на парочці фестивалів. Ми вклали всі свої заощадження в три епічні стрічки, які, як ви самі розумієте, не принесли нам ні цента. Компанія «Хасуран Продакшн» наказало довго жити. Ми продали весь пакет освітньому телеканалу.
А що ж Уілліс Хорнбек? Він оселився у типовому домі біля Монтеррей-Парк і почав відвідувати разом зі своїми дітьми недільну школу. Від колишньої його геніальності не лишилося і сліду. Його ж тверезість жахала не тільки нас, але і тих рідких критиків звідкілясь з Глазго чи з Парижу, які казна для чого намагалися взяти у нього інтерв’ю.
Ви спитаєте, що сталося зі мною і з Аароном? Тепер у нас ось ця студія розміром з взуттєву коробку, ще на тридцять футів ближче до кладовища. Ми робимо невеликі картини, монтуючи їх як і раніше на двадцяти чотирьох бобінах, і бомбардуємо ними всю Каліфорнію і навіть Мексику. На дистанції враження знаходяться триста кінотеатрів, відповідно, триста кіномеханіків. Сто двадцять з них вже показували прем’єри наших монстрів. Як і раніше в такі теплі вечори, як сьогодні, ми сидимо, потіємо в очікуванні і молимось, щоб задзвонив телефон. Тоді Аарон вислухає і закричить:
- Швидше! Кінотеатру «Барселонська Аркадія» терміново потрібен прем’єрний фільм! Скоріше!
І ми кинемось вниз сходами і весело пробіжимо через кладовище з бобінами в руках, надіючись на те, що в одній із апаратних нас буде очікувати п’яний кіномеханік з налитими кров’ю очима генія і пляшкою хересу в руках.
- Стій! – закричу я, ледь наша машина виїде на автостраду. – Я залишив бобіну номер сім!
- Все одно ніхто нічого не помітить, - фиркає Аарон. – Уілліс Хорнбек-молодший! Уілліс Другий! Відгукнись, де б ти зараз не був! Сем, заспівуй пісню «Я все одно тебе знайду»!
ПРИМІТКИ:
1)…Леонард Бернстайн (1918-1990) – американський диригент, піаніст, композитор, музичний педагог, автор знаменитого мюзиклу «Вестсайдська історія» (1957)
2)…Дмитрій Темкін (1899 – 1979) - американський композитор російського походження, уславився музикою для кіно.
3)… Ти міг би дев’яносто разів підряд дивитися «Харлоу» з Керолл Бейкер? – «Харлоу» (1965) – фільм Гордона Дугласа, одна з двох кінобіографій зірки 1930 – х років Джин Харлоу (1911 – 1937), що вийшли в тому році, роль якої виконувала Керолл Бейкер (р. 1931)
4)…«Хіросіма, любов моя» (1959) – знаменитий фільм Алена Рене за сценарієм Маргеріт Дюрас, в головних ролях Еммануель Ріва і Ейдзі Окада, лауреат декількох премій, в т.ч. «Оскара».
5)… «Минулим літом в Марієнбаді» (1961) – знаменитий фільм Алена Рене за сценарієм Алена Роб- Грійє, в головних ролях Дельфін Сейріг і Джорджа Альбертацці.
6)… «Жадібність» (1924) – знаменитий фільм Еріха фон Штрогейма на сім з половиною годин, скорочений студією до двох годин, екранізація роману Френка Норріса «Мактіг» (1899).
7)… «Велетень» (1956) – драма Джорджа Стівенса, в ролях Елізабет Тейлор, Рок Хадсон, Джеймс Дін, Керолл Бейкер, Денніс Хоппер.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік