Пересадка серця
"Опівнічний танець дракона" збірка
- Чи хотів би я – що? – перепитав він, лежачи розслаблено в темряві, з очима, звернутими до стелі.
- Ти мене чув, - сказала вона, так само розслаблено лежачи поряд з ним, тримаючи його за руку і теж дивлячись у стелю, але пильніше, наче намагаючись, щось там роздивитись. – Ну, так як?
- Повтори, будь ласка.
- Чи хотів би ти, якби міг, знову закохатися у свою власну дружину?
- Дивне питання.
- Не таке вже й дивне. Цей світ є найкращим з усіх можливих світів, якщо все у ньому йде, як треба. А треба ж, щоби закоханість виникала знову і щоб люди жили потім щасливо, вірно? Я згадую, як шалено ти був закоханий у Енн.
- «Шалено» - не те слово.
- Ти ніколи про це не забудеш?
- Ніколи. Це точно.
- Тоді, значить, вірно, чи ти б хотів…
- Доречніше запитати, чи міг би?
- Забудь ти про це «міг би». Уяви на хвилинку, що все змінилось і твоя дружина знову стала такою ж, якою вона була багато-багато років тому… Що тоді?
Він трохи підвівся в ліжку і, опершись на лікоть, здивовано подивився на неї.
- Дивний у тебе сьогодні настрій. Що сталося?
- Не знаю. Можливо, вся біда в тому, що завтра мені виповниться сорок, а тобі через місяць буде сорок два. Якщо чоловіки сходять з розуму в сорок два, то чому це не може відбуватися з жінками двома роками раніше? А можливо, я подумала: який сором! Як соромно, що люди не можуть покохати один одного так, щоб пронести це кохання через все життя, а замість цього починають шукати когось іншого… Як соромно!
Він торкнувся пальцями її щоки і відчув вологу.
- Господи, ти плачеш!
- Трошки. Все це так сумно. Ми. Вони. Все. Сумно. Невже так було завжди?
- Я думаю, так. Просто про це не прийнято говорити.
- Як я заздрю людям, що жили сто років тому…
- Не говори про те, чого не знаєш. І тоді було анітрохи не краще.
Він стер поцілунками сльози з її очей.
- Ти можеш сказати, що сталося?
Вона сіла, не знаючи куди дівати руки.
- Жах якийсь. Ні ти, ні я не палимо. Герої фільмів і книг в таких ситуаціях завжди палять. – Вона схрестила руки на грудях. – Мені згадався Роберт і як я була без пам’яті закохана, і чим я тут з тобою займаюсь, замість того, щоб сидіти вдома і думати про свого тридцятисемилітнього чоловіка, який більше схожий на дитину.
- І що ж?
- Мені згадалась і Енн, як вона мені дійсно по-справжньому подобалась. Яка вона дивна…
- Я намагаюсь про неї не думати. В будь-якому випадку, вона не ти.
- А що, якби вона стала мною?
Вона обхопила руками коліна і заглянула йому в очі.
- Не зрозумів?
- Якби все, що вона втратила і що ти знайшов у мені, повернулось би до неї? Хотів би ти, міг би ти знову закохатися в неї?
- Так, самий час запалити…- Він опустив ноги на підлогу і відвернувся від неї, дивлячись у вікно. – Що толку ставити питання, на яке немає і ніколи не буде відповіді?
- В цьому вся справа, правда? – продовжувала вона, звертаючись до його спини. – У тебе є те, чого не вистачає моєму чоловікові, а у мене – те, чого не вистачає твоїй дружині. Схоже, нам потрібно провести подвійну пересадку душі. Вірніше так – пересадку серця!
Вона чи то схлипнула, чи то розсміялася.
- Непоганий сюжет для оповідання, для роману чи фільму.
- Це сюжет нашого власного життя, і ми застряли в ньому без надії вибратись, хіба що тільки…
- Що «тільки»?
Вона встала і неспокійно закрокувала по кімнаті, потім підійшла до вікна і, піднявши голову, подивилась на усипане зорями літнє небо.
- Останнього часу Боб почав поводити себе так само, як на самому початку нашого спільного життя. Він став таким гарним, таким добрим…
- Який кошмар. – Він тяжко зітхнув і закрив очі.
- Саме так.
Настало довге мовчання. Нарешті він сказав:
- Енн теж почала поводити себе куди як краще.
- Який кошмар. – Вона на мить заплющила очі і знову подивилась на зорі. – Як це там? «Перетворись бажання на коня, скільки б коней не мав бідняк!»
- Знову не збагну, про що ти, - і не в перший раз за ці декілька хвилин!
Вона підійшла до ліжка, опустилась на коліна і, взявши його за руки, подивилась йому в обличчя.
- Мого чоловіка і твоєї дружини сьогодні немає в місті? Він поїхав до Нью-Йорку, вона – до Сан-Франциско. Вірно? Ми проведемо цю ніч в готельному номері. – Вона на мить задумалась, намагаючись знайти потрібні слова. – Але що, якщо, перш ніж заснути, ми загадаємо бажання – я для тебе, ти для мене?
- Загадаємо бажання?- Він розсміявся.
- Не смійся. – Вона торкнулася його руки. Він перестав сміятися. Вона продовжила: - Ми попросимо Бога, і грацій, і муз, і чарівників усіх часів, і когось там ще, щоб, поки ми спимо, сталося чудо, щоб… - Вона зупинилась на мить і знову продовжила: - Щоб ми покохали знову: ти – свою дружину, я – свого чоловіка.
Він промовчав.
- Ось і все, що я хотіла сказати.
Він потягся до столика біля ліжка, намацав на ньому коробку і запалив сірника, щоб висвітлити її обличчя. В її очах він побачив вогонь. Він зітхнув. Сірник погас.
- Будь я проклятий, ти це серйозно – прошепотів він.
- Та і ти теж. Спробуємо?
- Боже мій…
- Залиш Бога у спокої, я не збожеволіла!
- Послухай…
- Ні, це ти послухай. – Вона знову взяла його руки і міцно стисла. – Для мене. Ти це зробиш для мене? А я зроблю те ж саме для тебе.
- Ти хочеш, щоб я загадав бажання?
- Ми часто робили це в дитинстві. Інколи ці бажання збувається. Втім, у цьому випадку вони перестають бути звичайними бажаннями і стають чимось на кшталт молитов.
Він опустив очі.
- Я не молюсь вже багато років.
- Це не так. Скільки разів ти хотів повернутися в ті часи, коли ми тільки-тільки одружились? Це були молитви. Тільки ти кожного разу вважав подібні надії нездійсненними, і молитви залишались нерозділені.
Він нервово зглитнув.
- Не говори нічого, - сказала вона.
- Але чому?
- Тому що сказати тобі зараз нічого.
- Добре, я помовчу. Дай мені трохи подумати… Скажи, ти хочеш… ти дійсно хочеш, щоб я загадав бажання за тебе?
Вона опустилась на підлогу, з її закритих очей по щоках текли сльози.
- Так, кохана, - сказав він м’яко.
Було три години ранку, і все було сказано, і вони випили по склянці гарячого молока і почистили зуби, і він побачив, вийшовши з ванної кімнати, що вона розстилає постіль.
- І що ж я повинен тепер робити? – спитав він.
Вона обернулась.
- Раніше ми це знали. Тепер – ні. Йди сюди.
Вона поплескала по дальньому кінцю ліжка.
Він обійшов ліжко.
- Я почуваюся якось безглуздо.
- Невдовзі ти будеш відчувати себе куди як впевненіше.
Він ліг під ковдру, схрестив руки поверх неї і опустив голову на збиту подушку.
- Так, чи що?
- Все правильно. Тепер зосередься.
Вона загасила світло, лягла на свою половину ліжка і взяла його за руку.
- Ти відчуваєш втому і хочеш спати?
- Чесно кажучи, так.
- Ось і прекрасно. Головне – зберігати серйозність. Нічого не говори, тільки думай. Ти знаєш про що.
- Знаю.
- Закрий очі. Так. – Вона теж закрила очі, і тепер вони лежали взявшись за руки, і не було нічого чутно, окрім їхнього дихання. – Тепер вдихни, - прошепотіла вона.
Він слухняно вдихнув.
- Видохни.
Він зробив видох.
Вона теж видохнула.
- Так, - ледве чутно прошепотіла вона. – Почали! Загадуй бажання!
Минуло тридцять секунд.
- Загадав? – спитала вона неголосно.
- Загадав, - відповів він ледь чутно.
- Прекрасно, - сказала вона. - Спокійної ночі!
Приблизно через хвилину в темній кімнаті знову майже нечутно прозвучав її голос:
- Прощай.
Він прокинувся без будь-якої на те причини і спробував пригадати свій сон. Чи то земля загойдалася у нього під ногами, чи то десь далеко-далеко, за десять тисяч миль від міста, де він жив, стався землетрус, якого ніхто не відчув, чи то над світом пролетіла звістка про друге пришестя Христа, до якої оглухлий світ так і не прислухався, чи то місяць влетів до кімнати і, і миттєво змінивши не тільки її, але і їхні тіла і обличчя, зупинився так різко, що від раптово виниклої тиші його очі широко відкрилися. І вже у мить пробудження він знав, що на вулиці сухо, дощу немає і тихі звуки, які він чує. – це плач.
І ще він знав, що загадане ним бажання збулося.
Звичайно ж, він усвідомив це далеко не зразу. Він це відчув, здогадався про це через неймовірне, нове відчуття тепла, що виходило від чарівної жінки, яка лежала поряд. А ще по її рівному, спокійному диханню. Чаклунство відбулося серед сну, свято вже збуджувало її кров, хоча вона ще не прокинулась, щоб зрозуміти це. Але її сон вже все знав і нашіптував про це з кожним її видихом.
Він обережно піднявся на лікті, боячись повірити передчуттю. Схилившись він вдивлявся в її обличчя, що стало ще прекраснішим, ніж раніше.
Це обличчя було сповнене упевненістю і спокоєм. Її губи вигнулися у посмішці., якби її очі були відкриті, вони б напевно сяяли неземним світлом.
Прокинься, хотілося сказати йому. Я знаю про твоє щастя. Тепер про нього повинна узнати і ти. Прокинься ж.
Він хотів торкнутися її обличчя, але в останню мить відвів руку вбік.
Помітивши, що її повіки здригнулися, він поспішив лягти на свою половину ліжка і закрити очі. Через якийсь час він почув, як вона сіла і, тихо вигукнувши від радісного здивування, тихенько торкнулася його обличчя. Їй відкрилося те, що декількома хвилинами раніше стало відомим і йому.
Вона піднялася з ліжка і почала метатися по кімнаті як та птиця, що намагається вирватися з клітки. Вона знову і знову підбігала до нього, щоб поцілувати його в щоку, вона сміялась, вона співала. Він почув, як вона перейшла до вітальні, взяла телефонну слухавку і набрала чийсь номер.
- Роберт? – почув він її голос. – Боб? Де ти? Втім, про що я? Яка нісенітниця! Я прекрасно знаю, де ти знаходишся. Боб, скажи мені, чи можу я прилетіти до тебе прямо сьогодні? Я тобі точно не заваджу? Ти питаєш, що на мене найшло? Не знаю. Не питай. Так можна, чині? Скажи «так»!... О, чудово! До зустрічі!
Вона повісила слухавку.
Через деякий час вона повернулася до кімнати і, присівши на краєчок ліжка, почала квапливо одягатися. Він відкрив очі і взяв її за руку.
- Щось сталося, - прошепотів він.
- Так.
- Бажання збулося.
- Хіба не диво? Це неможливо, але сталося! Чому? Як?
- Ми обоє вірили, що так воно і буде, - сказав він ледве чутно. – Я щиро бажав тобі щастя.
- А я тобі! Ми обидва прокинулися зовсім іншими людьми! Як це прекрасно! Уяви, що було б, якби змінилася тільки я або тільки ти!
- Навіть думати про це страшно, - згодився він.
- Ні, правда ж, це чудо? – сказала вона. – Ми бажали так сильно, що хтось, чи щось, або сам Бог почув наші прохання і повернув нам любов, щоб відігріти наші змерзлі душі і навчити нас, як жити, тому що другої можливості не буде, так?
- Можливо, і так…
- А можливо, вся справа в тому, що просто одночасно усвідомили, що прийшов час розлучитися?
- Я чув, як ти говорила по телефону. Що тут ще скажеш! Коли ти підеш, я зателефоную Енн.
- Серйозно?
- Та ще б не серйозно.
- Господи, яка я рада за тебе, і за себе, і за всіх інших!
- Що ж ти зволікаєш?! Біжи! Лети до нього!
Вона скочила на ноги і почала спішно зачісуватися, але зразу ж зі сміхом кинула:
- Мені все одно, як я зараз вигляджу!
- Ти красива, як ніколи…
- Тобі це здається.
- Мені завжди це буде здаватися.
Вона схилилася над ліжком і поцілувала його в губи.
- Це наш останній поцілунок?
- Так, - сказав він, - останній.
- Ще один.
- Тільки один.
Вона погладила його по щоці.
- Як я тобі вдячна за твоє бажання…
- А я тобі за твоє.
- Ти подзвониш Енн прямо зараз?
- Так.
- Передавай їй привіт.
- А ти передавай привіт Бобу. Господь любить тебе, дівчинко. Прощай.
Вона вибігла у сусідню кімнату і наступної миті вже поспішала по довгому коридору до ліфта.
Він сидів, дивлячись на телефон, але брати його не став. Глянувши на дзеркало, він побачив, що по його щоках котяться сльози.
- Ну, ти і брехун, - сказав він своєму відображенню. – Ну, ти і брехун!
І він знову улігшись на ліжко, поклав руку на пусту сусідню подушку.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік