Дев`ятнадцята лунка
"Опівнічний танець дракона" збірка
Я виїхав на Мотор-авеню вже під вечір і зразу ж помітив на протилежній стороні вулиці старого, що збирав загублені м’ячики для гольфу.
Я загальмував так різко, що ледве не врізався головою в лобове скло.
Простоявши секунд десять на місці (на вулиці не було жодної машини), я почав обережно здавати назад, поки не порівнявся з канавою, що йшла вздовж дротяної огорожі поля для гри в гольф. Старий тим часом підняв з землі черговий м’ячик і поклав його до своєї корзинки.
Ні, не може бути. Хоча… Ні…
Я запаркувався біля узбіччя і з хвилину сидів у машині, роздумуючи про те, як же мені слід вчинити. В решті-решт я вийшов на дорогу, пропустив машину, що проїздила мимо, пересік дорогу і пішов вздовж канави назустріч старому.
Не пройшов я і п’ятдесяти кроків, як ми вже зіткнулися віч-на-віч.
- Здрастуйте, - кивнув він мені.
-Здрастуйте.
- Гарний сьогодні вечір, - сказав він, заглянувши до корзинки.
- Багатий улов?
- Самі бачите. – Він зважив корзину на руках.
- Непогано. Може вам допомогти?
- Що ви! – здивувався він. – Я сам зможу їх розшукати.
- Звичайно, звичайно. Але хвилин через п’ять стемніє, і шукати їх буде вже пізно.
- Вірно, - згодився він і подивився на мене з цікавістю. - А чому ви рішили мені допомогти?
- Багато років тому сюди приходив і мій батько, - відповів я. – Він завжди що-небудь знаходив, а потім продавав знайдені м’ячики. Достатньо грошей у нас ніколи не було.
- Все зрозуміло, - зітхнув старий. – Щодо мене, то я приходжу сюди два рази на тиждень. На минулому тижні мені вдалося стільки знайти м’ячів, що я навіть зміг запросити дружину до ресторану.
- Я знаю, - кивнув я.
- Звідкіля?
- Це я так, - відповів я. – Пішли. Дивіться, м’ячик! А біля самої огорожі ще один! Зараз я його дістану.
Я перебрався через канаву і повернувся назад з м’ячем в руках. Старий з цікавістю подивився мені в обличчя.
- Чому ви плачете? – спитав він.
- Невже? Мабуть, вся в справа у квітах. У мене алергія.
- Ми знайомі?
- Можливо.
Я назвав йому своє ім’я. - Дивна справа, - розсміявся він. – У вас таке ж прізвище, як і у мене. Втім, навряд чи ми приходимось один одному родичами
- Скоріш за все, ви праві, - не став я заперечувати.
- Якби ми були родичами чи знайомими, я б про це пам’ятав…
«Господи, - подумав я, - ось це як. Яка, в решті-решт, різниця між синдромом Альцгеймера і смертю. І в тому і в другому випадку ти нічого не пам’ятаєш. Пам’ять там вже не потрібна»
Старий звернув увагу на мою задумливість і чомусь захвилювався. Взявши у мене м’ячик для гольфу, він опустив його до корзинки.
- Дякую.
- Там є ще один! – сказав я, знову зійшовши в канаву, і, змахнувши сльози з очей, додав. – Значить, ви так сюди і ходите…
- Що значить «ви так сюди і ходите»?
- Це я собі, - відповів я.- В тому смислі, що вас завжди можна тут застати.
- Ну, це вже як повезе.
Він знову здивовано подивився на моє обличчя.
- Дивна справа. Колись у мене був син. Гарний такий хлопчик. Але потів він кудись зник. Ніколи не міг зрозуміти, куди ж це він подівся.
Нічого дивного, подумав я. Зник не він, зник ти. Так, мабуть, буває, коли ви прощаєтесь з людьми, і вони для вас зникають, а насправді це ви повертаєтесь і йдете, йдете і зникаєте.
Сонце сховалося за горизонтом, і тепер ми йшли у напівтемряві, яку не могло розсіяти світло одинокого ліхтаря, що стояв на протилежній стороні вулиці. Я побачив ще один м’ячик, що лежав в декількох футах від ніг старого, і вказав на нього кивком голови.
- Ось і все, - сказав він, підіймаючи м’ячик. – І куди ж ви тепер?
Я зібрався з думками і, глянувши вперед, сказав:
- В будь-якому гольф-клубі є дев’ятнадцята лунка, правда ж? (1)
- Звичайно. Тут теж є бар.
- Дозвольте пригостити вас стаканчиком вина.
- Дуже приємно з вашого боку, - сказав він нерішуче. – Але, чесно кажучи, я не зовсім…
- Всього один стаканчик. Він вам не зашкодить.
- Пізно вже. Мені пора йти.
- Куди? – спитав я і відразу ж пожалкував про своє запитання.
Старий відвів очі, болісно намагаючись знайти правдоподібні відповідь.
- Розумієте. – сказав він, нарешті, - справа у тому…
- Будь ласка, не говоріть нічого. Я не повинен був задавати вам це питання.
- Нічого страшного. Мені дійсно пора.
Він простягнув мені руку на прощання і раптом, міцно стиснувши мою руку і уважно дивлячись мені в очі, вигукнув:
- Ми дійсно знаємо один одного, правда?
- Так, - сказав я.
- Але де і коли ми зустрічалися?
- З того часу минуло багато-багато часу.
Він так і не випускав моєї руки, він схопився за неї так, наче випусти її – і він впаде.
- Ви не могли б сказати ще раз, як вас звати?
Я назвався ще раз.
- Забавно, - сказав він і тихо продовжив: - Ми носимо одне і те саме прізвище. Буває ж таке!
- Буває, - сказав я.
Коли мені, нарешті, вдалося звільнитися, я зразу ж сам взяв його за руку так само міцно.
- Наступного разу ми зустрінемось біля дев’ятнадцятої лунки.
- Біля дев’ятнадцятої, - повторив він. – Ви що, справді, збираєтесь сюди ще повернутися?
- Тепер, коли я знаю, де вас знайти, я неодмінно як-небудь прийду. Мені сподобалося гуляти і підбирати м’ячі.
- Дякую вам, признатись, так у мене і знайомих – то особливо немає…
- Я постараюсь приїздити сюди частіше.
- Все це тільки слова…
- Ні. Я даю вам чесне слово.
- Дивіться. Чесне слово – річ серйозна…
- Я знаю.
- Піду я. – Тепер вже йому прийшлося з зусиллям звільняти свою руку і розтирати її, щоб відновити кровообіг. – Адже тут нічого не ходить.
Він пішов геть і, піднявши з землі ще один, тепер уже останній, м’ячик, кинув мені його.
- Біля дев’ятнадцятої, - тихо сказав він.
- Так, - відповів я.
Наступної миті він зник у темряві.
Я стояв на тому ж самому місці і плакав. В моїй нагрудній кишені лежав подарований ним м’ячик для гольфу.
«Долежав би там хоча б до ранку», - подумалось мені.
ПРИМІТКИ:
1)… В будь-якому гольф-клубі є дев’ятнадцята лунка, правда ж? - за правилами гольфу лунок на полі повинно бути вісімнадцять або дев’ять.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік