Театр однієї актриси
"Опівнічний танець дракона" збірка
- І як це бути одруженим з такою жінкою, в якій всі жінки одразу? – спитав Леверінг.
- Приємно, - відповів містер Томас.
- Ви говорите так, наче мова йде про якусь дрібничку на кшталт ковтка води!
Томас подивився на критика, продовжуючи розливати каву по чашках.
- Вам здалося… Спору нема, Еллен дивовижна жінка.
- Я згадую минулий вечір, - сказав Леверінг. – Господи, що це була за вистава! Скільки разів її викликали на біс! А які їй дарували букети! Найніжніші лілії! Червоні троянди! І як потім всі ловили квіти, які вона кидала до залу! Здавалось, наче ми неждано-негадано опинились у весінньому саду!
- Як ви ставитесь до кави? – спитав містер Томас, що доводився Еллен чоловіком.
- Вислухайте мене! Якщо чоловікові дуже пощастить, він стріне за все своє життя три-чотири речі, здатні по-справжньому звести з розуму: це музика, живопис і одна чи дві жінки. Так, звичайно, я критик, але подібних почуттів я не відчував ще ніколи!
- Ми відправляємось до театру через півгодини.
- Прекрасно! Ви зустрічаєте її після кожної вистави?
- Так, це абсолютно необхідно. Невдовзі ви самі зрозумієте чому.
- Звичайно, я прийшов сюди, перш за все за тим, щоби побачити чоловіка Еллен Томас, найщасливішого зі смертних. Наскільки я можу зрозуміти, зазвичай ви очікуєте її в цьому готелі?
- Ну чому ж? Іноді я гуляю по Центральному парку, їду в метро до Грінвіч - Віллідж або розглядаю вітрини на П’ятій авеню.
- А чи часто ви буваєте на її спектаклях?
- Зізнатися, я не бачив її на сцені більше року.
- Вона просила не ходити на її спектаклі?
- Нічого подібного.
- Вам просто набридло дивитися один і той же спектакль?
- І це не так.
Томас дістав з пачки нову сигарету і прикурив її від недопалка.
- Я зрозумів. Ви і без того бачите її кожного дня. В цьому дивному театрі ви, щасливчик, являєтесь єдиним глядачем. Минулого вечора ми бесідували з Аттерсоном, і я спитав у нього: чи може чоловік мріяти про щось більше? Ви одружені на цій разюче талановитій жінці, яка здатна прийняти будь-який жіночий образ, чи це французька кокотка, чи англійська повія, шведська швачка, Марія Стюарт, (1) Жанна д’Арк, Флоренс Найтінгейл, (2) Мод Адамс (3) чи китайська принцеса. І тому я вас ненавиджу.
Містер Томас мовчав.
Леверінг перевів дух і продовжив:
- Уявляю, як заздрять вам інші чоловіки, знемагаючи від одноманітності сімейного життя! Вас втомила ваша дружина? Не поспішайте міняти дружин, змінюється сама ваша дружина. Presto! (4) Вона як кришталева люстра, граюча сотнями переливів світла! Світло її особистості прикрашає стіни цих кімнат! В такому полум’ї чоловік може грітися два життя, і не набридне!
- Моя дружина змогла би гідно оцінити ваші слова.
- Але хіба не про це мріє кожен чоловік? Він чекає від своєї дружини чогось незвичайного, чогось чудесного! На жаль, ми шукаємо калейдоскопічності, а знаходимо алмаз з однією єдиною гранню. Звичайно ж, він може і виблискувати, ніхто цього не заперечує. Але після тисячі повторень навіть потрясаюча Дев’ята симфонія Бетховена перетворюється на коливання повітря, не більш того!
- Дев’ять років тому ми з Еллен ще мандрували, - сказав чоловік, дістаючи останню сигарету з пачки і наливаючи п’яту чашку кави. – Раз на рік ми брали відпустку і їхали на місяць до Швейцарії. – Він посміхнувся, в перший раз за час цієї розмови, і відкинувся на спинку крісла. – Ось тоді-то вам і потрібно брати у нас інтерв’ю.
- Дурниця. – Леверінг встав з-за столу, накинув на себе пальто і вказав на годинника. – Якщо не помиляюсь, нам пора.
- Так-так, ви праві… - зітхнув Томас, неохоче піднімаючись з крісла.
- Можна трохи бадьоріше? Адже ви їдете не за ким-небудь, а за самою Еллен Томас!
- Дякую, що нагадали! – Томас пішов за своєю шляпою. Вернувшись назад, він ледь помітно посміхнувся і сказав: - Як вам мій вигляд? Чи підхожу я на роль оправи для цього діаманту чи, скажемо, на роль сценічної декорації?
- Безпристрасність, ось як це називається! Саме так – безпристрасність! Мармур і граніт, залізо і сталь! Повна протилежність всьому вишуканому, ефемерному, як дотик до еманації, що виходить із кубка, в якому колись були духи́!
- В вас пропадає оратор!
- Так, сам дивуюсь. Слова приходять до мене самі. – Леверінг підморгнув Томасу і поплескав його по плечу. – Ми знайдемо екіпаж, випряжемо коней і двічі провеземо вашу дружину навколо парку, годиться?
- Цілком вистачить і одного разу.
Вони вийшли на вулицю.
Таксі зупинилося перед пустим театральним під’їздом.
- Ми приїхали занадто рано! – радісно вигукнув Леверінг. – Пішли подивимось фінал!
- Ні – ні, позбавте.
- Як? Ви не хочете подивитись на свою дружину?
- Ви вже мені пробачте.
- Але ж це справжня образа! Ви ображаєте не мене, але саме її! Якщо ви не підете зараз зі мною, я за себе не ручаюсь!
- Будь ласка, залиште мене у спокої.
Леверінг схопив Томаса за руку і потяг його за собою.
- Зараз ми побачимо все власними очима! – сказав він, відчиняючи двері зали. – Тихше!
Капельдинери дружно повернулися в їхній бік, але узнавши Томаса, зразу ж втратили до них інтерес. Вони нерухомо стояли в темряві залу для глядачів. Сцену на якій висилось шість корінфських колон, заливало рожеве, блідо-лілове і ніжно-зелене світло. Публіка сиділа затамувавши подих.
- Будь ласка, дозвольте мені піти! – прошепотів Томас.
- Тсс! Неможна ж думати тільки про себе! Треба поважати і інших! – прошепотів у відповідь Леверінг.
Танцівниця на сцені – та чи була це одна танцівниця? – то зникала в глибокій тіні, то знову опинялась на світлі. Фінальна сцена могла потрясти кого завгодно. Тихо звучить музика, на сцені тільки одна балерина, вона танцює з тінями, вальсує через всю сцену в цьому створеному її уявою світі, все, перетворюючи на промені світла, спалахи і відблиски, руки здійняті, обличчя сяє – Попелюшка на балу, вічне кружляння, щасливе сновидіння, ніколи б не прокидатися! Кружляючи вона зникає за білою колоною. Через мить вона з’являється знову, але це зовсім інша жінка, вона все ще кружляє, але вже не так стрімко, це вже не Попелюшка, а світська дама, що все в житті пізнала, тепер їй і нудно і сумно, вона згадує минуле, кружляючи з кимось невидимим і зовсім їй чужим. Леверінг затаїв дихання, притиснувшись до бар’єру. Із-за третьої колони з’являється третя жінка, ще сумніша попередньої, сяяння погасло, пишноти зменшилось, від цієї колони до наступної кружляє, підкоряючись музиці, вулична жінка, руки широко розведені, на губах застигла вимучена посмішка. Зникає! Четверта жінка, п’ята, шоста! Покоївка, офіціантка і, нарешті, з глибини сцени з’являється відьма, стара, сива в блискітках мішури, життя теплиться тільки в її очах, що спалахують як гарячі вуглинки, коли вона крутиться, зморщивши губи, чіпляючись скрюченими пальцями за повітря, намагаючись розгледіти щось далеко позаду, через роки, через безодню – виснажений, висохлий древній звір, життя закінчене, але танець продовжується, більше нічого не лишилось! Звичайно ж, спектакль не міг закінчитись на такій сумній ноті. Стара раптом завмерла і дивилася через усю сцену на саму першу колону, з-за якої колись з’явилася прекрасна Попелюшка. З беззвучним криком вона закрила очі, намагаючись повернутися в ту далеку пору. Ніхто і не помітив, як вона зникла зі сцени. Сцена була пустою секунд п’ять, а потім з яскравим спалахом світла танцівниця з’явилася знову. Але час промчав назад! Відроджена прекрасна юна дівчина танцювала на сцені, як ніби не торкаючись цього світу, а граціозно кружляючи над його квітами і снігами.
Завіса впала.
Леверінг стояв ні живий, ні мертвий.
- Господи, - пробурмотів він. – Я прекрасно розумію всю сентиментальність і пихатість цієї сцени, однак вона вражає мене наповал! Боже, що за жінка!
Він повернувся до Томаса, що продовжував дивитися на сцену, ухопившись за оббиті оксамитом перила. Зал вибухнув аплодисментами. Незрівнянна прима-балерина продовжувала невтомно кружляти в танці. Завіса то підіймалась, то опускалась, а вона все кружляла і кружляла під бурхливі овації залу.
Щоками Томаса покотились сльози. Леверінг взяв його під руку.
- Заспокойтесь!
Завіса вже не підіймалась, театр поринув у напівтемряву. Вражені побаченим глядачі почали розходитись. Леверінг і Томас мовчки пішли до виходу. Вони зупинилися біля службового входу. Через деякий час зсередини почувся звук дзвоника. Почувши його, Томас зник за дверима. Хвилину по тому він вийшов, підтримуючи під руку смертельно втомлену маленьку жінку у мішкуватому пальті і темній хустці, яка навіть не помітила Леверінга, що стояв біля дверей.
- Дорога, дозволь представити тобі театрального критика пана Леверінга. Пригадуєш?
- Що за вистава! – вигукнув Леверінг. – Чудо!
Вона стояла, опершись на руку свого чоловіка, що шепнув їй на вухо:
- Гаряча ванна і сон – це все, що тобі зараз потрібне. Я розбуджу тебе в полудень.
Вона повернулася до Леверінга. На її обличчі не було ні помади, ні тіней, ні рум’ян.
Вона сильно тремтіла.
Дивлячись мимо нього кудись в пустоту, вона сказала щось дуже тихо, і він не розчув. Тільки за рухом її губ він зрозумів. Потім, як-небудь іншого разу, можливо, тільки не сьогодні, тільки не сьогодні. Будь ласка. Як-небудь іншого разу. Йому прийшлося нахилитись, щоби почути її на цій тихій пустій алеї. Вона дуже вдячна за увагу і за терпіння, йому прийшлося чекати її тут, це так люб’язно. Вона зворушено, як ніби вибачаючись, вклала йому до руки якийсь м’який предмет і заглянула йому в очі.
В наступну мить увагою Еллен заволоділи жовтуваті вогні і м’які сидіння таксі, в яке їй і допоміг сісти чоловік. Водій завів мотор. Томас запитливо глянув на критика.
Леверінг кивнув і помахав йому рукою. Томас кивнув у відповідь і, всівшись в таксі, м’яко прикрив за собою дверцята. Машина рушила з місця з підкресленою повільністю. Щоб виїхати з цього провулку, їй знадобилося хвилин п’ять.
Тільки після цього критик, що стояв біля службового входу до театру подивився на подарунок балерини, її пояснення.
Це був рушник. Не більше, не менше. Самий звичайний рушник, промоклий наскрізь. Він підніс його до обличчя і відчув запах поту.
- Як-небудь іншого разу, повторив він вголос.
Прийди він сюди навіть тисячу разів, він чув би одні і ті ж слова, отримував би від неї один і той же подарунок.
«Ну і гусак, її чоловік!» - подумалось йому. – Міг би, на крайній випадок, попередити…»
Леверінг акуратно склав рушника і, взявши таксі, відправився додому.
- Водію, - звернувся він до таксиста, - ви хотіли б володіти садом, в якому б вам не дозволялося рвати квіти?
Трохи подумавши водій відповів:
- А на який хрін мені здався такий сад!
- Саме так, - кивнув критик. – Для чого потрібні кому-небудь такі речі?
Тим часом машина зупинилась. Критик розрахувався з водієм і направився до дому, бережно несучи в руці акуратно складений рушник.
Такі речі містеру Леверінгу були, схоже, для чогось потрібні.
ПРИМІТКИ:
1)…Марія Стюарт (1542 – 1587 рр.) - шотландська королева, страчена за наказом Єлизавети І Англійської.
2)…Флоренс Найтінгейл (1820 – 1910 рр.) – англійська медсестра, що прославилась під час Кримської війни 1853 – 1856 рр., заснувала в Лондоні школу медсестер, першу у світі.
3)…Мод Адамс (Мод Кіскадден, 1872 – 1953 рр.) – американська театральна актриса, прославилась ролями в п’єсах шотландського драматурга Джеймса Баррі, автора «Пітера Пена».
4)… Presto! - Швидко! (італ.)
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік