З усмішкою щедрою, як літо
"Опівнічний танець дракона" збірка
- Еге – гей! Почекайте мене!
Поклик. Відлуння. Поклик. Відлуння. Все тихше і тихше.
Тупіт босих хлоп’ячих ніг, схожий на стук падаючих яблук.
Уільям Сміт продовжував бігти. Не тому, що він міг би угнатися за іншими, - просто він не хотів признаватися самому собі, що його маленькі ніжки відстають від його бажань.
Пронизливо кричачи, він збігав по схилу яру, що находився в самому центрі Грінтауна, і, вишукуючи хлопчаків, що сховалися, заглядав в пусті курені з пологами із мішковини які теліпалися на вітру. Він заглядав у вириті на схилі печери, але знаходив у них тільки охололе вугілля. Він блукав струмком, розлякуючи раків, що там жили і поспішали повернутися до своїх нір.
- Підождіть! Скоро я стану старше, чим ви, тоді подивимось!
- Подивимось, - вторив йому бездонний тунель під вулицею В’язів.
Уілл рухнув на землю. Кожного літа одне і те ж. Він біжить що є сили, але не може угнатися за іншими. У всьому містечку не було жодного хлопчиська, чия тінь була б такої ж довжини, як його власна. Йому було шість, його знайомим або всього три (дивитись ні на що), або цілих дев’ять (на такій запаморочливій висоті сніг не тане навіть влітку). Намагаючись догнати дев’ятилітніх, треба було ще постаратись не попастися триліткам. Він усівся на камінь і заплакав.
- Ну і ладно! Мені до них і діла немає!
І тут спекотну тишу порушив гамір гри і веселих витівок, що долітав звідкілясь здалеку. Він обережно встав і, ховаючись в тіні, пройшов трохи берегом струмка, виліз на сусідній горбок, проповз під кущами і подивився вниз.
На маленькій галявинці, що знаходилась у самому центрі яру, гралися дев’ять хлопчаків. Вони бігали кругами, наповнюючи дзвінким криком всю округу, вертілись, перекидалися, скакали, ганялись один за одним і танцювали, радіючи літньому теплу і світлу.
Вони не бачили Уільяма, і тому він встиг згадати, де він міг бачити кожного із них. Он той жив у домі на вулиці В’язів, другого він бачив у шевській майстерні на Кленовій алеї, третього – біля поштового ящика, що висів поряд з будівлею театру «Еліта». І, о чудо із чудес, всім їм було по шість років! Поглинуті грою, вони не помічали його.
- Ей! – крикнув Уілл.
Біганина зупинилась. Хлопчаки завмерли і насторожено дивилися на нього. Боязко моргаючи, вони чекали, поки він заговорить.
- Можна з вами погратися? – спитав він тихо.
Вони подивились на нього блискучими і темними, як патока, очима і посміхнулися. І їхні посмішки були щедрими як літо.
Уілл підібрав з землі палку, кинув її до дальнього кінця яру і закричав щосили:
- Лови!
Хлопчаки дружно кинулись за нею, здіймаючи хмари пилу.
Невдовзі один із них вернувся назад з палкою в зубах. Він поклонився і кинув палку до ніг Уілла.
- Дякую, - сказав Уілл.
Всі хлопчики вже стояли біля нього, пританцьовуючи, в очікуванні нового кидка. Дивлячись на них, Уілл подумав, що кішки – це, звичайно, дівчатка, він завжди це знав, а ось собаки – ти тільки подивись, все літо попереду, і ми будемо тут разом, адже собаки – це, звичайно ж, хлопчаки!
Вони дзвінко гавкали. Вони посміхалися.
- Ви - мої друзі, вірно? Ми будемо зустрічатися кожного дня, правда?
Вони помахували хвостами. Вони скулили.
- А тепер, – призова кістка!
Він закинув палку на десять мільйонів миль. Хлопчаки кинулися за нею, і він подумав, не важливо, мабуть, це дорослі собаки, можливо, у них вже є щенята, все одно, всі собаки – хлопчаки, ніякий інший звір на світі так не схожий на мене, на папу, на діда! І раптом він зірвався з місця і з дзявканням, з гавканням кинувся услід за всіма, голосно шльопаючи ногами по землі, перестрибуючи через мокрі пеньки, і ось уже вся зграя, всі десять, з виттям мчить в невідомі далі.
Під дерев’яною залізничною естакадою вони застигли. Над ними, виблискуючи, як сталевий бог у своєму гніві, пронісся потяг, далі, далі, і зник, мерехтячи вдалині. Його голос довго ще віддавався солодким шумом у них в кістках. Потім вони стояли на опустілих путях, розглядаючи чорні калюжки смоли що розплавилась від полуденної спеки. Їхні очі були наповнені світлом. Його літні друзі показували один одному свої рожеві язики, що висіли вільно, як розпущені галстуки.
Вони почули дивний гул, схожий на дзижчання величезного бджолиного рою, і побачили прямо перед собою величезну опору лінії електропередачі, голубуваті проводи якої шли далеко на південь і на північ.
Уілл заліз на основу вишки, і подивився вниз.
Хлопці зникли.
- Егей! – крикнув він.
Хлоп’ята відгукнулись.
- Гав!
Вони купалися в прохолодній тіні величезного дерева, що ліниво шелестіло листвою. Ховаючись в зеленій тіні, вони повзли широко розкинувши ноги і притискаючись животом до землі, поливаючи один одного чергами заливистого гавкоту зі своїх горлянок – автоматів
- Досить! – Крикнув Уілл.
Хлопчаки вибрались із озера тіні, підбігли до телеграфного стовпа і оросили його жовтим, відсалютувавши ногами, після чого помчали, продовжуючи салютувати всю дорогу, до справжнього озера. Там вони довго плавали, мовчки, плавали по-собачому.
Якась таїна була розлита на цьому березі в шепотінні хвиль, в кольорі неба, в яке вони вдивлялися, обсихаючи на розпеченому піску.
І Уілл зрозумів, що це найкраще літо в його житті. Подібне просто не могло повторитися. Для цих його літніх друзів – так, і наступне літо, і ще одне будуть точно такими ж, так само вони будуть валятися тут на піску, і вода буде такою ж прохолодною, а сонце таким же спекотним. Але він, Уілл, стене через рік старше і обзаведеться, мабуть, справжніми друзями, які утримають його і відвернуть від цього безділля, безцільного, безхмарного часу, без початку і кінця, на цьому пустельному березі з цими ненавченими друзями, що приймають його без слів. Ці хлопчаки, ці вічні хлопчаки, вічно будуть бігти по краю землі, допоки земля крутиться. Але себе, що біжить разом з ними, він не бачив, у всякому разі далі чим післязавтра.
Нарешті Уіллі встав. І поки його команда салютувала деревам, він, наслідуючи приятелям у всіх відношеннях, написав жовтим на піску своє ім’я. Не повезло дівчаткам, подумав він, старанно виводячи завитки букв.
Хлопчаки загавкали і накидали химерними узорами пісок на вологий автограф. Потім, горді своїми успіхами в області каліграфії, всі разом побігли до міста. До того часу, коли вони опинилися біля його дому, сонце вже почало хилитися до горизонту. Він піднявся на ганок і сказав, звертаючись до своїх незалежних супутників, що стояли на лужку, цим бродягам:
- Це мій дім, бачите? Завтра пограємось знову!
Уілл стояв у дверях, на душі було тепло. В одній руці він тримав легкі туфлі, другою рукою він міг би утримати все своє життя, відчував він, воно було теж легким, він би не вивихнув руку і навіть не відтягнув би пальців. Він знав, що від нього пахне псиною. Але від них пахло хлопчаками.
- Пока! До завтра!
Собача зграя дружно загавкала і кинулась в погоню за уявним кроликом.
- Завтра! – крикнув він їм услід.
І післязавтра, і ще день.
Він бачив їхні посмішки, щедрі як літо, що світяться в тіні дерев.
Нарешті, утримуючи на своєму обличчі посмішку так само легко, як він утримував в одній руці туфлі, а в другій все життя, він пробрався в найщасливішому настрої до темної холодної комірки з їстівним і, куштуючи то одне, то інше, не дав щастю згаснути.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік