Мандарин
"Опівнічний танець дракона" збірка
Якось пізнім вечором, приблизно з рік тому, я вечеряв у дорогому ресторані, відчуваючи задоволеність самим собою і своїм місцем у цьому світі (зовсім непогане відчуття для чоловіка, якому вже перевалило за сімдесят). Потягуючи другий келих вина, я глянув на офіціанта – до цього його присутність залишалась непоміченою, так як він був весь час далеко або знаходився у мене за спиною.
Це було як у кіно, коли плівка раптово стопориться в проекторі і зображення застигає. У мене перехопило дух.
Я знав його колись. І не бачився з ним цілу вічність. Він був моїх років, і все-таки його можна було пізнати. Тому, коли він підійшов до столика, щоб долити в мій келих вина, я ризикнув звернутися до нього зі словами:
- Мені здається, ми з вами знайомі.
Офіціант подивився мені в обличчя і з сумнівом похитав головою.
- Не думаю. Можливо ви обізнались…
Те ж чоло, та ж стрижка, ті ж очі, що і півстоліття тому.
- Останнього разу ми зустрічалися ще до війни, п’ятдесят сім років тому.
Офіціант відвів очі вбік і на мить задумався.
- Ні, мені здається…
- Тридцять дев’ятий рік, - сказав я. – Мені було тоді дев’ятнадцять. Ми були ровесниками.
- Тридцять дев’ятий? – Він взявся вивчати моє обличчя. – Чесно кажучи, я вас не пам’ятаю…
- Тоді у мене було ще світле волосся, та й важив я фунтів на сорок менше. Грошей на пристойний одяг у мене тоді не було, і я з’являвся в центрі тільки суботніми вечорами, щоб послухати вуличних ораторів що виступали в парку. Мені подобалось слідкувати за їхніми безкінечними дебатами.
- Першинг – Сквер, - ледь помітно посміхнувся офіціант. – Так, точно. Я теж любив туди приходити. Літо тридцять дев’ятого. Першинг – Сквер….
- В той час ми були ще зовсім дітьми – самотніми, нікому не потрібними дітьми.
- Дев’ятнадцятирічні завжди самотні. Що тільки ми не робили, щоб розвіяти почуття самотності!
Мені все-таки вдалося зачепити його за живе.
- В нашій компанії було п’ять-шість молодих хлопців. Грошей у нас не було і ми просто тинялися містом, заглядаючи іноді в пивнички. Пиво тоді продавали тільки тим, хто показував посвідчення особи, і тому ми обмежувалися колою. Заплатиш двадцять п’ять центів, і цілу годину сидиш в барі, розглядаючи відвідувачів…
- «Петреллі»…- мрійливо промовив офіціант. – Сто років не згадував цей бар. А ось вас я щось не пригадую… Звати вас як?
- Моє ім’я вам нічого не скаже. Та ми і не називали один одного по іменам – «привіт», і тільки. Втім, у нас були клички. Карл, Дуг, Малюк… Якщо не помиляюсь ми вас звали Рамоном.
Офіціант зім’яв рушника.
- Звідкіля вам це відомо? Мабуть, ви чули…
- Нічого я не чув – просто згадав. Адже вас називали Рамоном, чи не так?
- Говоріть тихіше.
- Так чи ні? – спитав я тихо.
Він коротко кивнув.
- Мені було дуже приємно з вами поговорити, але я…
Йому явно не до душі була ця розмова, але тут мені на думку спала ще одна згадка.
- Ми вп’ятеро чи вшестеро тинялися містом і якось зайшли поїсти сандвічів в закусочну «Френч Діп» біля мерії. Хлопець, який нас пригощав, раз у раз сміявся і наспівував. Ви не пам’ятаєте як його звали?
- Сонні, - сказав раптом офіціант. – Сонні. Того літа він наспівував одну і ту ж пісеньку!
- «Мандарин»!
- Ну, у вас і пам’ять!
- Мандарин…
Написав цю пісеньку Джонні Мерсер, (1) а співав її Сонні.
Тієї ночі саме він водив нас вулицями нічного міста.
- Мандарин…
Ми почали називати його Мандарином, тому що це була його любима пісенька, він співав її все літо. А осінню ми всі відправились на війну. Ніхто не знав ні його справжнього імені, ні того, де він жив або звідкіля був родом. Ми бачили його тільки у п’ятницю і в суботу, коли він поважно, наче вельможна дама, сходив з трамваю, наспівуючи свою звичайну пісеньку.
Мандарин. Сонні. Ім’я невідоме. Він був доволі високим – біля шести футів – і дуже худим (сам себе він називав не інакше як струнким). Спустившись він попадав у наше оточення, і був теплий літній вечір – погода, здавалось, змінювалась за помахом його витончених рук з тонкими пальцями, що стискали довгий мундштук, яким він, сміючись, указував на силуети будинків, на дерева або, скажемо, на нас.. Він сміявся рішуче з усього, і ми сміялися разом з ним, бо життя в той час нам здавалося до чорта забавним.
Мандарин. Сонні. Так, як графиня, виходив він із трамваю, що став несподівано королівським екіпажем і йшов по парку притягуючи до себе одиноких юнаків, які слідували за ним, майже не розмовляючи, не зводячи очей з нього.
Нам здавалося тим літом, що ще трохи – і станеться щось важливе і нам скажуть не тільки, де ми і хто ми, але і куди нам слід іти. Сонні влаштовувався у самому центрі викладеної червоною цеглою площі, приймаючи це за своє природне право, і, зверхньо оглядівшись по сторонах, тикав мундштуком у ораторів, тих хто звеличував чесноти Гітлера і Сталіна, - чума, мовляв, на обидва ваші доми.
Коли Сонні прибував на ці ристалища, його супроводжувало не менше чим півдюжини мовчазних супутників, що йшли в його кільватері. Він не дивився на них, але сприймав їхню присутність. як якийсь наряд, що належить носити на цій забавній виставі. Він слухав промови, закривши очі. Вони робили те ж саме.
До їхнього числа належав і я.
Імен один одного ми не знали. Звичайно ж, хтось звався Пітом, хтось Томом, а хтось і Джимом. Лише одного разу якийсь молокосос назвався Г. Бедфордом Джонсом, (2) але він точно брехав, оскільки в десять років мені сталося читати в «Аргозі» романи письменника, який носив точно таке ж ім’я.
Та і кому вони були потрібні ці імена, якщо у вихідні дні Сонні давав нам все нові прізвиська? Один із нас отримував прізвисько – Шприц, другий – Крихітка, третій – Старійшина, ще один – я – Інопланетянин, а інколи він і зовсім звертався до свого нічного дозору «шайка» або «кадети», а то і просто «хлопці» або «одинокі серця».
Я практично нічого не знав про своїх приятелів, які взагалі-то і приятелями не були – просто туристи із різних міст, що загуляли допізна. Через багато років я описував Лос – Анджелес і вісімдесят чи дев’яносто маленьких навколишніх містечок як вісімдесят п’ять апельсинів, що прагнуть здобути якийсь загальний центр притягання. Тоді ж. У кінці 1939 року, мені були відомі всього два місця, які б могли стати таким центром: розпечена від безкінечних політичних баталій площа Першинг – Сквер і Голівуд з ектоплазмою його мешканців, що тинялися з місця на місце в пошуках любовних стосунків.
Молоді люди що тинялися по передвоєнному Лос – Анджелесу перебували у впевненості, що всі навколишні красуні мріють єдине про те, щоб затягти їх у ліжко (чого, з іншого боку, ніколи не відбувалося), і тому напередодні уікенду подовгу вивчали своє відображення в дзеркалах. Компанію об’єднували саме інстинкти, але не інтелект. І Сонні.
Ймовірно, його дзеркало показувало, в точності як наші, даремні надії на ідеально зав’язаний галстук і чистий комірець. Втім, дзеркальні відображення мало чим відрізняються від тестів Роршаха – розглядаючи їх, ми стаємо жертвою власної короткозорості чи наших страхів.
Довгими суботніми вечорами Сонні водив нас містом і пригощав сосисками і кока – колою в барах, наповнених доволі дивними чоловіками і жінками. У чоловіків, здавалось, були зламані руки. Жінки вигравали мускулами. Ми потягували колу годинами, вражені видовищем, поки хазяїн попросту не виганяв нас зі свого бару.
- Ладно! – кричав Сонні, стоячи уже в дверях. – Якщо ви на цьому наполягаєте, ми підемо!
- Так, я на цьому наполягаю, - спокійно говорив йому хазяїн бару у відповідь.
- Підемо геть, дівчатка! – кричав Сонні.
- Для чого ти так? – вступав я.
- Ну ладно, гайда додому, хлопці.
Інколи наші суботні прогулянки закінчувались досить рано. Сонні кудись зникав, а без нього наша компанія зразу ж розпадалась. Без нього нам не було про що говорити. Ми не мали ні найменшого розуміння про те, куди міг зникати наш друг, хоча одного разу, як нам здавалось, ми бачили коли він входив до будівлі дешевого готелю на Мейн – стріт в компанії сивочолого джентльмена похилого віку, але коли ми заглянули слідом, хол був пустий. Іншого разу ми бачили його в компанії стрункого кольорового хлопця – в автобусі, проїзд на якому коштував десять центів, хоча на тролейбусі можна було проїхати за сім. Потім тролейбус пішов, що нас і підкосило. Ми розпрощалися і розійшлися по домівках, не обмінявшись, як завжди, адресами.
В один із суботніх вечорів зарядив сильний дощ, і так, як у більшості наших хлопців не було грошей, щоб відсидітись в барі, вони розійшлися по домівках, і ми з Сонні залишились одні.
- Ну що, Пітер Пен, - звернувся він до мене, - ти коли-небудь вживав справжню випивку? Самогон, віскі, вино, нарешті?
- Ні.
- Пора закрити цю прогалину в освіті!
Він затяг мене до найближчого бару і замовив кока-колу і подвійний «Дюбонне». Отримавши замовлення він передав мені келиха.
- Скуштуй.
Зробивши декілька маленьких ковтків, я посміхнувся.
- Зовсім непогано!
- Ще б пак!
- Коли мені було дев’ять років, ми з батьком виробляли сік з такого винограду і додавали багато цукру. «Дюбонне»!
- Захоплення дитини, що вперше скуштувала вина! Коли ти перестанеш корчити із себе Орлеанську діву?
- Я зовсім не Жанна д’Арк! Я всього лише коваль, що кував її обладунки!
- Келих-то поверни. – Сонні, не переводячи дихання, допив «Дюбонне». – Коваль Жанни д’Арк, говориш? Ну, ти даєш! Пішли!
Сонні розрахувався, і ми вийшли на вулицю. Однак не встигли ми зробити і пару кроків, як він застиг, дивлячись кудись убік.
Простеживши за його поглядом, я побачив жінку. Вона була, як мені здалося, середніх літ, достатньо миловидна, з акуратно зачесаним назад і зібраним у вузол волоссям. Вона стояла під дощем без шляпи, схрестивши на грудях руки, вода струмками стікала з її обличчя на чорний плащ. Побачивши нас, вона було підняла руку, як ніби збираючись підкликати, але зразу ж відступила злякано назад.
- О господи, - пробурмотів Сонні. Він зітхнув, але не відповів на жест навіть кивком. – Почекай мене тут! – Він поспішно повернувся до бару, однак вже через хвилину знову вийшов витираючи губи. – Прийшлося прийняти ще одну для сміливості!
Сонні все ще нічим не показував, що пізнає жінку, і не рухався їй назустріч. Вона стояла на тому ж самому місці, раз у раз обтираючи обличчя хусткою.
- Вона тебе знає, - сказав я.
- Не твоє діло.
- Але ж ти ось-ось заплачеш!
- Невже? – Він торкнувся куточка ока і, помітивши на пальці сльозинку, лайнувся.
- Вона плаче, ти плачеш. У вас хтось помер?
- Якщо і помер, то не сьогодні.
- Вона приходиться тобі родичкою?
- Ні. Дурна баба. Зовсім з глузду з’їхала!
- Чого ж вона хоче?
Сонні розсміявся дивним сміхом, що зривався.
- Мене.
- Пробач, не зрозумів?
- Мене! Мене! Мене! Зрозуміліше не скажеш! Вона хотіла мене. Минулий час. Вона хоче мене. Нині. Вона буде хотіти мене і завтра. Жарт!
- Адже ти не настільки поганий, - сказав я, запинаючись.
- В якому смислі? – насторожився Сонні.
- Ти не настільки поганий, як думаєш, - відповів я відвернувшись убік.
- Багато ти про мене знаєш!
- Я знаю, що без тебе команда наша миттєво розвалюється.
- Команда? Натовп напівбідних одиноких розумників, яким у цьому житті рішуче нічого робити! Ось вони і тиняються за мною, як собачки, і за компанію обсцикають гідранти!
- У нас з’являється хоч якесь діло. Ти дав нам його.
- А що це дало мені?
- Лідерство.
- Як ти сказав?
- Лідер. Ти наш лідер.
- Дай-но я огляну твою голову. – Він схопив її так, що ледь не вивернув мені шию. – Схоже, що з нею щось не так.
- Можливо, ми і психи, - продовжив я, хоча він все ще тримав мене за голову. – Але, якщо би не було тебе, ми б так і сиділи по домівках. Якщо ж ти зміг захопити нас, значить, ти міг би командувати і іншими. З Тобою весело. Ти гарний актор. Ти просто приховуєш, який ти насправді яскравий!
- Я – яскравий?
- Мабуть, ти навчався у коледжі і вилетів. Можливо тебе виперли звідтіля через якусь гімнастику! Я правий?
- І звідкіля тільки ти такий взявся…
- Чому ж ти не продовжив навчання?
- Мне вже не приймали…
- Ну, а якщо піти в інший коледж?
- Не будь дитиною. Зараз тридцять дев’ятий рік. Ось-ось розпочнеться війна. Мене випруть і з армії Їм не сподобається, що я користуюсь духами і вибриваю пахви! Ні - ні, скажуть вони, такі гномики – гоміки не для наших садочків.
- Не говори так!
- Вони так говорять, чому б і мені так не сказати?
Я кинув погляд на протилежний бік вулиці. Помітивши це, жінка у чорному плащі махнула мені рукою і посміхнулася, наче розуміла смисл нашої розмови. «Так! – було написано на її обличчі. – Скажи йому!»
- А що ти хотів сказати словами «вона мене хоче»?
- Вона хоче за мене заміж, невже не зрозуміло?
- А чому б тобі не відповісти «так»?
- Це що, допит? Детектор брехні у тебе з тобою?
- Вже включений. Мені ти збрехати не зможеш!
- Це ще чому?
- Тому що ми друзі. – Я перевів дух і продовжив: - Боїшся, якщо перейдеш вулицю, вона затягне тебе додому і примусить тебе женитися?
- З нею це може статися, нещасною дурочкою!
- Ні, це ти дурень нещасний!
Сонні витер очі тильною стороною долоні.
- А я-то звик вважати тебе своїм другом…
- Я і є твій друг!
- Якщо я перейду на той бік, ти мене більше не побачиш. І ніякої команди у вас вже не буде.
- Та пропадай вона пропадом! Іди!
- Занадто пізно! – Сонні подався назад, не відводячи від неї очей. – Тону. Ні! Втретє занурився.
- Нічого схожого.
- До того ж якщо я на ній женюсь, вона замерзне. Я вже багато років не можу зігрітися.
- Хочеш я поговорю з нею сам?
- От псих, тобі-то це для чого?
- А тому, що мені на тебе не наплювати. Мені не подобається, як ти зараз живеш!
- Тоді чому ти водиш зі мною компанію?
- Від нічого робити. Але довго це все одно не протягнеться. Через рік я поїду.
- Збираєшся стати знаменитим письменником?
- Щось в цьому роді.
Я спіймав на собі його оцінюючий погляд.
- Ах, ти, сучий син! Думаю, воно так і буде.
- Тоді пішли! Я піду разом з тобою!
- Сліпий веде сліпого? Чому ти завжди буваєш правим?
- Не знаю. Я намагаюся залишатися щирим і тільки…
- Ти віриш цій погані?
- Хіба можна жити нікому не вірячи?
- Ну, так іди ж до неї сам! Відведи її додому! Я вже занадто старий для неї, і для тебе теж, і для всіх інших.
- Скільки тобі років?
- Двадцять шість.
- Це не старість.
- Старість, якщо ти – це я і в твоїй біографії – тисяча чоловіків. Поживу ще пару років, і досить.
- Тобі буде всього лише тридцять!
- Прокинься! Кому потрібні тридцятирічні гоміки?
- Але що ж стобою станеться через чотири роки?
Сонні завмер і, дивлячись кудись убік, холодно відповів:
- Ненавиджу, коли мені задають такі питання!
- Я питаю тебе як друг!
- Дай-но я подивлюсь не тебе уважніше… Так, ти дійсно вважаєш себе моїм другом… - Він відвернувся. – Коли мені буде тридцять, трійка і нулик, я куплю щурячої отрути…
- Ні!
- Або пістолет. Втім, можливо, я вдамся до дефенестрації. Цікаве слово, правда? А знаєш, що воно означає? Дефенестрація – стрибок з вікна!
- Але чому ти так вирішив?
- Дурний хлопчик! Таким, як я, після тридцяти років нічого робити в цьому житті! Все. Фініш. Пам’ятаєш пісеньку: «Кому ти потрібен, старий і сивий?»
- Тридцять років – це зовсім не старість!
- Тобі це бабця сказала? В тридцять років приходиться платити за рахунками. За все, що раніше ти отримував за так, тепер потрібно лізти до гаманця. І будь я проклятий, якщо я стану розраховуватися за те, що належало мені по божому праву.
- Б’юсь об заклад, точно так само ти говорив і у п’ять років.
- Так, таким вже балакучим я вже уродився. І щоб зупинити мене, існує тільки один шлях. У віконце.
- Але у тебе ще все життя попереду!
- Це у тебе, дружок. А ось у тієї дівиці за роялем у барі, що співає блюз, вже немає. Що до мене, то на всьому моєму тілі ти не знайдеш і дюйма, на якому б не було відбитків пальців із фебеерівських досьє на хуліганів, шахраїв і небезпечних психопатів!
- Я тобі не вірю!
- Дурний, наївний хлопчик! – сказав він з сумною посмішкою. – Тебе коли-небудь цілували чоловіки?
- Ні.
- Я б тебе поцілував, але не буду…
Я знову подивився на жінку в чорному плащі.
- І ти давно її знаєш?
- Ще з інституту. Вона була однією з моїх викладачок.
- Ах, так!
- Тільки не треба ахати! Я був її любимчиком. Вона пророкувала мені блискуче майбутнє… Я ж тиняюсь вечорами по центральних вуличках в компанії юних нероб…
- Але хіба ти не намагався хоча б щось змінити?
- Залиш мене у спокої!
- Намагався чи ні?
- Що я повинен був зробити для цього? Стати актором, письменником, художником чи танцівником?
- Ти міг стати ким завгодно!
- Те ж саме говорила вона і мені. Мене ж у той час приманювали тільки дикі вечірки де-небудь в Малібу чи в Лагуні. А вона, схоже, все ще на щось надіється. Стоїть як побита дворняжка.
- Даремно ти про неї так.
- Ти думаєш? Почекай мене тут.
Я бачив через вікно бару, як він замовив ще один «Дюбонне» і зателефонував кудись по телефону. Повернувшись назад, він сказав з усмішкою:
- Тільки що говорив з Лоренцо Медічі. Чув коли-небудь про Лоренцо Медічі?
- Вони жили, здається, у Венеції, так? (3) Заснували там першу банківську компанію. Друзі Ботічеллі і вороги Савонаролли, так?
- Вибач, що спитав. Я говорив з їхнім прапрапраонуком, який пропонував мені пожити у вересні в його манхеттенському пентхаузі. Секретарська робота. Керування домашнім хазяйством.. Четвер – вихідний. Уікенди на Файєр – Айленді.
- Ну і як, ти приймеш це запрошення?
- Там вона мене точно не дістане. Пішли!
Сонні рішуче покрокував геть.
Я знову подивився на жінку, що стояла на іншому боці вулиці. Простоявши півгодини під дощем, вона стала виглядати куди як старше.
Трохи подумавши, я зійшов з бордюру. Помітивши це, вона відвернулась і поспішила зникнути за найближчім поворотом.
Літо скінчилось.
Зрозуміло, в Лос – Анджелесі ніколи неможна говорити про це з упевненістю. Ледве встигнеш подумати, що воно скінчилось, як воно вже повертається з неймовірною спекою на День подяки, або псує Хелловін сорокаградусною жарою замість дощу, або спекотним ранком під Різдво розтопить сніг, перетворивши Новий рік на День незалежності. І, тим не менш воно скінчилось. Народ роз’їжджався, пакував речі і ховав фотографії, готуючись зникнути в жерлі війни, що почалася по той бік океану. Літо скінчилось. Коли ви прощалися з друзями на зупинці, в горлі у вас починало пирхотіти. Ніхто не говорив «до побачення» або «прощай» - просто «поки» або «побачимось», правда, доволі сумним тоном. Всі розуміли, що, куди б ми не відправились, ми можемо ніколи не повернутися.
Пізнім суботнім вечором я проводжав Сонні пустим парком до трамвайної зупинки. Не дивлячись на мене, Сонні спитав:
- Поїдеш зі мною?
- Куди? – здивувався я.
- До мене додому, дурненький.
- Ти ніколи не запрошував мене до себе…
- А тепер запрошую. Ну так що – їдеш чи ні?
Я почав розглядати його блідий, освітлений світлом місяця профіль. Відчувши мій погляд, він повернувся до мене, щоби як слід роздивитись мене, як наче бачив уперше.
- Дякую за запрошення, - відповів я, відводячи погляд, - але не варто, Сонні.
Сонні зітхнув.
- Пропади я пропадом, але тепер мене відкинув навіть Марсіанин!
- Це ти про мене?
- Зрозуміло! – розсміявся Сонні. – Одного прекрасного дня, ти одружишся на такій же, як ти, Марсіанці, і вона народить тобі дюжину дітей, які будуть вірою і правдою служити повелителю Марса Джону Картеру. (4).
Я невпевнено кивнув.
- Думаю, так воно і буде.
- Я в цьому ніскільки не сумніваюсь. Ну, я поїхав у своє самотнє лігво і завтра вранці відправлюсь до Медічі… Ти не передумав?
- Ні, дякую.
Трамвай під’їхавши до зупинки відчинив двері. Сонні піднявся на підніжку і обвів поглядом зупинку, пустий парк і дахи навколишніх будинків так, наче намагався назавжди зберегти їх в пам’яті.
- Сонні! – гукнув я його. Він подивився мені в очі.
- Бережи тебе Бог, - пробурмотів я.
- Тільки на це я і надіюсь…
Трамвай рушив, і Сонні, стоячи в його відчинених дверях, помахав мені на прощання своїм мундштуком.
- Як там в пісні, пам’ятаєш? – прокричав він.
Трамвай прогуркотів і зник.
- «Мандарин»? Цю пісню написав Джонні Мерсер. Найпопулярніша штучка того року, «Мандарин», - відгукнувся старий офіціант зовсім із другого часу. – Дивний він був якийсь, цей Сонні…Приємний голос – м’яке сопрано. Я і зараз чую його. І сміх. Думаю, тому ми і тяглися за ним. У нас в ту пору нічого не було: ні грошей, ні роботи, ні дівчат… Тинялися без діла містом, і тільки. А він співав і сміявся, ось ми за ним і йшли. Сонні і «Мандарин». «Мандарин» і Сонні…
Офіціант зупинився, зніяковівши.
Допивши вино, я спитав:
- Ви не знаєте, що з ним сталося?
Офіціант похитав головою, але потім, трохи провагавшись, сказав:
- Почекайте! Невдовзі після війни, році так в сорок сьомому, я випадково стикнувся з одним із тих психів – я говорю про хлопців з нашої компанії. Ну, так ось, він сказав мені, що Сонні – за чуткою, точно він не знає – покінчив з собою.
Я пожалів, що мій келих пустий.
- У свій день народження?
- Як ви сказали?
- Він покінчив з собою у свій день тридцятиліття?
- Звідкіля вам це відомо? Наче так. Він застрелився.
- Слава богу, що це був всього лише пістолет.
- Пробачте?
- Ні – ні, нічого, Рамон, нічого.
Офіціант взявся виписувати мені рахунок, але раптом зупинився і спитав:
- Ви не пам’ятаєте, які в тій пісеньці були слова?
Я трохи почекав, щоби побачити, чи не згадає він сам. По його обличчю було не схоже, що він згадує.
Мелодія зазвучала в моїй голові. І всі слова, від першого до останнього.
- Ні, не питайте, - сказав я.
ПРИМІТКИ:
1)… «Мандарин!». Написам цю пісеньку Джонні Мерсер… - Джонні Мерсер (1909 – 1976) – американський співак, композитор і поет – пісняр, співавтор багатьох мюзиклів, як бродвейських, так і голлівудських; в 1942 р. з двома партнерами заснував компанію «Кепітол Рекордс».
2)…Г. Бедфорд Джонс (Генрі Джеймс О’Брайєн Бедфорд – Джонс, 1887 – 1946) найбільш плодовитий автор детективних, пригодницьких, історичних і других творів для палп-журналів першої половини ХХ ст. ( більше 1400 оповідань і 80 книг) В 2003 р. була надрукована його біографія під назвою «Король палпу».
3)… Чув коли-небудь про Лоренцо Медічі? - Вони жили, здається, у Венеції, так? - Ні, у Флоренції, де цей рід правив в 1434 – 1737 ( з перервами в 1494 – 1512 і 1527 – 1530) рр.
4)… повелителю Марса Джону Картеру… - Джон Картер – герой творів «марсіанського циклу» Едгара Райса Берроуза (1875 -1950), які виходили з 1911 року.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік