Перехідний період
"Опівнічний танець дракона" збірка
Пізно за північ старий вийшов з дому з ліхтариком в руках і спитав у хлопчаків, що їх так розвеселило. Хлопчаки, не відповідаючи, продовжували качатися по купах опалого листя.
Старий повернувся в дім, і зморено опустився на стільця. Годинник показував три. Він бачив свої бліді тремтливі руки. Його тіло складалося з суцільних вуглів. Із дзеркала над камінною полицею дивилось на нього лице, більше схоже на слід, на склі що залишається після дихання.
З вулиці знов почувся сміх дітей, що гралися з опалим листям.
Він виключив ліхтар і тепер сидів у темряві. Яке йому діло до цих хлопчаків – хай собі граються. Звичайно ж, три години ночі не кращий час для ігор, але тут вже нічого не вдієш. Старого почало трохи лихоманити.
Він почув, як у дверному замку повернувся ключ, і поспішив встати зі стільця, щоби побачити, хто ж це пожалував до його дому. Двері відчинилися, і на порозі з’явилися молоді чоловік та жінка, які трималися за руки і ніжно дивились одне на одного.
- Що вам потрібно у моєму домі? – обурився старий.
- Що ви робите в нашому домі? – почулося у відповідь. - А ну геть звідси!
Молодий чоловік схопив старого за лікоть, обшукав – чи не вкрав той чого-небудь – і, виштовхавши за поріг, запер за ним двері.
- Це мій дім! Ви не маєте права виганяти мене на вулицю!
Зморившись стукати у двері, старий відступив назад і побачив залиті теплим світлом вікна другого поверху. Невдовзі за вікном з’явилася чиясь тінь, і світло зразу ж згасло. Старий дійшов до кінця вулиці і повернувся назад. Хлопчаки продовжували качатись по покритому інеєм від вранішнього холоду листю, не звертаючи на нього жодної уваги.
Він нерухомо стояв перед домом, дивлячись, як у його вікнах то засвічуються, то гаснуть вогні, і так декілька тисяч разів, він рахував.
До дому підбіг хлопчик років чотирнадцяти з футбольним м’ячем в руках. Відкривши без ключа двері, він увійшов до будинку. Двері знову зачинились.
Через півгодини, коли вже подув вранішній вітерець, біля будинку зупинився автомобіль. З нього вийшла повна жінка, ведучи за руку маленького хлопчика, якому було не більше трьох років і направилась по мокрому від роси лужку до будинку. Помітивши старого, вона спитала:
- Це ви, пане Терл?
- Так, - відповів старий машинально, йому чомусь не хотілося її налякати. Звичайно ж, він збрехав. До містера Терла, що жив на другому кінці вулиці, він не мав жодного відношення.
Вогні блимнули ще тисячу разів.
Діти все не вгамовувалися.
Сімнадцятирічний юнак зі слідами губної помади на щоці проскочив мимо старого, ледь не збивши його з ніг.
- Пробачте! – встигнув крикнути він, підіймаючись сходинками ганку, і зник у домі.
З усіх боків старого оточувало охоплене сном місто: темні вікна, кімнати що дихали теплом, виблискуючі над голими вітами зимових дерев зорі.
- Це мій дім, і я не розумію, що тут роблять ці люди! – вигукнув старий, звертаючись до дітей що качалися по землі.
Дерева похитували голими вітами.
Йшов 1923 рік, і в домі було темно. З машини вийшла повна жінка з трирічним сином, що носив ім’я Уільяма. Уільям подивився на світ залитий вранішнім сутінковим світлом і побачив свій дім, до якого його вела мати.
- Це ви, пане Терл? – спитала вона у старого, що стояв біля старого дуба, що поскрипував на вітру.
- Так, - відповів старий.
Двері зачинилися.
Йшов 1934 рік, літньої ночі Уільям біг додому з футбольним м’ячем в руках, і темна бруківка бігла у нього під ногами. Він скоріше відчув, чим побачив, старого, що стояв біля ганку. Мовчки пробігши мимо, Уільям зник у домі.
В1937 році Уільям нісся нічною вулицею зі швидкістю антилопи, з залишками помади на обличчі і з думками єдино про кохання. Він ледь не збив з ніг старого що стояв біля дому, вигукнув «Пробачте!» і відчинив вхідні двері.
В 1947 році біля дому зупинився автомобіль, в якому сиділи Уільям і його дружина. На ньому був дорогий костюм із твіду, він зморився, від обох трохи пахло спиртним. Вони недовго посиділи, прислухаючись до шуму вітру, потім вийшли з машини і відчинили ключем вхідні двері. Раптом з приймальні вийшов старий, який прокричав їм:
- Що вам потрібно в моєму домі?!
- Що ви робите в нашому домі? – обурився Уільям. – А ну геть звідціля!
Але щось було у вигляді старого таке, від чого у Уільяма засмоктало під ложечкою, але все ж він обшукав його і, виштовхавши з дому, запер за ним двері. З вулиці почулося:
- Це мій дім! Ви не маєте права виганяти мене на вулицю!
Вони лягли спати і вимкнули світло.
В 1928 році Уільям і інші хлопці боролися один з одним на лужку біля дому, чекаючи світанку, щоб побігти на станцію і подивитись, як підходить, пихкаючи, поїзд з яскраво – синіми цирковими вагонами. Вони, сміючись, качалися по купах опалого листя, коли до них підійшов старий з ліхтариком в руках.
- Вам не здається, що для ігор зараз не самий кращий час? – сказав старий.
- Хто ви? – спитав Уільям, виглядаючи з-під купи хлопців які навалились на нього.
Старий трохи постояв, дивлячись на них зверху. Потім він випустив ліхтарика з рук і, опустившись на коліна, доторкнувся до Уілла і пробурмотів:
- Хлопчику мій, здається, я все зрозумів! Я – це ти, а ти – це – я! Мій хлопчику, я люблю тебе усім серцем! Давай я розповім тобі, що відбудеться з тобою, коли ти станеш дорослим! Якби ти це знав! І у тебе, і у мене одне і те саме ім’я – Уільям!І всі ці люди, які заходили в дім, у всіх у них ім’я – Уільям, це теж ти і теж я! - Він тремтів. – О, всі довгі роки, весь час пройшов зараз тут!
- Йди звідціля! – сказав хлопчик. – Ти з’їхав з глузду!
- Але…
- Йди геть! Я покличу батька!
Старий позадкував назад і зник у пітьмі.
Вогні дому то спалахували, то гаснули. Хлопчаки мовчки боролися на опалому листі. Старий стояв у тіні.
Йшов 1947 рік. Уільям Леттінг ніяк не міг заснути. Нарешті він піднявся з ліжка, запалив сигарету і підійшов до вікна.
- Що з тобою? – спитала його дружина.
- Мені здається, що старий так і стоїть під нашим дубом.
- Тобі, мабуть, це здалося
Уільям зробив глибоку затяжку і кивнув.
- Так, мабуть. А що це за діти?
- Діти?!
- Тут, на лужку. Страшенно підходящий час гратися в купі листя!
- Мабуть, це Морани.
- Не може бути. В такий-то час? Ні – ні.
Він прикрив очі.
- Чуєш?
- Це ти про що?
- Дитина десь плаче…
- Тобі здається…
Вона прислухалась. Хтось підбіг до дому і повернув дверну ручку. Уільям Леттінг вийшов у коридор і подивився вниз. У передпокої не було нікого.
В 1937 році Уільям відчинив вхідні двері і побачив наверху сходів чоловіка в халаті що палив сигарету.
- Це ти, тату?
Мовчання. Чоловік зітхнув і зник. Уільям пішов на кухню, щоб зробити ревізію вмісту лідника.
Хлопчаки продовжували возитись у м’якому пожухлому листі.
Уільям Леттінг насторожився.
- Ти чуєш?
Вони прислухались.
- Здається, це старий плаче.
- Чому?
- Чому люди плачуть? Мабуть, йому погано.
- Якщо він не піде до ранку, - сказала дружина, - треба буде викликати поліцію.
Уільям Леттінг відвернувся від вікна, потушив сигарету і ліг у ліжко, мовчки дивлячись у стелю, на якій то з’являлися, то щезали тіні.
- Ні, - сказав він, нарешті. – Поліцію викликати я не буду.
- Чому?
- Мені б не хотілося. – Його голос впав майже до шепоту . – Я просто не можу.
Вони лежали, вслухаючись в шум вітру і плач, що долітав невідомо звідкіля. Уільям Леттінг знав, що десь там, на лужку, борються серед пожухлого, вкритого інеєм листя, хлопчаки.
Як йому хотілося повалятися в листві разом з ними! Для цього йому достатньо було спуститися вниз і вийти на лужок…
Замість цього він повернувся на бік і до самого ранку пролежав не закриваючи очей.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік