Мій син Макс
"Опівнічний танець дракона" збірка
Я вмію читати по губах. Цій «мові» я навчився у дитинстві від двоюрідних братів, у яких були серйозні проблеми зі слухом. От так здорово, думав я, коли мені було дев’ять, якщо ви опинитесь поблизу від таких хлопців, як ми, вважайте, що всі ваші секрети пропали. Через усю кімнату, через весь коридор я настроюсь на вас, а ви про це зроду не здогадаєтесь! Своє уміння я тримав у таємниці і ніколи нікому не розказував, що будь-яке слово, що зірвалося з губ в сорока, а то і у вісімдесяти ярдах від мене, ставало моїм здобутком. Жодне слово, сказане тихо, не було достатньо тихим, щоб я не міг його розібрати і посміятися.
Озброєний такою здатністю, я частенько ходив до ресторану один, але завжди відчував себе, як наче обідаю в колі сім’ї. Будь-який відвідувач, на рот якого падав мій погляд, ставав моїм братом чи сестрою, батьком, матір’ю чи неодруженою тітонькою похилого віку. Якщо ж мені набридало їх «слухати», я міг просто перевести погляд на вино чи на біфштекс, розглядати столові прибори або милуватися люстрою.
Втім, у той вечір, про який піде мова, мені було, прямо скажемо, не до люстри.
Я тільки-но встиг зробити замовлення, коли та сімейка всілася за столик прямо навпроти мене, так що, якби я навіть не встиг прочитати яку-небудь солодку чи ядовиту репліку по їхніх губах, я все одно б її просто почув. Красиві батьки років сорока з чимось і їхній двадцятирічний син вже зовсім неземної краси. Він був настільки прекрасним, що було ясно: кожного разу, коли він спускався на грішну землю, з’являється жінка, пристрасно бажаюча отримати його, але дуже скоро розчаровується, або ж чоловік, який ще сильніше рветься заволодіти ним.
Сумно було спостерігати за чоловіком, його дружиною і цим ефірним створінням, їхнім сином.
Вони вивчали меню так, як ніби все їхнє життя було розписане на цих сторінках, жінка – спокійно, а чоловік – з виглядом людини, що отримала від долі нищівний удар. У поглядах які він кидав на сина, не було докору, тільки гіркота. Син був, мабуть, єдиний, одруження не буде, не буде дітей, не буде онуків. Цього вечора за цим столом було покінчено з усіма надіями на цю дитину, любимого, але зовсім не прилаштованого до життя. Батько був явно не з тих, хто міг би ополчитися на долю і, проклявши, вигнати сина. Безодня його відчаю була безмежна. А він так мріяв про продовження роду.
Вони замовили вино, наповнили келихи, і, поки вони пили, не порушуючи мовчання, в моїй голові щось клацнуло. Боже правий, подумав я, та я ж їх бачив тут рік з тому!
Починається друга частина тієї історії, і я зможу взнати, що з тих пір відбулося!
Дійсно, це було все те ж нещасне сімейство, хоча цього разу воно не створювало того важкого враження.
Я зосередився і вже невдовзі, прислухаючись до їх розмов і спостерігаючи за рухом їхніх губ, зміг відновити всю картину.
Рік тому обід закінчився катастрофою. З червоним лицем, в найгіршому стані духу глава сімейства, не доївши, вискочив з-за столу, мати кинулась за ним навздогін, умовляючи повернутися, а син не поспішаючи допив вино в повній самотності, заплатив по рахунку і непомітно пішов.
Мені здалося, що в порівнянні з минулим січнем всі Робінсони (так називав главу сімейства метрдотель) дещо помолоділи. Рік тому я спостерігав, як змінювали одне одного потрясіння, жах, зневіра і, нарешті, злість, що переходила в сказ. Принаймні, так було з батьком. Його обличчя багровіло все сильніше, в той час як його дружина все більше блідла, а обличчя їхнього сина, запозичивши, мабуть, красок у кожного з батьків, пішло від збентеження плямами.
Занадто пізно, тільки побачивши, як пригнічені батьки його правдивою розповіддю, син зрозумів тоді, що сповідь не завжди приносить користь душі.
А зараз я сидів в очікуванні і підраховував кількість келихів вина, випитих батьком для зміцнення волі і розкріпачення мови. На той момент, коли він, подавшись вперед, заговорив, він вже майже сяяв і вимовляв слова так старанно, що мені дуже легко були читати їх по губах.
- Послухайте, що я вам скажу, - почав він. – Повірте, мені є що сказати. – Він долив вина в їхні келихи. – Ви пам’ятаєте, як ми обідали в цьому ж ресторані, це було на минулий Новий рік, а зараз скоро Різдво, так? Ну так ось… Того разу ти, Рональд, розповів нам правду про своє життя. Сказати, що ти убив нас своєю розповіддю, - значить не сказати нічого! Звичайно, ми і самі дещо підозрювали, але тут вже намагаєшся бути в невіданні. Надієшся все ще, що в нашій сім’ї подібні речі неможливі! Однак коли ми познайомилися з деякими з твоїми друзями, ми були просто роздавлені, наче на нас раптом звалився важкий сейф! Я ніскільки не перебільшую. Мені знадобився місяць, щоб отямитись, місяць ночей без сну і гірких роздумів. І тут одного прекрасного дня, в кінці березня, на мене упав ще один сейф. Але це був прекрасний, неймовірний удар. Надихаючий! Адже я був як щур в лабіринті, з якого немає виходу. Адже ти наш єдиний син! Даремно було переконувати тебе одружитися, заводити дітей. Не знаю, чи часто щось схоже відбувається в законних шлюбах. Впевнений, що буває, тільки ми про це ніколи не знаємо або узнаємо після розлучення. У всякому випадку, після декількох невдалих спроб я зрозумів, що торгуватися з тобою щодо майбутнього марно, ти просто не слухав.
Молодий чоловік поставив на стіл пустий келих.
- О господи, батьку, переходь нарешті до справи!
- А що, я говорю занадто довго? – здивувався батько.
- Так, мій дорогий, трішки, - сказала його дружина. – До чого ти схиляєш?
Батько опустив голову в деякому зніяковінні, потім підняв її і знову наповнив вином келихи.
- Зараз ти все зрозумієш! Ти знайома з моєю секретаркою міс Гілхем?
- Гарненька така, з довгими ногами? – уточнила пані Робінсон.
- Помітила, значить.
Батько знову нахилив голову, краска залила його обличчя.
- Здається, я зрозумів, куди ти схиляєш! – сказав молодий чоловік.
- Нічогошеньки ти не зрозумів!
- А ось я зрозуміла! – вставила дружина.
- І ти нічого зрозуміти не могла! Все не так просто, як ви думаєте. Я надав їй річну відпустку зі збереженням утримання.
- Це ще для чого? – спантеличено спитала дружина.
- По догляду за дитиною. Моєю.
- Продовжуй-но! – вигукнула дружина.
Але він був уже на ногах.
- Зараз повернусь, сказав він і рушив у напрямку туалету, залишивши дружину і сина в такому стані, як наче, черговий величезний сейф повинен був упасти цього разу на них.
- Господи! – вигукнув молодий чоловік. - Схоже він з’їхав з глузду!
- Якби тільки так…- сказала мати.
Вони мовчки сиділи в очікуванні, поки батько не повернувся, сів до столу, випив ще вина і сказав, не дивлячись на них:
- Ну?
- Що «ну»? – спитав син. – Це ж треба! Кинув бомбу і зразу ж зник в туалеті! Ти що, вирішив нас розіграти? Розказати таке нам окремо – і то було б погано. Але зразу мені і мамі!
- Я просто не міг інакше, - признався батько. – Дивитись вам в очі один на один – це було б для мене тортурою. А зараз, перш ніж ви скажете що-небудь ще…
- Поки що ми не сказали тобі ні слова, - гірко усміхнулася дружина.
- Я не збираюся йти з дому чи брати розлучення, Я люблю тебе так само, як і колись, і буду бачитись зі своєю секретаркою не частіш ніж раз на тиждень і то лише для того, щоб передати їй чек…
- Я тобі не вірю, – відрізала дружина.
- Я більше і пальцем не доторкнусь до цієї жінки. Дитина повинна народитися невдовзі після Різдва, прекрасний час. І всього найкраще – це хлопчик!
Посміхаючись, він відкинувся на спинку стільця, очікуючи їхньої реакції.
Дружина тільки зітхнула і спохмурніла, але не сказала нічого. Син відсунувся від столу і жбурнув серветку в тарілку.
- Ти що, вирішив таким чином мене вразити?
- Це тільки дія у відповідь. Я не можу жити без майбутнього. Я був надзвичайно нещасливим. І тому я повинен був якось відреагувати на твоє поводження! І тут мені спало на думку: потрібно почати нове життя, знайти підходящу жінку, нехай народить мені хлопчика, я дам йому своє ім’я, і років через двадцять – безсмертя! Нова сім’я, діти. О небо, з цим світом знову буде все в порядку!
- Невже ця дурепа, могла згодитись з твоєю безумною ідеєю? – вигукнув син.
- Вона не дурна, і вона згодилась. Симпатяжка. Вона зразу ж зрозуміла глибину моєї депресії, відчула, що, маючи живого сина, я перетворився на мешканця кладовища! І вона знала, що потрібно крикнути: «Лазарю, йди геть!» І я покинув кладовище. Через двадцять років мені буде під сімдесят, це зовсім непогано, у сімдесят бути щасливим! Звичайно хлопчик буде мати моє прізвище. Не бійся, зустрічатися з ним тобі не прийдеться. Залишилось прояснити всього декілька моментів. Чи зможемо ми жити після цього, так само, як жили раніше? Чи не розлюбить мене дружина? Чи буде спілкуватися зі мною мій старший син? Я дуже надіюсь, що ваші відповіді будуть продиктовані розумінням і любов’ю. А ось і наш десерт.
І поки батько брав у офіціанта тарілочку з суничним тортом, син звернувся до нього:
- І як же ти хочеш назвати цього… цього…- Він затнувся і почервонів.
- Ублюдка?
- Ні!
- Ти хотів сказати «цього ублюдка». Говори не соромся.
- Ублюдка!
- Полегшало? Не буду приховувати, я вже знайшов для нього підходяще ім’я. Я назву його Максиміліаном!
- Максиміліаном?
- Або просто Максом. Мій син Макс. Звучить, на мій погляд, зовсім непогано. В цьому імені є щось царське. Макс. Мій син Макс.
- І що ж – після того як я виїду зі своєї кімнати, в ній поселиться він?
- Ти збираєшся виїжджати зі своєї кімнати? В цьому немає особливої потреби. Чого я не хочу, так це зайвий раз обтяжувати твою матір. До того ж моя секретарка завжди мріяла про радість материнства і згодна посидіти з Максом хоч двадцять років. Звичайно я буду приходити до нього шість-сім разів на тиждень і гуляти з ним, адже у дитини повинен бути батько.
Офіціант поставив на стіл три чашечки кави.
- Мамо, - сказав Рональд після довгого мовчання, - невже ти так нічого і не скажеш?
Мати похмуро вимовила:
- Будь воно прокляте…
Цього разу з ресторану першим вискочив вже не батько, а син. Він нісся, як корабель на всіх вітрилах, розрізаючи носом повітря. Мати кинулась навздогін.
Батько не поспішаючи допив вино, оплатив рахунок і пішов до виходу. Проходячи мимо мене, він зупинився спиною до мене і неголосно спитав:
- Ви що, вмієте читати по губах?
Спочатку я не зрозумів, що він звертається до мене, але він повторив питання і обернувся. Я зустрів його впевнений погляд його сірих очей.
- Мабуть, виросли у сім’ї глухонімих?
- В деякому роді, - відповів я.
- Все зрозуміло. А ви, випадково, не письменник?
- Як ви здогадались?
- Ну, не просто ж так ви не відривали з нас очей. Непоганий сюжет для оповідання, га?
- Я не дуже слідкував, - збрехав я.
Батько посміхнувся і похитав головою.
- Так я вам і повірив! Втім, це не так вже і важливо. Тут немає жодної каплі правди.
Я ледве не впустив десертну ложечку.
- Як так?
- Чи бачите, мені потрібно було придумати таке собі - щось. Я збирався з думками майже цілий рік. І сьогодні, абсолютно раптово, наче вистрілив! Ну як, напишете, про це оповідання?
- Ні…А можливо, і так… Поки не знаю. Жаль, звичайно…
- Чого ж ви замовкли? Договорюйте, коли вже почали.
- Жаль, що все це неправда…
Він витяг з нагрудної кишені сигару, пошукав запальничку, закурив і, випустивши кільця диму, довго спостерігав, як вони, змінюючи форму, перетворюються поступово в ніщо.
Очі його стали вологими.
- І не говори, синок, - сказав він і рушив до виходу. – Ще як жаль…
Я підкликав офіціанта і замовив ще одну пляшку вина. Відкривши пляшку, той співчутливо спитав:
- Ви думаєте, вам вдасться її випити?
- Принаймні, я постараюсь, - відповів я.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік