Люди і вулиці
міські балачки
Люди – вони і є люди. І куди ти від них дінешся? А після смерті махатми Ганді так і поговорити ні з ким. ))) З дельфінами спілкуватись? Так коли це ще буде, не раніше чим Земля оклигає від заселення людьми. Це ж скільки ще треба летіти по тому Всесвіту, щоб нарешті життя взяло своє? Отож…
А втім… Та що там «втім», жити треба не дивлячись ні на що, але… але оглядаючись.
Так от пару байок про вулиці нашого граду Києва.
Так що ж мене спонукало до згадок і написання цього тексту: ха! Звичайно ж збій у двійковій платіжній програмі комунальної контори. Інколи спадає на думку, що, якби древні єгиптяни користувалися двійковим кодом, а не висікали ієрогліфи на камені, хто б про них що знав? Як просто – пролетіла мимо Землі розпечена до неможливості комета і всій інформаційній системі хана: і ми були, і нас – немає, на землі, то ще ладно, хтось та сховається, а от інформація вся зникне, і все почнеться спочатку, та, може, то й на краще. Ладно, треба ж про вулиці щось сказати.
І.
Правильним буде почати з другого тисячоліття.
А не задом-наперед, хоч щось логічне повинно ж бути. Так от, стою я якось вдень на тролейбусній зупинці біля універмагу «Україна», часи радянські, всі на роботі, люди де-не-де і, тут раптом із-за рогу магазину виходить пара жіночок з дітьми-підлітками, на вигляд приїжджі, оглянулись навколо і підходять до мене. Та, що була з папірцем у руці питає:
- Простите, вы не подскажете как нам пройти на улицу воровскую?
-??! – Мої мозки здригнулися, прокинулись і закрутилися. – Э-э-э… А-а-а… На какую улицу?
- Воровскую, нам так сказали – і показує напис на папірці, написаний трудовою рукою.
- Минутку – я здійняв очі до неба, що це за «воровська» вулиця? – А! Вы, наверное, имеете ввиду улицу имени Вацлава Воровского?
- Мы не знаем, мы первый раз в Киеве…
- Понятно. Тогда смотрите, вон видите подземный переход на ту сторону площади? Так вы по нему пройдите, выйдете вон там, возле цирка и улочка, которая ведет наверх и будет ваша «воровская», там даже остановка есть, можете подъехать, если надо.
- Спасибо, спасибо! – вони вдячно посміхнулися мені і пішли до підземного переходу, а я дивився їм услід і думав: «Це ж треба таке – «воровская». Ахрєнєть!» Да, було таке.
Так от, хто цікавиться: навіть наш прекрасний Хрещатик і той свого часу був вулицею «воровською», тобто ім. Вацлава Воровського з 1923 року по 1937 рік. І нікого це не цікавило чому Вацлав був Воровський. З огляду на тодішню роздачу прізвищ, так в його роду хтось - таки та був ворюгою. Але ж у пролетарському світі це, якраз те що і треба: «Весь мир насилья мы разрушим, до основанья, а затем…» Що було «затем» це вже я застав.
P. S. Зараз ця вулиця носить назву «Бульварно – Кудрявська». Так оце ж по-нашому!)))
ІІ.
Люди, як показує життя, повинні бути різними, бо якщо не буде дурнів, то і розумні зникнуть, бо не може Інь і Янь котитися тільки з одним кольором, застигне на місці, а якщо по-сучасному так це як двійковий код 1 і 0, щось і нічого, та воно так і є в цьому житті!)))
Так от, була в Києві вулиця (про її першу назву мені розповідали) - вул. Жертв Революції з 1919 року по 1955 рік і її назва всіх влаштовувала (та містянам і корінним і приїжджим взагалі-то начхати, як ті вулиці називаються, аби трамвай ходив), допоки…
Допоки десь у високих міських кабінетах не з’явився хрестоматійний комуніст, який з партійною прямотою не поставив питання: «А жертв чиїх революцій – наших чи їхніх?» Ті, корінні кияни, тоді ще пам’ятали, що за бардак тут творився з цими революціями. Керівництво міста почухало потилицю і, щоб не відривати зайвий раз свою сідницю від крісла, перейменувало її на вул. Героїв Революції! ))) Можливо, той зануда і хотів ще раз уточнити: чиїх героїв? Але, скоріш за все на нього уважно подивились і він погас. Так вона, вулиця, і простояла з 1955 року по 1991 рік. А потім… та потім вона на ентузіазмі населення в 1992 році стала Трьохсвятительською і те було розумним, бо кому вони були потрібні ті три святих, про яких ніхто нічого не знав і ніколи не бачив. Та й ладно. )))
ІІІ.
Сьогодні ми маємо третє тисячоліття!
Як же вони швидко летять, ще вчора було друге, а сьогодні – вже третє. Та й це переживемо, дасть Бог! Головне, не злетіти з орбіти, а там подивимось.
І ось – вул. ім. Симона Петлюри. Та й нічого такого, якби вона була десь у іншому місці нашого міста. а то ж при вокзалі. Уявляєте: виходить з вокзалу приїжджий чолов’яга, не знайомий з нашою славною історією і виходить на вулицю Петлюри, і от з чим у нього може асоціюватися слово «петлюра» як не з петлею. І то не зі швацькою якоюсь, а з шибеницею, і що це тоді за городок, коли з перших кроків у цьому місті він попадає в якусь таку «петлюрівщину». Н-дя-я… І що за люди тут живуть, коли у них вулиці з такими назвами, га?
Думати треба було, панове, як гостей зустрічати, щоб їх не кидало в неприємну задуму. Це ж добре, що люди майже ніколи не думають і не звертають уваги на навколишній світ, та й на висадку на Марсі їм начхати. ))) Але…
І V.
У комунальній конторі стався збій в комп’ютерній програмі і мені потрібно було поїхати до них на офіс, щоб уточнити деякі дані. Ну, я і поїхав. Той район я добре знав, але ще в другому тисячолітті, в третьому ж, звичайно сталися зміни. Я вийшов на знайомій ще з тих часів зупинці, думаючи, що швиденько знайду їхню лавочку, але не так сталося, як гадалося. Я ходив поміж будинками видивляючись потрібний мені номер, і треба сказати не без задоволення, тому що я попав наче в зелений рай, так за півстоліття повиростали, колись молоді деревця. Десь через півгодини я вийшов на їхній офіс майже в промзоні. Звірили-перевірили, все добре і я пішов на загальну зупинку громадського транспорту.
Стою на зупинці, читаю на табличці: вул. «Мрії». Це в ім’я нашого літака, який залишили в Гостомелі на знищення. Ну, що ж добре що перейменували, раніше це була вул. Туполєва, а я її пам’ятаю ще як Гостомельске шосе. Потім звертаю увагу на той бік вулиці, і що я бачу - міське кладовище Берковець і вулицю «Мрії» яка в нього упирається і закінчується (чи зникає на ньому?), що і дало привід нашим жартунам і гострословам меланхолічно зауважувати що: «мрія приводить і закінчуються на кладовищі». Н-а-р-о-д…, чи «нарід»?
І на P. S. Вулиці перейменовуються при кожній зміні суспільної формації, особливо у нас, але хоча б дивилися де та вулиця і чи можна її так називати, щоб люди потім не насміхалися і не жартували, а приїжджі гості не лякалися. )))
23 травня 2026 року.
м. Київ, 23 травня 2026 року.