Пробудження: 2036-й
9 глава 9 глава
9
Той самий «новобранець» — хлопець років двадцяти трьох — уже чекав у підземному паркінгу. Помахавши Олексієві й переконавшись, що той його помітив, під`їхав ближче. Судячи з поведінки, молодий чоловік буквально палав бажанням якомога швидше загладити свою провину.
— Можемо їхати? Додому? — запитав він вибачливим, трохи розгубленим тоном.
— Так, звісно.
Цього разу рушили значно плавніше. Та й водій був надзвичайно уважний до всіх дрібниць, що стосувалися пасажира.
— Не переймайся, — сказав Олексій, намагаючись його заспокоїти. — З часом і ти в цьому розберешся. А я на тебе не ображаюся.
Олексій так і не знав достеменно, чим саме займався департамент Сергія. Подібні теми син завжди обережно оминав, а батько, розуміючи причину, не розпитував. Але точно знав одне: людей Сергій добирав надзвичайно прискіпливо. Обов`язково перевіряв на детекторі брехні, проганяв через спортзал, вивчав поведінку під час тестових завдань, оцінював рівень володіння IT-технологіями, знання мов і ще багато чого.
Формально підрозділ не належав до силових структур, але з низки питань його статус був значно вищим. Що, втім, не дивувало: він спільно зі співробітниками ГФС забезпечував безпеку зустрічей інопланетних делегацій в одному з європейських секторів.
Хлопець нарешті усміхнувся і, остаточно заспокоївшись, навіть увімкнув з дозволу Олексія Баха, помилково назвавши його Бетховеном. Потім раптом змінився на обличчі, став до всього байдужим. І, що було зовсім дивно, почав щось незв`язно бурмотіти.
«Швидка метаморфоза... Ну, гаразд, у кожного своє», — подумав Олексій, згадуючи себе в ті роки.
Він згадав Київський політех, куди вступив одразу, не пройшовши місяцем раніше за конкурсом до військового училища (що, правду кажучи, було дивно: зазвичай трапляється навпаки), куди давно прагнув потрапити, наслідуючи батька-офіцера. Лише значно пізніше він зрозумів: це була одна з реперних точок його шляху, намічених, мабуть, душею ще до втілення. І служба в армії до нього не входила, як, зрештою, й усі дівчата, яких він зустрічав до того. Натомість у планах цього «шляху», схоже, було інше: знайомство на четвертому курсі з майбутньою дружиною Оленою (тоді ще першокурсницею), участь у заборонених у ті вісімдесяті роки тренуваннях із хатха-йоги та кунг-фу, поєднаних зі східними практиками, куди «чужим» дороги не було.
КДБ, який намагався контролювати все, зокрема й подібні секції, не справлявся: кількість груп швидко зростала, і в якийсь момент їх просто прикрили. Але це мало що змінило.
Саме там Олексій згодом, дивуючись насамперед самому собі, відкрив, що силою думки (як тоді казали) можна переміщувати дрібні предмети. Це було ні з чим не зрівнянне відчуття — відкрити незвичайні можливості людини, доторкнутися до прихованої глибини самого себе. Хтось із хлопців міг із заплющеними очима пройти гімнастичною колодою, жодного разу не оступившись; хтось — дивуючи всіх — пройти натягнутим у повітрі канатом. Один підіймав неймовірні ваги, а їхній учитель, викладач із Китаю, занурюючись в особливий стан, ходив по натягнутому між стільцями звичайному аркушу ватману й розбивав тротуарну плитку безконтактним ударом, зупиняючи кулак за кілька сантиметрів до неї.
Це було місце, де збиралися люди, які прагнули пробудити в собі досі незнану силу, приховану в кожному, про яку раніше можна було лише мріяти.
А потім, на початку дев`яностих, до їхніх рук потрапили й були зачитані до дірок перші дозволені переклади «Бгагавад-гіти», що стали основою ведичних знань. А вже в середині тих самих дев`яностих — бестселер езотеричного вчення «Трансерфінг реальності», який надовго визначив їхній світогляд.
Захоплений спогадами, він не помітив, як машина під`їхала до будинку.
— Добряче ви замислилися, — обережно промовив водій. — Навіть не хотів вас турбувати.
— Так... «Мої думки — мої скакуни», — машинально відгукнувся Олексій, дивуючись, що вимовив це вже вдруге за день.
— Перепрошую, що? — щиро здивувався хлопець.
— Та так... думки вголос.
Потім, глянувши хлопцеві просто в очі, Олексій навмисно вимовив нещодавно почуту від сина фразу:
— «Спокій нам тільки сниться»...
— Так-так... — якось невпевнено пробурмотів хлопець, червоніючи й укриваючись потом, наче його спіймали на гарячому.
«Дивна реакція... Наче не від світу цього. Що з ним не так?» — дивувався Олексій.
Київ, липень 2025