Пробудження: 2036-й
10-11 глави10
— Ти якось зарано! — здивувалася Олена.
— Довелося перенести зустріч... У Еда якась проблема з електронним щоденником. Перепросив, — відповів Олексій якомога спокійніше, ретельно маскуючи брехню на благо, як колись учив його той самий Едуард.
— Дивний день... — Олена на мить замислилася. — У нашої любої Беатріс, схоже, теж стався якийсь збій: двічі вмикала мені Шопена замість Чайковського.
Олексій завмер.
«Знову музика, класика...»
Осяяння, що промайнуло дорогою, тепер набуло чітких обрисів.
Треба терміново телефонувати синові...
— Вибач, Сергію, довелося скористатися твоїми «подарунками»...
— М-м... погано чути... Ллється вода? Ти у ванній? Щось сталося?
— Так, у ванній. Не хотів, щоб почула мама. І, схоже...
— Що? Тату, я тебе майже не чую...
— Тобі треба вислухати мої здогади... боюся, вони надзвичайно важливі... Річ у твоєму водієві... — Олексій заговорив голосніше, сподіваючись, що син його почує.
— Не можна відкривати воду! — майже кричав Сергій. — Вода — чудовий провідник акустичних коливань…
Договорити він не встиг.
Щось явно пішло не так...
— Що там у тебе? Це ти мені щойно кричав? Про водія... і ще щось!.. — намагалася перекричати шум із ванної Олена, стоячи під дверима.
— Та ні... Наспівував одну веселу пісеньку, — миттю знайшовся Олексій. — А що, голосно... і тобі було чути? — швидко додав він, намагаючись перевести її увагу зустрічним запитанням.
Потім він нарочито голосно розсміявся, хоча ніколи не вважав себе добрим актором. Принаймні до початку дев`яностих, коли над їхнім із дружиною життям нависла смертельна загроза. Саме тоді їм допоміг чоловік, який відіграв величезну роль у їхній подальшій долі, — Едуард. Його неординарні здібності, про які можна говорити довго, а також зв`язки з такими ж, як і він, але птахами значно вищого польоту та з нелегальними на той час напівмістичними, як їх тоді вважали, структурами не раз рятували їм життя.
Дружина, схоже, повірила. І коли Олексій вийшов із ванної з мокрою — задля конспірації — головою, вона навіть не поцікавилася, яку саме пісеньку він наспівував. Продовжувала готувати й, судячи з ароматів, щось дуже смачне.
«Ну й слава Богу, — підсумував подумки Олексій. — Ні до чого їй усе це...»
Ще одна спроба зв`язатися із сином — тепер уже з дальньої кімнати — теж нічого не дала: подарований ним гаджет лише сердито шипів.
Хвилин за тридцять Беатріс раптом озвалася своїм оксамитовим голосом:
— До вас гість... Схоже, це ваш приятель Едуард. Впустити?
11
Той, хто увійшов, був у панамі, з довгим до плечей волоссям і у величезних рогових окулярах — зовсім не стильних. Мовчки привітавшись за руку, він упевнено попрямував углиб квартири ходою людини, яка знає тут кожен сантиметр. Але ж Едуард ніколи тут не був!
Не розуміючи, що відбувається, Олексій одразу рушив за ним. За мить — Олена.
Зупинившись посеред дальньої кімнати, гість приклав палець до губ і, переконавшись, що його зрозуміли, щільно завісив вікна шторами. Лише після цього він зняв окуляри, панаму й... стягнув перуку.
Перед ними стояв Сергій.
Усе ще мовчки він дістав із кишені блискучу сріблясту річ — щось на кшталт великої запальнички для естетів — і, натиснувши кнопку, з полегшенням зітхнув.
— Фух... Ну, привіт... Втомився від цього маскараду. Та й актор із мене так собі. — І вже обіймаючи матір, додав: — А чим це так смачно пахне?
Олена, попри шок від такої появи сина, залишалася в кімнаті лише кілька хвилин. Переконавшись, що з ним усе гаразд, вона поспішила на кухню — перевірити свою фірмову качку, якій тепер, після вимкнення Беатріс, була потрібна особлива увага.
— ...Але навіщо такий ризик? — продовжив Олексій. — Навіщо було їхати до нас особисто, тим більше після того, як сюди, по суті, хтось проник через Беатріс? Хіба не простіше було відправити когось замість себе?
— Готуємо важливу зустріч, як я вже казав, — відповів Сергій. — Катастрофічно бракує людей із досвідом. Ти ж сам бачив, кого довелося до тебе посилати... До того ж усе, що стосується безпеки рідних, я намагаюся тримати під особистим контролем. Особливо після проблем із вашим розумним будинком і твоєї спроби вийти зі мною на зв`язок закритим каналом. Зволікати було не можна. Хто знає, що тут могло відбуватися?!
— Так, вибач, так уже вийшло... — винувато відповів батько. — Але тобі все ж варто бути обережнішим. Ми з мамою за ці роки життя під прикриттям багато чого навчилися, вибиралися з різних халеп, — він сумно всміхнувся. — А тобі, гадаю, краще зосередитися на своїй архіважливій роботі й родині. У вас значно серйозніші справи... та й Кирі зараз треба приділяти більше уваги. Підлітки вони такі...
— Мені не подобається, коли ти так кажеш... — м`яко, але з ноткою докору в голосі промовив Сергій. — Зрозумій, тату: те, що я змалку не знав, що ви живі, що не загинули в автокатастрофі, як мені сказали, аж ніяк не зменшує моїх почуттів до вас. Я був позбавлений вашої любові тією ж мірою, що й ви — радості бачити свою дитину. Хіба це ваша провина?.. Я й сам давно батько і чудово розумію, через що вам довелося пройти, особливо мамі: знати, що я живий, і не мати можливості бодай зрідка бути поруч.
Вони несподівано торкнулися делікатної теми, якої старанно уникали, — своїх незвичайних стосунків батьків і сина, у яких кожен боявся порушити крихку рівновагу почуттів, вистраждану роками.
І тепер, нарешті відчувши, що змогли подолати цей емоційний бар`єр і закрити той непростий гештальт, вони повернулися до того, заради чого, власне, й зустрілися.
— ...Саме тому під час розмови не можна було відкривати воду, — підсумував син. — Ну, гаразд, із цим розібралися.
— Так-так, я зрозумів, ти маєш рацію. Тільки не збагну, — дорікав собі батько, — як я, людина з досвідом конспіративного життя, міг забути про таку просту, але важливу деталь, як вода, що ллється?
— З кожним може таке трапитися... Не переймайся... А тепер про головне: що сталося? Що змусило тебе терміново вийти на зв`язок?
— Твій водій... — почав Олексій.
І, помітивши, як змінився вираз обличчя сина, докладно переповів усе, що сталося в машині, і дивну реакцію молодого чоловіка.
— Плутанина з композиторами? Причому і в Беатріс — що за визначенням неможливо, — і у водія? Це дивує ще й тому, що всі мої співробітники, так уже склалося, шанувальники класичної музики...
Сергій похитав головою й продовжив, ніби повторюючи за батьком:
— ...Незвична реакція на іносказання та ще й подекуди незв`язне мовлення... Так... Усе це щонайменше дивно, а точніше — дуже підозріло.
На мить він замовк. Потім ледь усміхнувся кутиком губ.
— А щойно ж дорікав собі, що втрачаєш важливі деталі. Проте твоїй уважності можуть позаздрити чимало агентів спецслужб...
Після цього Сергій натиснув кнопку на зап`ястному браслеті, торкнувся прозорої смужки біля основи шиї й заговорив абсолютно незнайомою для Олексія мовою.
Закінчивши розмову й упіймавши німе запитання в очах батька, Сергій пояснив:
— Лінгватрон. Конвертер і дешифратор мовлення. Ти, мабуть, чув про нього, але не бачив у роботі. Є різні модифікації. Користуватися ним нас зобов`язує спільний із ГФС протокол безпеки. Коротше кажучи, я вже віддав розпорядження щодо цього молодого чоловіка. За ним уже виїхали. Попри завантаженість департаменту, зволікати не можна...
— Так, чоловіки, а ось і качка! — оголосила господиня, заходячи з тацею, на якій стояли духмяна страва, тарілки й прибори, порушуючи їхню традицію обідати лише на кухні.
«Що поробиш, — подумала вона, — такий уже сьогодні день».
Вона ще раз ніжно обійняла сина, ніби намагаючись під час кожної зустрічі хоч трохи заповнити ту теплоту й ніжність, яких він був позбавлений із дитинства. Розуміла, що часу назад не повернути, але все ж...
Сергій лише встиг допомогти із сервіруванням. Вхідний виклик через лінгватрон змусив його підвестися з-за столу, і, так і не торкнувшись їжі, він почав поспіхом вдягати своє маскувальне спорядження.
— Вибачте, справи. Треба терміново їхати.
Київ, липень 2025