ЛялькаЛялька
Уляна сиділа в кутку й дивилася на вбивць великими темними очима. Їй було близько двадцяти, хоча через худорлявість легко можна було сплутати з підлітком.
Чорне каре підкреслювало блідість обличчя. Простенька коротка літня сукня серед пилу й розбитого скла напівзруйнованого вибухом будинку здавалася майже святковою.
Троє, що височіли над нею — два брати і сестра, — добре знали, що війна — це зручне прикриття, яке відчиняло двері безвідповідальності зла.
Найстарший, Корній, з важким поглядом і здатністю однією своєю присутністю пригнічувати чужу волю, крутив у руці запальничку.
Молодші — близнюки. Варіації однієї суті у двох статях. Дем’ян не випускав закривавленого ножа, а Кароліна з безпосередньою безсоромністю роздивлялася дівчину крізь довге чорне волосся з пофарбованими білими пасмами, яке майже закривало її обличчя.
Вони не стали жорстокими раптово. Батько виховував їх у страху: бив за плач, непослух, найменшу слабкість. Вчив не просити, а брати. Не відступати, а бити.
І вони навчилися. Бити. І вбивати. І першим убили його. Та головне, уникли покарання — і їм це сподобалося.
Тут сімейка була зайдами — тими, кого чужинська влада привезла заселяти загарбані території. Ця земля, ці люди й це містечко були для них порожнім місцем, яких не шкода.
З початком повномасштабної війни вони більше не стримували своєї схильності до кривавих розваг, свідком однієї з яких і стала Уляна.
— Ти все бачила. Від самого початку. Я помітив тебе, — Корній сховав запальничку, підходячи ближче.
Дівчина продовжувала мовчки дивитися на нього.
Так, бачила. Бачила, як людина благала про милосердя. Бачила, як вони тішилися чужою повільною смертю. І тепер чекала на власну.
Хотіла кричати, та жах заціпив зв`язки, ставши у горлі невидимою перепоною, що дозволяла лише дихати.
— Як тебе звати?
Ані звуку.
— Я питаю, як тебе звати?! — чоловік добряче труснув її та рвучко підняв, залишаючи синець на передпліччі.
— Німа?
Уляна заперечно похитала головою.
— Не сповна розуму, чи заціпило тебе?
Кароліна тим часом умостилася просто на столі посеред кімнати, безтурботно бовтаючи ногами. Її анітрохи не бентежили труп на підлозі та гармидер навколо. Вона чекала на нове видовище.
Дем`ян провів широким боком леза по шиї бранки:
— Сподобалося?
Несподівано для всіх Уляна враз обм’якла, втративши свідомість. Корній ледь встиг підхопити її.
Отямилася від відчуття важкості та неприємних доторків до обличчя. Схилена над нею Кароліна була невдоволена:
— Треба було саме зараз прокидатися? Зіпсувала таку рівненьку стрілку! Не смикайся!
Прямо під підборіддям Уляни лежала розчепірена косметичка, а сама Кароліна з підводкою для очей осідлала дівчину, вмостившись просто на її животі, і зосереджено накладала бранці макіяж.
Уляна інстинктивно відвернулася, та на її скроні по обидва боки лягли чоловічі долоні, фіксуючи голову, мов у лещатах. Тільки тепер вона усвідомила, що лежить на дивані, головою на колінах Дем`яна.
Корній стояв неподалік і палив, ліниво походжаючи туди-сюди. Кароліна продовжила свою справу. В хід пішли тіні, помада. Врешті вона підхопилася і кинулася до шафи, вигрібаючи звідти оберемки чужого одягу.
Почався моторошний театр. Кароліна стягнула з Уляни сукню і, смикаючи її, мов манекен, натягала обрані лиш за їй відомим принципом речі. Брати охоче допомагали. Вони торкалися її безперешкодно, грубо перехоплюючи стегна, стискаючи груди, повертаючи в різні боки з хазяйською безпардонністю. Будь-яка спроба спротиву легко ламалася під глузливі коментарі. В якусь мить Уляна опинилася повністю роздягненою посеред кімнати. В шафі, мабуть, вже не було речі, яка не побувала б на ній. З дзеркала на неї дивилося чуже, знівечене обличчя — вульгарний і моторошний грим театрального паяца. Кароліна ж явно втрачала інтерес, передаючи ініціативу братам.
— Так нічого й не скажеш?
Дем’ян став за спиною Уляни.
Кароліна нахилилася, повільно закрутила пасмо волосся Уляни собі на палець і рвучко потягнула її голову назад.
— Гарна лялька. Мені в дитинстві їх бракувало... Та я звикла всіма іграшками ділитися.
Повернулася до Корнія й поцілувала в щоку, потім те саме вчинила з Дем’яном.
— Дорогенькі, не обмежуйте себе ні в чому. Якщо зламається — значить неякісна.
Після чого зайняла місце на столі, цього разу вмостившись на нього з ногами.
Дем`ян легенько штовхнув Уляну в обійми старшого брата, що встиг розстебнути сорочку.
А далі... Далі були лише стрілки годинника, які занадто повільно робили коло, та біль....
Німа покора Уляни та її величезні очі, в яких вони бачили власну могуть, примусили їх того дня не вбивати знову, а забрати з собою, аби мати змогу повторити розвагу.
Перші тижні перетворилися для неї на суцільний марафон виконання чужих забаганок. Та поступово, поміж «іграми», у полонянки почали з’являтися буденні обов’язки: помити посуд, підмести, попрати, приготувати.
Спочатку за нею суворо стежили, але згодом припинили. Її страх перед ними був найкращими кайданками. Імені так і не дізналися, тож називали просто — лялькою.
Слухняною лялькою.
Проте звичайні ляльки нічого не запам’ятовують, а Уляна запам’ятовувала все.
Вони забули про це, зробивши дівчину незмінною супутницею своїх кривавих рейдів. Вони любили її страх і не помітили, як стали залежними від нього. Без її присутності задоволення від убивств вже було не таким гострим.
Свідомість же дівчини тріскалася від того, що вони примушували її споглядати. Вона повністю втратила відчуття себе як людини, яка має мрії, думки, бажання, аж поки на вулиці до Уляниних ніг не притулилося кошеня.
Тоді вперше імпульсивно зробила щось без дозволу — узяла його на руки. Худе, брудне, тремтяче. Як сама вона зсередини...
— Кинь!
Лише міцніше зчепила пальці в шерсті тваринки, перетворюючи власні руки на суцільний, непорушний замок. Коли ж спробували забрати, впала навколішки й якомога нижче нахилилася до землі, ніби намагалася сховати його всередині власного тіла, аби ніхто не зміг дістатися.
І сталося дивне.
— Та нехай уже, — махнула Кароліна.
Так в Уляни з`явився друг.
Вночі кошеня спало біля неї на благенькому матраці, вранці будило мокрим носом, а вдень терпляче чекало, доки вона зможе приділити йому увагу.
У гучному муркотінні кота було те, про існування чого вона майже забула: тепло, турбота й відчуття дому.
Уляна робила все, аби звірятко не турбувало інших. Та одного ранку прокинулася й не знайшла його поруч.
Вибігши з комірчини, заглядала в кожен куток.
— Кицьку шукаєш? — першою помітила її Кароліна, підкреслено байдуже поправляючи зачіску перед дзеркалом.
— Не знайдеш, — у дверях з’явився Корній. — Прикінчили ми його. Щоб не просмердів тут усе.
— Забагато жер, — з кривою усмішкою додав Дем’ян, проходячи повз із рушником на плечі.
Вони чекали на істерику — це теж було їхньою розвагою. Робилися об заклад, хто виграє і здобуде від дивачки перше слово. Уляна ж простояла нерухомо кілька секунд, а потім мовчки пішла поратися на кухню.
Для їхніх очей день минув як завжди. Увечері ж вона сіла на місце, де зазвичай спало кошеня, і просиділа так до глибокої ночі, поки хата не занурилася в тишу.
Ніхто не чув її кроків. Взяла кухонний ніж, яким ще вдень нарізала овочі. Без поспіху. Без вагань. Без жодних емоцій.
Сотні разів бачила, як вони вбивають. Тепер просто відтворила те, чого навчили.
Перший. Другий. Третя. Головне — тверда рука і чітка послідовність дій. Вони полюбляли кров, кров`ю й захлинулися.
Коли ніч добігла кінця, дівчина вийшла на вулицю. Ранок був свіжий, осінній. Вдалині звично гупало. Вона йшла дорогою босоніж у тій самій літній сукенці. Попереду простягалися розбиті будинки й понівечені дерева.
І раптом знайоме:
— Няв!
Озирнулася.
З-під старого причепа вибігло її кошеня — живе, неушкоджене, просто викинуте на вулицю, аби вкотре зробити їй боляче.
Уляна присіла, простягнувши руки, і кошеня миттєво кинулося назустріч, торкнувшись вусами долоні. Обійняла і вперше за багато місяців прошепотіла вголос:
— Мій... мій... мій...
І заплакала. Теж уперше.
Кошеня голосно муркотіло, а дівчина безупинно гладила його блискучу шерсть.
На дорогу виїхав броньований евакуаційний автобус. Двері з брязкотом відчинилися.
— Агов! — закричав водій. — Їдьмо швидше звідси, доки є можливість! Тут ще хтось є?
Вона озирнулася туди, де залишилася її темрява.
— Нікого.
Піднялася й упевнено зайшла з кошеням усередину.
Її щось запитували, вона щось відповідала. І більше не була лялькою — і знала, що вже ніколи нею не стане.
Кода, Сакартвело, 2.09.2026