Пробудження: 2036-й
Частина 28-29 28
Зв’язатися із Сергієм, як і раніше, не вдавалося, і замість нього на зв’язок знову вийшов черговий офіцер.
Він повідомив, що системі безпеки квартири тепер можна довіряти, і за дорученням голови департаменту поцікавився самопочуттям Олексія та Олени, давши зрозуміти, що Сергій усе ще зайнятий.
Попри недавній стрибок тиску Олена попросила чашку кави. Цей дивовижний напій, як не дивно, часто виручав її навіть у подібних ситуаціях: повертав внутрішню рівновагу, певною мірою заспокоював.
Цього разу їй раптом захотілося до кави «чогось солоденького» — що траплялося з нею рідко, — і вибір припав на коробку цукерок.
— Ну що, як ти? — запитав Олексій, уже вкотре вдивляючись в обличчя дружини. — Може, краще трав’яного чаю?
— Ні-ні... кави. Усе гаразд. Хоча бувало й краще, — усміхнулася вона, відправляючи до рота другу цукерку й допомагаючи організму швидким дофаміном.
Він не переставав дивуватися внутрішній силі цієї тендітної жінки, яка пройшла з ним через безліч випробувань — включно з розлукою з маленьким сином і довгими роками поневірянь, — і при цьому жодного разу (!) не дозволила собі зірватися чи звинуватити його в тому, як склалася доля.
— А ти сам як? — запитала вона, ніби перехоплюючи естафету турботи. — І що ти, Льошо, до речі, хотів мені розповісти, коли їхав додому?
Він коротко переповів події: зустріч з Едом, потім з Ірен у кабінеті сина. Розповів про злам Беатріс і, щоб одразу порадувати, додав: їхня помічниця знову в порядку.
— А ця Ірен — вона тепер під захистом? Їй уже ніщо не загрожує? — запитала Олена, переживаючи, як завжди, більше за інших.
— Про неї та дитину подбали.
Він і сам переживав за Ірен, яка виявилася — хто б міг подумати! — їхньою маленькою Марі, тільки вже дорослою. Але, побоюючись викликати в Олени надто бурхливу реакцію навіть на радісну новину, вирішив поки про це промовчати й лише додав:
— У них тепер усе буде добре.
— А все-таки, — не вгамовувалася вона, — ти так і не сказав, яким вітром до нас занесло цю «терористку» зі зброєю. І що їй завадило довести справу до кінця?
— Поки не зв’яжемося із сином, можна лише гадати, — відповів він. — Але зважаючи на те, що вона вийшла звідси в супроводі озброєного патруля, а також на те, що Беатріс знову можна довіряти, у цих, як ти висловилася, терористів щось пішло не так. І це радує...
Він зробив ковток кави, і його погляд упав на пристрій біля плити, привезений учора сином.
— Лєно, а чому він на кухні? Ти ж хотіла сховати його в сейф?
— Знаєш... — вона на секунду замислилася, — у якийсь момент я вирішила поставити цю «запальничку» в найправильніше для неї місце — біля плити. Недарма ж кажуть: «Хочеш щось сховати — тримай на видноті».
— Ти не перестаєш мене дивувати! — сказав Олексій, обіймаючи дружину.
Сергій зміг вийти на зв’язок лише тоді, коли допит знову на деякий час перервали. Зважаючи на ситуацію, це був явний успіх. Однак через брак часу та з міркувань безпеки — події останніх днів недвозначно нагадали, що розслаблятися зарано, — він обмежився лише коротким повідомленням закритим каналом:
«Тату, вибач — тільки-но перервали допит... Одне можу сказати вже зараз: ситуація вирівнялася, і прямих загроз з боку тих, хто все це затіяв, більше немає. У мене важлива зустріч — не в місті, я вже в дорозі.
Наберу, коли повернуся.
Мамі привіт! Мені передали, що у вас усе, слава Богу, гаразд — радий за вас».
Олексій уже вкотре за день зітхнув: «Знову невідкладні справи. Коли ж він нарешті зможе відпочити?»
29
— Що тепер, як думаєш? — запитав Сергій у Дхар’Ні після того, як водія повернули до камери.
Щоразу, спілкуючись з офіцерами Галактичної Федерації, він машинально поправляв на шиї тонку смужку чокера, активуючи вбудований ретранслятор-перекладач.
— Заздрю, по-перше, твоїй витримці, — почав Дхар’Ні. — Встояти перед спокусою нагородити його ще одним потужним розрядом, нехай навіть опосередковано — через чуже тіло... Я й то, зі своїм мирним характером, не встояв би. А ти, вже розуміючи, про який «обмін» ідеться, стримався.
— Розумієш, — відповів Сергій, — немає сенсу зривати зло на тому, хто, найімовірніше, не має стосунку до тієї операції тринадцятирічної давнини. Наскільки я зрозумів, координував її тоді оріонський представник «Союзу Шести». До того ж я не хотів дати йому зрозуміти, що маю до тих подій хоч якийсь стосунок. Хтозна, що в них на думці...
— Так, це логічно. Тут я з тобою згоден, з ними справді треба бути насторожі.
Він помовчав і додав:
— А що стосується твого запитання «що тепер?»... Думаю, треба летіти зустрічатися з цим їхнім другом. Тим більше що тепер він член їхнього уряду, і, можливо, ГФС вважатиме його достатньо цінною фігурою, щоб обміняти на когось важливішого, ніж просто ще на одного представника світлої сторони.
Сергій уже не раз обговорював з офіцерами ГФС тему обміну полоненими, але так і не зміг до кінця звикнути до їхньої логіки. Подібне ставлення до своїх, які опинилися в полоні, спочатку його навіть неприємно вражало. Для нас, істот лише третього рівня свідомості, життя іншої людини завжди в пріоритеті. Бувають, щоправда, винятки: у будь-якому класі знайдеться свій «двієчник».
Лише з часом, маючи рідкісну можливість спілкуватися з представниками світлої ієрархії — здебільшого по роботі (їхній час завжди суворо регламентований), — він почав розуміти причини. Їхній погляд на життя був іншим. Завдяки глибокому знанню законів Світобудови й особливо тонкого світу вони сприймали існування в щільних тілах інакше — як тимчасовий етап душі, інструмент для реалізації її задуму.
Проживаючи у своїх «аватарах» сотні, а часом і тисячі років та за необхідності переходячи в нові форми життя ще до «завершення поточного циклу» — смерті, вони значно легше ставилися до розставання з тілом, якщо того вимагали обставини — наприклад, цілі їхніх цивілізацій.
Відтоді Сергій намагався не заглиблюватися в ці вищі матерії, дедалі чіткіше розуміючи, наскільки всі ми різні у Всесвіті.
— Якщо все вийде саме так, як я це собі уявляю, — сказав він Дхар’Ні, — то, можливо, нам вдасться використати мого «вбивцю з минулого» для нашого спільного і, сподіваюся, кращого майбутнього...
Він усміхнувся, ясно розуміючи, що за мудрованими формулюваннями й недомовленістю надійно сховав справжній сенс свого задуму, змушуючи колегу губитися в здогадках. «Нічого, — подумав він, — так навіть цікавіше».
— Так нечесно, Сергію, — по-дитячому обурився Дхар’Ні й, попри свої двісті вісімнадцять років, прискорив крок, намагаючись не відстати. — Навіщо так поспішати? Ми ж вирішили: спочатку обідаємо, потім летимо!
Але Сергій, одержимий раптовою ідеєю, про обід уже не думав. Тим більше що часу, аби вирішити, переносити пресконференцію чи ні, залишалося зовсім небагато...
Київ, липень 2025