По той бік скла. Тиша після котячого оркестру
Літо закінчилося. Мія з Фріцем поїхали додому, і будинок раптом став якимось завеликим і тихим. Неро повернувся до своїх королівських обов’язків, тільки королем тепер був уже не зовсім тим. За літо він, схоже, пройшов добру школу: став спокійнішим, терплячішим, перестав так завзято доводити всім навколо, хто тут головний, і навіть трохи перейняв Сільвестрову звичку просто бути собою. А Фріца, кажуть, вдома тепер лікують від депресії: там немає Неро, якому треба фиркнути для підтримки авторитету, немає чужого будинку, де можна зайняти найкраще крісло, диван, бібліотеку, а в останні дні — ще й мою кімнату. Саме там, під моїм ліжком, він і влаштовував свої нічні концерти. Я слухала православні піснеспіви, а знизу раптом починалося таке, що доводилося хапати ліхтарик і перевіряти, хто там. Фріц. І з такими високими нотами, що я подумала: ну все, у нас тут Паваротті. Мія ж мала зовсім іншу манеру бути поруч: підійде, легенько торкнеться чолом, ніби зробить маленький уклін, — і відійде. На моєму широкому ліжку спала тільки вона. Я за нею сумую.
Тепер Неро знову має свій будинок, свої миски, свої підвіконня і свій звичний порядок. Тільки, здається, вже не має тієї потреби весь час бути першим. Може, тому йому тепер легше дивитися крізь скло на Сільвестро. Той, як і раніше, живе своїм вільним життям по той бік. І, мабуть, саме Сільвестро весь цей час нічого не доводив Неро — просто жив. А Неро знадобилося ціле літо, двоє чужих котів, кілька скандалів і один котячий Паваротті під моїм ліжком, щоб нарешті це зрозуміти.
>