Вірш про траву
вона годує
і отруює
ріже
і лікує
пахне дитинством
через простір і час
її топчуть
вона сходить
ніби смерті
не було
вітри вчать її
кланятися
але не ламатися
вона ховає змій
і з часом
поглинає їх
живе
на могилах
які вже забули
самі себе
а в її росинках
голубіє небо
ламка
могутня
їй не страшні
ні серп
ані коса
її можна скосити
але неможливо
переконати землю
що їй більше
не треба зеленіти
хай проросте трава
із моїх літер
їм усе одно
нікуди йти
десь під землею
вони дочекаються весни
і хтось
колись
пройде по них босоніж