Інсталяція (Щастя)
Із циклу "Історії простих речей"
Своєю плеканою рукою із бездоганним манікюром модель Адель дістала запальничку і ще раз роззирнулася на всі боки. Місце, безумовно, безлюдне – віддалений куточок парку, та все ж береженого й Бог береже, бо ці всюдисущі папараці вже просто нестерпні, а в неї ж імідж, благочинна діяльність і роль взірцевої нареченої... Модель Адель однією рукою поправила волосся, а іншою швидко вставила до рота цигарку. Як їй набридло ховатись по туалетах, влаштовувати безкінечні провітрювання, жувати усіляку гидоту. Чому Едді не хоче визнати за нею цю слабкість? Так, вона любить "курнути", і це ще не найгірше з того, що вона "любить".
Тутті – чарівний карликовий пудель Моделі Аделі – чомусь раптом зайшлася голосним гавкотом і, присідаючи на задні лапки, втупила чорні ґудзики своїх оченят у щось за спиною господині. Ще нічого не встигнувши зрозуміти, але вже відчуваючи якусь загрозу, Галя Тимченко (декілька журналюг, не зважаючи на пластику, нові паспорт і біографію, все ж пронюхали про це, довелося їм заткнути рот, кому чим), ніби діючи за алгоритмом інстинкту, обернула голову, та це їй не зовсім вдалося. Чиясь сильна рука у смердючій в’язаній рукавичці заткнула їй рот і майже втиснула праву частину обличчя у затерту, пропахлу наскрізь нікотином шкуратянку, у той же час вона відчула, як інша рука спритно й професійно вивертає кишені її фірмового спортивного костюму. За мить її тіло, яке полегшало внаслідок вилучення мобільних телефонів й гаманця, опинилося на землі під дією сильного стусана у спину.
– Нічого не розумію... Де я? Що зі мною?
Маленький жіночий гаманець фірми Cavalli лежав на перших по-осінньому жовтих листочках тополі майже поруч із центральною алеєю парку. Зміст його до найменшої копієчки випотрошили, а його – цей непотрібний і небезпечний доказ – викинули як останній непотріб.
– Де ж Модель Адель? Коли вона прийде за мною?
Ранні осінні сутінки напливали стрімко й невідворотно, загущуючи темно-синю фарбу навколо крон струнких тополь, майже голих, незважаючи на початок вересня, каштанів, ще зовсім зелених лип і кленів, а там, де струменіли електричним сяйвом поодинокі вечірні ліхтарі, залишались світлі плями ніби за задумом вправного митця, чия рука незримо готувала цей парк, це місто до ночі, сну й відпочинку. І зростала, як вечірня темінь, тривога маленького всіма покинутого гаманця, що лежав, звісно, незворушно, оскільки був річчю, але все ж мислив, відчував, усвідомлював, як це не видаватиметься комусь неймовірним, бо подеколи й речі мають душу, а іноді й навіть більш чуйну, віддану та люблячу, ніж дехто з тих, кому за Божими законами призначено її мати. Він, мабуть би, плакав, як би міг, від безвиході, страху та відчаю, але, звичайно, це була недосяжна для нього дія, і тому лише сумно поблискували в темряві кристалики Сваровські на його червонуватій лискучій поверхні, ніби справжні сльозинки.
Чи є життя після катастрофи? І якщо є, то яке? Яким буде це життя без Моделі Аделі, її плеканих рук, її елегантної, такої м’якесенької і зручної сумочки? Чому це трапилось з ним? І саме зараз? І саме тут? І саме у розквіті його, гаманцевого, життя? Адже вона, скоріше за все, вже колишня господиня, любила його, і тепер, мабуть, страждає, як і він, від розлуки. О скільки разів на день вона брала його любовно в руки (так, він певен на всі сто, що вона це робила лю-бо-вно), виймала одні купюри, вкладала інші, а іноді просто тримала в руках, от, приміром, у кіно чи в ресторані, і тоді ставало надзвичайно приємно від незвичних звуків, запахів, відчуттів. Так, все було чудово, просто прекрасно, тільки тепер, холонучи на вологому від осінньої вільгості листі, він це остаточно зрозумів. Це був сон, прекрасний сон, а от тепер настало страхітливе пробудження. А він ще, дурень, іноді нарікав, що, мовляв, телефони врубила на повну гучність, так, що метал монеток всередині противно дзижчить, а то підсовує під самісінький ніс пачку смердючих цигарок... Понад усе на світі він хотів би повернутись туди, в це таке недавнє, але й водночас таке далеке щасливе вчора, але чомусь час, попри запевнення письменників-фантастів, має здатність текти лише вперед, поступово перетікаючи в майбутнє, і ніколи – назад у минуле.
День баби Тасі почався приємною несподіванкою: никаючи парком у пошуках скляних пляшок (а що ще робити в місті такій діяльній бабці, як вона, коли за засвоєним із сільського дитинства правилом підйом відбувається зі сходом сонця?), вона знайшла ... гаманець, правда, без грошей, але ж такий пречудовий, пахучий, блискучий, одним словом, справжній панський гаманець. Баба Тася довго сиділа на лавиці, розглядаючи візитівки, які познаходила в його кишеньках, читаючи незнайомі прізвища, посади (яких тільки слів не попридумують!), адреси, телефони, але особливу насолоду їй дало фото гарної дівчини, що стриміло в прозорій кишеньці (я ж також була молодою гар-р-р-на...), і вона вирішила, що якою б не була подальша доля гаманця, ця невеличка стандартна світлинка залишиться в неї на згадку про молодість і про дочку, якої у неї ніколи не було, але яку так хотілося мати все життя (вона, мабуть, була б такою ж).
Пізніше, вже сидячи в переході біля мішечка смаженого чорного насіння (насіння постачав молодший брат із села, а вона продавала) і механічно відсипаючи порції дерев’яною міркою, баба Тася весь час подумки поверталась до вранішньої знахідки, раз по раз виймала гаманець і дивилась на фотокартку "донечки". І раптом щаслива думка сяйнула їй: треба покласти гаманець на стільчик біля мірки з насінням, і тоді "донечка" (а вона ж, напевно, живе десь поруч, той проходить тут, якщо десь їде), коли буде йти на метро, побачить його і забере, та ще й подякує (скільки там треба старій самотній людині?). Та вона й сама впізнає її за фотокарткою, і баба Тася посилено стала вдивлятись у натовп перехожих. Та "донечка" не йшла, так само як ні другого, ні третього, ні в наступні дні. І коли десь через тиждень баба Тася, вже майже втративши надію і скоріше за механічною звичкою, знову виклала гаманець, біля її імпровізованої ятки зупинився молодик і став щось зацікавлено розглядати. Не-клієнт – відразу визначила вона, такі насіння не купляють, то що йому тоді треба?
Марк Смарк, а це був саме він, і його легко було б впізнати, якби не великі темні окуляри, які закривали не лише очі, а й пів-обличчя, і каптур від спортивної бобки "кенгуру", накинутий на лискуче темне волосся, зібране на потилиці в "хвіст", зацікавлено розглядав «кльовий» гаман (саме такий бренд, якого йому не вистачало), і розмірковував, звідкіля він у цієї бабці, і якби його так видурити в неї?
Врешті сторгувались, але ж довелося й відвалити, от не думав, що ця стара карга в курсі справжньої вартості. Але ж Cavalli, якого якраз таки ніде не можна було знайти, того вартий! Це Божий перст вказав йому сьогодні на цей перехід! Вирішив сьогодні зблизька поглянути на народ, і народ йому віддячив...
– Ми ведемо прямий репортаж із Гогольфесту – щорічного фестивалю сучасного мистецтва. Підходимо до однієї з найпримітніших інсталяцій цього мистецького дійства – "Гаманця" Марка Смарка. Ви можете побачити гігантський, приблизно двохметровий гаманець, створений митцем із брендових речей, переважно таки гаманців, але ось, наприклад, застібка зібрана, як ви бачите, із запальничок, а надпис LACKY на задній частині – із тюбиків від губного блиску, всередині ж, як і у справжньому гаманцеві, захована гігантська диво-купюра, склеєна, як стверджує автор, із справжніх паперових грошей різних країн – американських доларів, англійських фунтів стерлінгів, японських єн, а он з того краю – і українських гривень.
Десь на дворі йшов дощ, одноманітний осінній дощ, його краплини все стукотіли й стукотіли по високому дахові без горища, неначебто намагаючись згадати якусь мелодію, і від цього їхній ритм то прискорювався, мовби говорячи "ось зараз, ось-ось заспіваю", то знову уповільнювався, робив паузу, все силячись пригадати і не пригадуючи, і так без кінця, то набираючи, то збавляючи темп. Маленькому червонувато-лискучому гаманцеві було затишно, як ніколи. Його тільце було надійно приклеєне з усіх чотирьох сторін до таких самих маленьких жіночих гаманців, і це "почуття ліктя", почуття близькості товариша й побратима, який ділив з ним одну спільну долю, робило його неймовірно щасливим. Він радісно поблискував кристаликами Сваровські й тисячі думок проносились в його, сказали б ми, голівці, якби вона, звісно, була в нього. Він думав про своє нове призначення, майбутню перспективу (так, все таки хотілося б, щоб "Гаманець" оцінили, а фотокартки з ним облетіли сторінки усіх мистецтвознавчих часописів), про публіку, яка хвилями то прибивалась в екстазі, то отримавши (він був певен – позитивних) вражень, перетікали в сусідні зали. Тут не було вікон, і тільки світло сотень електричних ламп, яке в певний час запалювалось і в певний час гасло, відміряло тепер його дні. Віднині маленький гаманець існував в ірреальному світі мистецтва. І він насолоджувався кожною хвилиною цього нового, дарованого кимось незримим життя, хоча інколи здавалось, після катастрофічного падіння й нового стрімкого злету, що доля нещадно жорстока, що позірна грань між щастям і горем, буттям і небуттям надто тонка, щоб одного разу знову не прогнутися в невідворотний бік, але сьогодні (Сьогодні – навіть можна з великої літери) була уся повнота існування, і лунали захопливі вигуки, і постійно шаркали поруч чиїсь ноги, ще раз і ще раз оглядаючи з різних ракурсів "Гаманець", і тому радісно й привітно блискотіли кристалики Сваровські.
Київ, Вересень 2009
.gif "{#}")
