Сирени (Спокуси)
з рубрики / циклу «ТІНІ»
Передусім був голос такого дивовижного тембру й тональності, що про нього неможливо було сказати, чи він високий, чи низький, чи тонкий, чи грубий. Голос увіч не людський. Так, можливо, звучав би голос котроїсь з богинь (Артеміди? Афіни? Афродіти?), якщо б вона колись зійшла з Олімпу та з’явилася простому смертному. Але час від часу пробивалось у ньому щось (тема? лейтмотив?) настільки спокусливе, хвилююче та солодке водночас, що просто, здавалось, кров закипала в жилах, голова йшла обертом і хотілося чим скоріш шубовснути у воду й пливти, пливти, пливти туди, до цілі, до раю!
Серед геленів, що всі як один, прибились до правого краю човна, звідки й долинав дивовижний спів, незрозумілим чином на передньому плані опинився непоказний і зазвичай непомітний Пендар. Ніким не кероване судно ніби під дією невидимої підводної течії повільно й неухильно просувалось до малесенького острівця чи скелі, що майоріла в далині.
Пендар, усім майже тулубом висунувшись за борт, цілком перетворився на слух. І (о диво!) серед чаруючих вібрацій зовсім ясно розчулася перша фраза:
- О могутній, Зевсеподібний, Пендаре! Улюбленцю богів! Тебе, о тебе єдиного, чекала усе життя!
І Пендар, розправивши свої утлі плечі, висунувся ще далі за борт (хоч це, здавалось, просто неможливим). Розширені зіниці заповнили весь простір райдужної оболонки ока настільки, що блакитноокий від природи Пендар здавався чорнооким. Він повільно похитувався у такт дивовижним звукам, і поступово, з кожним новим його рухом стиралось з пам’яті все те, чим жив до цього, знав і любив. А голос все одвертіше й безсоромніше розказував Пендарові про безкінечні й незчисленні утіхи, обіцяв вічний шал, пристрасть, бажання, кликав і манив. І тільки десь на задньому плані куценьких залишків свідомості як легесенький подув вітру в розпеченій пустелі, який нічого не ладен змінити, та все ж пролітає, бо і він існує під сонцем, з’явився образ цілком земної жінки. Терпсихора у своєму простенькому хітоні йшла крутою стежинкою вгору до джерела. Її тоненькі руки, видно, вже затекли підтримуючи глиняний глек на воду на темнокосій голові, і від цього, а, може, від чого іншого, обличчя її набрало якогось начебто скорботного виразу. Йшла, дивлячись собі під ноги, обмірковуючи свої нехитрі щоденні справи й обов’язки щодо дітей, нього (поки був з ними), господарства. І раптом на цей такий рідний і дорогий образ впала немов чорна тінь:
– А Терпсіхора ніколи й не помічала, який я... Що вона мені дала? Та й що могла дати, така як вона? Чи не помилились Мойри поєднавши її долю з моєю?
І раптом Пендар зовсім недалеко побачив її. Прекрасна діва чи то сиділа на камені, чи стояла на мілині так, що вода покривала її тіло до поясу, а розпущені золоті коси справжнім плащем огортали видиму частину її фігури, непомітно зливаючись з винно-червоними хвилями.
Діва заспівала просто неймовірно, возвеличуючи звитягу, міць, красу Пендара, і він, який уславився своєю любов’ю до правди й справедливості, чомусь відразу прийняв ці солодкі лестощі і навіть повірив у них.
Страшний скрегіт удару раптово порушив гармонійне єднання слухачів і співачки. Беззахисні людські тіла відчайдушно заборсались біля щойно надійної опори, яка досить таки швидко занурювалась у володіння Посейдона. Перший ковток солоної води забив дихання і болючим кілком став усередині, в грудях. Десь там у глибинах майже втраченої свідомості миттєво пронеслося:
– Це і все? Ось так все і скінчиться?
Очам же Пендара відкрилась неймовірна картина: там, де у диво-діви мали бути дві прекрасні ноги виявилось ... вісім слизькувато-холодних бурих щупалець, які, звиваючись, тисячами жадібних присосок обкручувались навколо його тіла.
Прекрасний спів перестав лунати і наркотичний одур поступився місцем неймовірному жахові. У розпачі Пендар звів очі на ту, яка була такою солодко-ніжною всього хвилю тому назад, все ще не вірячи у неминуче й сподіваючись на милість. Але прекрасно-неземне обличчя, яке зачаровувало з першої ж митті, сповнилось звірячою люттю, перекошені жадобою вуста видавали тепер лише тваринне харчання.
– Ти не прекрасна богиня, ти – потвора, пекельна тварюка Аїда! Будь же проклята зі своїм солодким брехливим язиком навіки!
Колісниця Фета вже добігала до самого моря. Бог, утомившись за день, підганяв баских коней до долу, і від цього єдине колесо його небесного воза зажевріло і яскравим багрянцем почервонило широку водяну смугу аж до обрію.
Недалеко одна від одної, ловлячи останні промені вечірнього світла, лежали сирени. Їхні наїжені тіла займали майже весь невеличкий обсяг кам’янистого острівця. Інколи котрась з них смачно відригувала щупальцями, та це, загалом, не заважало їм вести розмову, яка була чимось середнім між воронячим карканням і тюленячим гугуканням, про велику й смачну здобич.
Розкішна, Серпень 2009
