Осіння хореографія
з рубрики / циклу «ПРОЗА»
Простора галявина, що загубилася в туманній імлі вікового кремезного лісу, у повній тиші терпляче чекала на дійство. Сірохолодні куліси присадкуватих хмар поволі розступилися і сонячне світло, сотнями софітів опромінило ще незайману першими заморозками попелясто-малахітову сцену. В передчутті прем’єри, серце берізок дятловим стуком забилося у чорно-білих оксамитових грудях. З глибини бору, м’яко ступаючи підпаленими верхівками, до сцени наближався диригент-вітер.
- Дивіться, то він? То ві-і-і-н? – півголосом зашепотіли сосни.
- Звіс-с-с-сно! – ствердно похитували головами широкоплечі дуби.
Вітер павутинням опустився на край прогалини. Гіллям ближньої осини рвучко звів руки до гори і… чарівнича мелодія до самісіньких верхівок наповнила прогріту безмовність.
Першими лагідно вступили флейти кущів ліщини.
- Ф’ю, ф’ю-у-у, - несміливо зітхнули вони.
- У-у-у – підхопили фаготи розхристаних кленів.
- Гу-у-у, - загули валторни пишноформих ялин.
І цієї ж миті згори на трав’яні підмостки, плавно кружляючи у вогненно-вічннім танку осені, полинули цитринові балерини віджилого осинового покрову. Їхні повненькі, з солом’яними прожилками пачки, потай шаруділи в такт вітряній мелодії, що невидимими хвилями накочувалась на розбуялі стрімчаки крайніх дерев.
Поміж тендітних танцівниць, філігранно виконував своє заворожуюче соло жилаво-кінчастий вродливець – кленовий лист. Обертаючись підпалено-бурштиновою дзиґою у швидкоплинній безконечності осіннього піруету, він поринув у росисті обійми, рясно уквітчаної балеринами, зачарованої трави…
І танок скінчився.
Вітер, низенько уклонившись молодесенькою берізкою і квапливо полинув геть. Секундна тиша охопила галявину, а потім вдогін диригенту, ліс зчинив несамовиті овації щиро плескаючи долонями напівроздягненого гілля.
