У третьому вимірі
Частина 5 з рубрики / циклу «Афганські спогади»
Гарнізон
Цікаво жити поблизу великої авіабази. Тренуючись, льотчики крутили пілотажні фігури над нами. Їм було зручно в’язати свої петлі над рівниною, безпечно знижуватись до висоти польоту півня. Бувало, Міг стрілою пролітав над дорогою, робив дугу на форсажі, переходячи в блискавичний набір, долітав майже до сонця, та, мабуть обпікшись у його променях, далекою цяткою повертався зворотнім курсом, щоб знову припасти до дороги, обдавши випарами спаленого гасу і повторити атаку на наше світило.
Дорога ділила гарнізон надвоє – така собі велика кільцева, дуже-дуже велика. Це головна наземна артерія країни. Від північного кордону вона спускається до Кандагару, повертає спочатку на схід, а потім знову на північ, через Кабул, перевал Саланг і до знаменитого мосту на річці Пяндж. Замикаючи кільце, магістраль перетинає північні провінції Афганістану.
На відрізку Турагунді-Шинданд уздовж дорожнього полотна нашими воїнами покладено трубу. Можливо, вона унікальна. Нею прокачували не нафту, не газ, а високооктанове авіапальне. Вперше такий спосіб транспортування застосували на ділянці Термез – Баграм. У 1984 році 150-кілометрову гілку проклали на нашому напрямку, адже переконались, що рурою можна швидше і безпечніше перекачати потрібну кількість гасу без надвисоких втрат живої сили і техніки. І цей пункт перестав бути проблемою автобату. Відтоді проблеми почались у трубопровідного батальйону.
Я читав статистику ліквідацій наслідків диверсій. Неспокійно, хай йому, служилося рядовому трубопровіднику. Хоча на петличках у нього кокетливо красувався вентиль, – такий великий, вигнутий донизу кран, навоювались вони досхочу. Спритні селяни на рівних конкурували з духами у диверсійних справах. Ремонтні бригади часто міняли просвердлені, прострелені, та підірвані секції. А на кожному із 150 кілометрів труби не поставиш вартового з автоматом. Траплялося їм лагодити нитку під свинцевим дощиком. Куди подінешся? Зупинять нитку – перестане літати авіація.
Афганістан зустрічав окремий трубопровідний батальйон непривітно. Перетнули кордон, заглибились на територію, – а тут місцеві, поголовно озброєні, щось кричать, вентилюють руками. Чисто тобі ринок невільників. А ще б розуміти, до чого іде мова… Чи не про те, як краще порішити шураві? Військовий люд хоче знати, почім вуха солдата «страни совєтов». Бійці дивляться на командирів, а ті знизують плечима. Що робити? Права на перший постріл немає. Залякати? Ні – насмішити. До радянських вже кілька років придивлялись, робили висновки, провокували. Новачкам треба показати хазяїв країни – показати, що вони є та ще й які серйозні. Недоброзичливі погляди, погрози криком, жестами – ось вони, перші враження. Плюс до того кліматичний шок, похідні умови, гаддя отруйне, павуки – божевілля.
Але трубу проклали. Баланс інтересів. Мудрі командири шукали компромісів на рівні вождів місцевих угруповань (немудрі рвалися в бій). Домовлялись полюбовно: ми не шугаємо вас, ви нас терпите. Це працювало. Ніяких письмових гарантій. Слово сардара (польового командира) – вища гарантія життєздатности угоди. Дивлячись на темпи проходки, місцеві запасались каністрами. Пізніше вони доїтимуть цю невичерпну вену, як ту корову.
Гайки під час прокладання крутили мало не цілодобово. На перевалі Рабаті-Мірза буквально загинались від незвичайних перепадів температури і розрідженого повітря. А там – Герат, зачищений бомбардуваннями. Дорога кричала рваними ротами мінних розривів: «Назад, Іван! Додому!». Населення дивилось так, що не повертайся спиною – розірвуть. Далі – знову перевал. Як ті каторжники, рухались вперто, доки дійшли до Шинданду. Пустили гас і… почались проблеми іншого характеру. У новій трубі почали з’являтись рукотворні отвори. Легкосплавну руру і свердлили, і прострілювали, а коли бажали просто напаскудити – підривали. Як її уберегти? Сторожові пости не могли перекрити всю зону відповідальности з численними поворотами у складній гірській місцевості. Отже, мали 150 кілометрів головного болю і повний комплекс бойових послуг.
Ця крива, наче життя, алюмінієва нитка нитка, лежала у кількох метрах поза нашою частиною. Покладена без всякого інженерного задуму, на ґрунті, через пагорби. Траншей не рили, землю не насипали, тобто, не вирівнювали рел’єф. Тримались напрямку, заданого бетонкою, кинувши оком: «Клади туди». І рукавичкою відмашку, щоб солдат бачив, куди класти. Отак вона і валялася кілька років, транспортуючи вогненосне питво для авіації. Відрізки алюмінію, стягнені гвинтами за допомогою фланців. Примітивна магістраль справно прослужила понад 4 роки. Ефективнішого способу транспортування пального не винайшли. Автомобільне ж возили цистернами.
Моджахеди знали номенклатуру вантажів, номери колон і час їх проходження. Тіньовий «департамент» логістики працював зразково. Салютували вибірково, не кожну валку, а з розсудом. Чомусь не обстрілювали бомбовозів. Може я не поінформований про такі напади, але так казали. КамАЗи, навантажені важкими авіабомбами на відкритих напівпричепах демонстративно перетинали весь гарнізон з півночі на південь, повертаючи на розі управління дивізії. Тягачі вигідно відрізнялись від ухайдоканих наливників, яким завжди не вистачало колес на осях. Чому ж партизани занехаяли свою визволительську справу? Можливо, не поспішали на передчасну зустріч з гуріями. Розривом однієї фасонистої болванки знесло би і колону, і тих, хто її полює.
Як на параді, боєприпаси пропливали за парканом штабного містечка. Організувати тут великий «ба-бах!!!» і все, вважай голову війська відірвано від тіла полків. Тут уся розвідка, дивізійний зв’язок, особий відділ, водоносна свердловина, мозок багатотисячного гарнізону і ваш покірний слуга.
Знову ж, кажу, цілісність колон напряму залежала від її репутації на певній території країни. Злочинів, скоєних проти мирних людей, не забували ніколи і не попускали цього. Не кажу, що аморальність була невід’ємною рисою радянського воїна. Якраз тут і приклад для нинішніх окупантів. На жаль, не скажу й про чистоту рядів нашої армії, бо там, де багато людей, там заводяться дрібні злочинці і крупні хижаки.
Десь недоумок пограбував дуканщика. А нащо ж брав чуже? На те в нього є набір аргументів. Хіба дуканщики не були посібниками партизанів? Хіба у їхніх закладах не пропадали шураві? І таке інше. Пусте пасталакання. Треба розрізняти де «наше», а де «ваше». Хороший чужинець –… (самі знаєте який). Крадіжка не стільки била по кишені крамаря, скільки смертельно ображала жителів кишлаку. А бували випадки ґвалтувань. Діти попадали під колеса… Починався розгул помсти. Мститимуться самі, або передадуть справу до рук польових командирів. Дружня банда враз стає ворожою і батальйон починає втрачати людей. Совість треба мати будь де.
Його величність дуканщик
Пострадянські покоління не зрозуміють мене. Для нас не дивина, коли через сімейний загашник проходить не тільки гривня, але й інші купюри іноземного походження., не як колекційні зразки, а повноцінний засіб розрахунків. На доляр уже не дивляться, наче на уламок місячної породи. Не завжди так було. На початку вісімдесятих я – вже дорослий хлопець, крутив сріблясту польську злотувку, питаючи друга: що то є на наші гроші? На правах власника монети, він поклав її у шухляду, сказавши, що злоті – то вже круто, бо його старша сестра на них купувала у Польщі фірмові джинси, як ото ми купуємо хліб. А джинси тоді були культовими штанцями. Тобто, наші туристи, виїжджаючи за кордон, долучались до нечисленних розпорядників могутніх іноземних банкнотів.
І от, я за кордоном. Прилетівши з країни недорозвиненого соціалізму у напівфеодальну державу, де календар відстає на шість з гаком століть, побачив асортимент маленьких приватних крамничок. Хотілося тихо плакати.
По-перше, з’ясував, що афганці не гребують всякою валютою. Плати хоч національними афгані, продертими в десятьох місцях, хоч твердолобим доларом, якого я так і не бачив до часів новітньої історії. На «ура» йшли і спеціалізовані радянські гроші – імітатори інвалюти, так звані чеки Зовнішпосилторгу. Всі курси і кроскурси вкладались в головах торгівців, швидко і уміло розраховувалась вартість товару з запасом на знижку. Ти тільки з’явись на порозі дукану – вся увага тобі гарантована. Це ота друга умова і підвалина успіху, яка для нас, звиклих до кам’яних облич продавців радянських магазинів розслабляла. Купувати хотілось.
Радянська влада робила спроби обмежити повальну конвертацію у військах. За законами СРСР операції з інвалютою були прерогативою Держбанку. Контингент військ солідарно порушував чільний закон, скупляючись імпортним одягом, радіотехнікою, всілякими забавлянками. Дуканщики до якости банкнот ставились поблажливо. Купюра, розірвана у кількох місцях, клеїлась стрічкою і знаходилась в обігу до повного фізичного зносу.
Більшість дрібних товарів: жіночі хустки, запальнички, браслетки, годинники і таке інше, мали свою тверду ціну і кожен знав, що, наприклад, електронний годинник «Seiko» з сімома мелодіями ставав твоєю власністю за 50 афгані. За дорожчі товари дуканщик правив ціну як на душу ляже. Бувальці знали приблизну вартість предметів купівлі і збивали ціну так, щоб обидві сторони розійшлись задоволеними. Про виняткові властивості купованої речі власника магазину слухатимеш – не переслухаєш. Такий бізнес. Хто на ньому не знається, платитиме хоч три ціни. Радянській людині треба було ретельно вивчати модель східної економіки. Здібні учні відстежували курси валют у різних регіонах країни, знали – де, що й по чому купується. Складалося враження, що через дукани торгували всім, окрім запасного життя.
У найвигіднішій диспозиції були вертольотчики. Всепрохідний транспорт «під рукою», мобільність і різниця цін у різних регіонах спонукала до дій. Розповідає, на той час, борттехнік 302-ї об’єднаної вертольотної ескадрильї старший лейтенант Ігор Фролов:
«Кожний політ на Чагчаран на супровід Мі-«шостих» з вантажем ставав мукою для «вісімок». Повзли на висоті 4000 метрів просто над сніжно-скелястими вершинами, на яких зустрічалися не тільки гірські козли, але і загони озброєних людей. Трохи нижче, в гірських виярках стояли у схованках зенітні установки і крупнокаліберні кулемети ДШК, тому вертольотам доводилось тягнутись по самих вершинах. Найприкріше – не було можливости стати до бою, навіть якщо помітив, що по тобі працює якийсь ентузіаст джихада. Навіть хвилинна затримка поглинала дорогоцінні літри пального. Повна заправка з двома додатковими баками дозволяла долетіти до Чагчарана (майже 400 км!) і повернутись назад – але ледь-ледь. Зустрічний вітер і ненажерлива пічка (очевидно, мається на увазі неекономічний двигун – прим. автора) вже змушували кумекати про дозаправку у Чагчарані, щоб не впасти в горах на зворотному шляху. Дозаправка полягала у тому, що гас (нестачу літрів 300-400) тягали цеберками з Мі-6 або у той же спосіб «доїли» свого, більш економічного напарника.
Страждання компенсували чистим гірським снігом, – ним натоптували великі армійські термоси, щоб, прилетівши, заварити цейлонський чай або «Ліптон» з бергамотом на нормальній, а не хлорованій воді. Ну і, звичайно, чималі баули з югославським печивом і цукерками тягли у чагчаранські дукани і здавали там за максимальну ціну (наслідок важкодоступности високогірного ринку). Зазвичай, ці продукти не були власністю льотчиків – крам роздобували наземники, які мали ближчі взаємини з магазином. Перед вильотом вони прибігали на стоянку і просили льотчиків здати їх товар по максимуму.
Борттехнік Ф. у перший же «чагчаран» зрозумів стратегію шмекерського рейсу («шмекерити» на льотному жаргоні – проводити торгові операції). Після двох з половиною годин теліпання над морозними скелястими вершинами, ухиляння від трас ДШК (розвернулись, але вогневої позиції не знайшли – вже у наступних рейсах виявилось, що кулемети стояли в землянках з відкотним дахом), біганиною від борта до борта з повними відрами гасу, а потім поїздка в дукан, де хлопчик при підрахунку п’ятисот пачок цукерок намагався нагріти борттехніка – після всього цього зворотній політ протікав у роздумах з застосуванням паперу і олівця. Борттехнік вираховував, скільки відсотків від виторгу вартий цей небезпечний рейс. Якщо одна пачка цукерок дала 26 «афошек», то не буде ганьбою сказати, що здав по 25. Ні, по 24. Через півгодини польоту прийнятними здавалися 22. Ще через годину, коли минали місце, де їх обстріляли, – 20. Коли пара сіла з залишком пального у 50 літрів і хазяїн торби прибіг за своїми грошима, борттехнік Ф., що смердів снігом і гасом, віддав йому пачку, перетягнуту рожевою гумкою, зі словами:
– Здав по 17.
І, дивлячись на видовжену фізіономію торгівця, пояснив:
– А чого ти хотів? Сам казав – по максимуму, але Мі шості увесь ринок затоварили. Оце на сьогодні і є максимум. Хотів я одну афошку з пачки за клопіт взяти, та застидався тебе грабувати.
Коли борттехнік Ф. підраховував прибуток, до нього на борт зазирнув лейтенант Л. Побачивши розсипані на лаві купюри, поцікавився – звідки стільки?
- Заробив, – достойно відповів борттехнік Ф.
Він коротко виклав боттехніку Л. схему отримання прибутку.
І, головне, все законно і морально. Це платня за наш ризик. Наземник пригрівся коло магазину, ящиками цукерки бере, а нам – дві пачки в одні руки!
– Овва! – сказав лейтенант Л. – А я взагалі нічого не беру з них. Але вони, між іншим, свині невдячні – здаєш крам, віддаєш гроші, а вони навіть сто афошек не запропонують на бакшиш (подарунок афганською – прим. автора).
– От і бери сам – все в твоїх руках.
– Ні, так не можна все ж таки, не можу я приятелів оббирати.
– Ще один праведник! – розізлився борттехнік Ф. – А ти знаєш, який бог є покровителем льотчиків? Меркурій, він же бог торгівлі і обману! Не гніви його!
Через два дні після цієї розмови борттехнік Л. полетів у Чагчаран. На півдорозі його борт обстріляли з ДШК, але вертоліт без проблем (трохи трясло) долетів до Чагчарану і тільки на землі екіпаж побачив, що в лонжероні лопаті зяє отвір величиною з кулак. Довелось льотчикам заночувати в чагчаранському гарнізоні в очікуванні комплекту лопатей, і борттехнік Л. повернувся до Шинданду тільки ввечері наступного дня. Увійшовши до кімнати, він прорік:
– Я стаю все більш забобонним. У найближчій рейс принесу жертву Меркурію…»
Ігор Фролов записав чимало прикладів, показавши білі і чорні сторони взаємин побратимів. Кмітливість, взагалі, не найгірша риса характеру. Добре, якщо вона поєднується з чесністю, товариською взаємодопомогою, взаємоповагою, з елементарною порядністю. Характер набувається не на війні. Молода людина іде в армію з готовими надбаними звичками. Відчувши, що доля посилає шанс дотягнутись рукою до давньої мрії, вона відпускає гальма. Далі – некероване падіння у рабство жадібного бога ненаситимости.
Ігор змальовує аферу пожадливого Л. у Фараху. Коротко перекажу і цю історію.
«Фарахський ринок – найдешевший з доступних, а тому, якщо хтось хотів купити собі яку річ, замовляв друзям, які мали нагоду там бути.
Лейтенант М. видав лейтенанту Л. 850 афгані на придбання кросівок. Ввечері він задоволений приміряв обновку, нахвалюючи і дякуючи товаришу за покупку. Фасон і розмір – всі побажання збіглися. Однак… Взутий у правий кросівок, він потягнувся за лівим, дістаючи його зі згортка… Мамо!!! В його руці друзі побачили такий самий правий екземпляр.
– Феліксе, та у тебе ноги різні! – вибухнув сміхом лейтенант Ф.
– От… дуканщик, надурив! – спалахнувши рум’янцем закричав Л.
Льотчики знали цей прийом. Відволікаючи дуканщика порожніми розмовами і проханнями, покупець скидав у підставлену сумку пару взуття. І власник знав тисячу один спосіб поцупити товар, тому робив так само, як це робиться у будь-якій ятці на Україні – один черевик виставляється на показ, другий – лежить у коробці. Л. не помітив, як змахнув два лівих кросівка і вважав, що впіймав вовка за вухо. Всі зрозуміли – за день лейтенант збагатився рівно на 850 афгані. Звісно, зізнатись офіцерові було не під силу. За вечір він намолов сім мішків гречаної вовни, пообіцявши наступного разу за власний кошт придбати взутті для М.»
Це так, дрібничка для прикладу. Траплялись гучніші «розкуркулення», коли невідомо куди тікало все, набуте непосильною працею. Отак і скрізь, де є люди, там з ними мешкають невгамовні бажання. Все можна було купити, та не на все вистачало банківських знаків. Про солдата – окрема розмова. Він на своє мізерне забезпечення міг купити… дипломат на дембель,
сорочку, дрібні подарунки. Для чогось більшого мусив крутити носом по вітру, дістаючи і перепродаючи все, до чого міг дотягнутись.
Офіцер, прапорщик, надстроковик, цивільний спеціаліст – трохи вища каста, але й бажання об’ємніше. Магнітолу двохкасетну треба? Так. Пару спортивних костюмів «Adidas», «Puma» - як без них жити? В обов’язковому порядку. Взутті під ті костюми – не питання. Куртка тепла… дві куртки… три. Валізу на коліщатах (ну хто ти без валізи?). Сорочки файні і «варені» штанці, спіднє, кольорова білизна собі, родичам і знову собі, теплу верблюжу ковдру, ліхтарики, магнітні браслети, авторучка – обов’язково щоб з годинничком, вмонтованим у корпус. А, мало не забув, – годинник на зап’ясток. Тут потрібен мінімум «Orient», щоб не знімати його навіть у сауні. Куплений годинник перевіряли вогнем, занурюванням під воду, наїжджанням машини. Любителі підслуховувань купували радіомікрофони. Вони були заборонені до вивозу, але… Ховали і вивозили. Список довгий, бо все, до чого ми звикли тепер, нелегко здобувалося в країні рад. Дуканщики слідкували, щоб усе було для шураві, навіть горілка, яку правовірному не дозволяє пити Аллах.
Для деяких вояків торгівля негласно стала основним джерелом доходів, та і взагалі – метою існування. Гучні успіхи і не менш гучні потрясіння, невдачі спіткали ділків від армії.
У спогадах Ігоря Фролова читаю печальну історію прапорщика Кіси. Саме таке назвисько фігурує в оповіданні. Кіса готував велику торгову операцію. На ранок визначеного дня виявилось, що весь його крам, завантажений у вертоліт, опечатаний власною печаткою, зник з-під носа нічної варти. Печатка, замок цілісінькі, вартові – сама невинність. А кому поскаржишся на те, що з бойового вертольота поцупили телевізор, десятки кіло цукерок, упаковку казенних бушлатів (?) і ще довгий перелік речей, до ведення бойових дій не дотичних. На той же час особіст рив під собою землю, намагаючись дізнатись, яким чином пересувна дизель-електростанція опинилась в дукані кишлаку Турагунді. Кіса гучно завивав на сонце, обіцяючи смертну кару тому, хто зробив злодійство. Треба сказати, джентльмени вдачі всерйоз ризикували, пограбувавши прапора. Можна зарахувати їм як найнебезпечнішу авантюру під час служби.
Через дорогу від штабу 5-ї мотострілецької дивізії дуканщик Бєсмулла торгував разом із синами. Замурзана дітлашня вміла складати числа, ще повзаючи на карачках. У Бєсмулли можна було замовити що хочеш. Від’їжджаючи за товаром, він лишав малих керувати справами. Потрібний набір російських слів разом із повним блоком нелітературної лексики хлопчаки теж знали. На полицях дукану відверто красувалися бляшанки з армійських продскладів. Значить дехто з прапорщиків отримував другу зарплатню. Хоча, чому прапорщиків? Солдати теж не дрімали. Бізнес процвітав на партнерських засадах.
Враховуючи ширші погляди окупантів на жіночу натуру, Бєсмулла привозив колоди порнографічних карт. Однозначно, мусульмани такий товар не купували. Де й можна було вчути характерне ляпання, так це всередині казарми. Шановні командири вилучали заборонений інвентар і ті карти ляпали вже в офіцерському модулі, а солдати йшли до Бесмулли. Бачите, як сама природа збалансовувала і врівноважувала можливости співіснування? Війна – найбільша дурниця на планеті, але, пристосувавшись до її реалій, мало хто бачив альтернативу нашій службі.
Хлопці лікувались по госпіталях: Ташкент, Самарканд, але з нетерпінням чекали повернення до рідної частини. Закривши очі, я бачу бетонну дорогу, з вищербинами між плитами, на яких машина скаче, наче на пранику. Бачу дукан Бєсмулли. Хто б інший таке узрів, сказав би: «Повний привіт!». А мені туди хочеться, тільки б був мир.
Гвинтокрилі велети
Перебуваючи на шиндандщині, я довгий час лише милувався різноманітними авіазасобами, котрі прилітали не по мене. Кортіло. Іноді винищувачі розважали фігурами вищого пілотажу. Їх
використовували не за основним призначенням, адже повітряні бої в Афганістані не велись. Однак, льотчики підтримували навички і класність, виконуючи весь комплекс навчальних польотів. Я ніколи не піддавав сумніву впевненість, що вони – найкращі у світі.
Найбільшу цікавість викликав політ важкого велета Мі-6. Цей вертоліт ростовського походження брав на борт 90 мордатих хлопців. Таке число вписано у техпаспорт і це майже стільки, скільки чотиримоторний Ан-12. Дві турбіни гелікоптеру видають потужність 11000 кінських сил проти 17000 анівських моторів. Довжина машин практично не відрізняється. Тільки «дванадцятому» потрібен нормальний аеродром, довжиною не менш кілометра. Мі-6 сяде на поросячому п’ятачку. Чим поступався гвинтокрил, так це швидкістю, висотою польоту і дальністю. Сорокатонна махина, яка літала щонайбільш на висоті 4500 метрів над рівнем моря зі швидкістю 200-250 кілометрів на годину сама напрошувалась на неприємности.
За всю війну «шостих» набили аж 26 штук. Вони літали не інакше як у супроводі штурмових Мі-24, або, принаймні, набагато маневреніших і озброєних ракетами Мі-8. Коли великі бабки рухалися небом, це було схоже на прибуття фараонової галери до Риму. Вал’яжні судна відсалютувували землі протиракетними пастками і ескорт теж не поступався пишнотою феєрверку. Кашляючи чорними вихлопами, вантажники рокотали тридцятип’ятиметровими гвинтами, демонструючи діловий підхід до важливої справи.
На жаль, на Мі-6 я ніколи не літав. А коли бачив сірі тулуби «шісток» на землі, питав у неба: «Ну як таке може підніматись, зависати на місці, рухатись вперед?» Небо мовчало і усміхалося. Воно, таке велике, любить носити на своїх долонях крилате птаство. Тільки нерідко його роблять ніби жорстоким, звинувачуючи без всяких підстав у людських гріхах. Саме люди хотіли, щоби на землю падали вертольоти.
Три машини повітряні сили СРСР втратили на початку 1980 року. Перша і друга – з кандагарського полку. Третю збито над Шиндандом. Вертоліт під своїми уламками поховав п’ятьох льотчиків. Командиру – капітану Адаєву того дня виповнилось 30 років…
У квітні 1982 року під Лашкаргахом (ми називали місто Ложкарьовкою) загубили п’яту машину, але врятували екіпаж прямо з поля вимушеного бою. Безнадійно розбитий вертоліт добили НУРСами, щоб не дістався моджахедам. Там же, під Ложкарьовкою, згорів сьомий Мі-6 з трьома тонами мінеральної води. Гелікоптер продовжував падати після евакуації особового складу і догорів повністю. Вода пішла у хмару.
Липень 1984 року видався чорним для Мі-6. Всього за тиждень війська втратили три одиниці від попадань ракет, причому втрачено понад 40 військовослужбовців. Перевозку пасажирів над Афганістаном цим типом вертольотів заборонили. Та все ж слово «виключення» існує для того, щоб не ставитись до правил, як до закону мідян і персів.
18 травня 1985 року Мі-6 підполковника Сальникова під прикриттям пари «вісімок» стартував з вантажем міндобрив і шістнадцятьма комсомольськими активістами – афганцями. Пролітаючи між горами, отримали ураження з гранатомету. Почалась пожежа. Двоє членів екіпажу без команди «вийшли» на малій висоті. Куполи парашутів не встигли розкритись. Командир вирівняв падаюче судно, але до Бахари дотягнути не зміг. Сіли на вимушену поблизу. Середина салону горіла, а іззовні поливали кулями моджахеди: з вогню, та у полум’я. Танкова група, що вийшла з Бахари, відбила живими кількох чоловік.
А от майже казкова історія екіпажу під командою повного тезки нашого Кобзаря – капітана Шевченка Тараса Григоровича. Вперше їх збито 23 травня 1986 року над Кандагаром. Всі члени команди і офіцер-супроводжувач вантажу врятувались на парашутах.
Причину другої катастрофи встановити не вдалось: чи то була диверсія з боку афганців, які вантажили вертоліт, чи його наздогнала ракета. 12 липня 1986 року на висоті півтора кілометра послідовно виникло трясіння, пожежа двигуна і відмова управління. І цього разу всі врятувались під куполами. Екіпаж Кобзаря достроково відправили на батьківщину, від гріха подалі. Причому до складу екіпажу на цей політ увійшов борттехнік іншого борту, збитого 6 червня. Там теж всі успішно покинули приречену машину. Це унікальні епізоди для мирного часу (ми ж не воювали
– допомагали). Хто після цього скаже, буцімто афганська війна для «совєтов» - імітація, маневри і навчання? Доки наш телеефір брехав, моджахеди розгортали бійню не на жарт. А, власне, чому це вони? Ми ініціювали. Нам лише морду втерли.
Донецьк, 2010 рік
