У третьому вимірі
Частина 12 з рубрики / циклу «Афганські спогади»
Утопленик пустелі
Пам’ятаю, зима того року була м’яка. Однополчани її не відчули. Сам то я, перебуваючи в Україні, перехопив морозів по повній, а повернувся, – вже майже весна. Вітька Міроненко закарбував собі початок зими пам’ятною пригодою. Розповім, але нагадаю, що ваше уявлення про пори року неправильне. Коли йдеться про Афганістан, враховуйте коротку зиму, майже непомітні переходи восени і навесні та довге-предовге літо. Зими бувають суворими, тільки, як я вже казав, не того року.
Ми мешкали в дерев’яних модулях. У спеку рятувались під кондиціонерами, взимку котельня подавала гарячу воду товстими трубами. Отже, коли ставало доволі прохолодно, запускали систему опалення. Пам’ятного дня це зробили пізно ввечері. Я засинав під тихий шелест рідини. Серед ночі почув грюкіт у двері (чи війна почалася?), настирливий і прикрий. Захотілось поставити нахабу на місце. Світло не увімкнулося, значить дизель навіщось зупинили. У світлі ліхтаря стояв мій друг у пляжному вбранні, не знати чому облитий брудом з ніг до маківки. Далі переказую історію з його слів.
Вітя повернувся додому пізно. Намагаючись не поставити на вуха свого сусіда майора Борєвського (вони удвох мешкали у кімнаті), готувався до сну. В цей час погасло світло. Завершивши роздягання, він заніс було ногу над ліжком, аж почув якесь сичання прямо звідти, де мав покластися. Дослухаючись до звуків, друг нахилив голову і в обличчя йому вдарив тугий струмінь нагрітої пульпи. Шум боротьби і хлюпотіння розбудили сусіда. Той увімкнув ліхтарика і побачив, як Вітька талапається, намагаючись закрити тілом виверження. Тиск у системі впав, а з тим і з-під фланця вже не так сильно текло. Кімнатою плавали капці, валіза Борєвського, якісь папірці. Зі столу змило чашки, цукерки, та майже всі предмети, які там знаходились. Складений на стільці одяг, а найгірше – другова зимова куртка, наскрізь промокли.
А ліжко втратило навіть подобу місця, де можна відпочивати: матрац не підлягав реанімації, випрати ковдру теж годі було думати, подушка здохла і валялася як тіло кішки у брудній канаві і навіть металева сітка провисла гамаком невідомо з чого.
Майор взувся у капці!!!, відловивши їх з поверхні штучного озера і філософськи дивився на маківку шолому, що зеленим острівцем виступала з води. Спати далі, чи щось робити? А що саме? Вода витікала через поріг кімнати, розливалася коридором. Таки треба її кудись прибрати, бо на кожен день достатньо свого клопоту. А Борєвський, протираючи штани у політвідділі, звик розважати не тільки себе, а цілу дивізію винахідливими жартами, за які можна було обміняти велику майорську зірочку на чотири капітанські. Наприклад, чергуючи цілісіньку добу у штабі, він мав час розіслати телефонограми до кожного окремого підрозділу, наказавши від імені начальника політвідділу виготовити до конкретного терміну по дельтаплану. Звісно, знайшлися розумники, які передзвонили запитати, з яких матеріалів і за якими кресленнями клепати літальні апарати. Жартівнику все сходило з рук. А тепер доля пожартувала над ним. Смійтеся, майоре, ви отримали персональний басейн.
Побачивши вранці наслідки стихії, я віддав Віктору свою куртку трохи поносити до кращих часів. Та через помірну температуру взимку (а січень і половину лютого я був на Україні), вона мені не знадобилася. З першим весняним теплом Вітя повернув куртку, а незабаром, у квітні, звільнився із збройних сил, залишивши мене єдиним надстроковиком в управлінні дивізії на цілих 9 місяців. Через 9 місяців я «народив» собі наступника – спадкоємність поколінь.
Смішарики
Історії, об’єднані спільною назвою «У третьому вимірі», законами літератури пов’язані авіаційною тематикою. Вибачайте мені чисто людське нехлюйство, коли я, спонтанно перескакуючи від епізоду до епізоду, втрачаю контекст. Себе я чудово розумію, і якщо вся моя праця нікому не потрібна, заспокоює думка – є один читач, заради якого не жаль витраченого часу. Це я. А знайти логічний зв’язок будь чого з чим завгодно можна одним реченням. Прошу далі!
Іноді мій друг теж літав у відрядження (слідкуйте, як легко, підхопивши попередню тему, я вмонтовую її у загальний контекст), без особливого задоволення, але… Тепер конкретніше, бо в голові роїться багато підтем-бджіл, а фабула одна.
1986 рік став фатальним для Вікторового обмундирування. Додам ще один випадок із циклу «Віктор – жертва кольору хакі».
Замочив мій соратник повсякденне до вечора у мильній воді. Вчинив хазяйновито, накривши щільно кришкою, та поставив під ліжко. Переміна польової форми завжди була в нас напоготові. А тут зранку його шефа дзьобнув у потиличну кістку смажений півень: «Лети, хлопче, до столиці!» Полетів, аж закрилки захурчали. Літо. Он, бачте, яке файне літо вийшло десятого року в Україні? Так там однозначно тепліше. Замочений одяг міг потерпіти день до ночі, а з натягом навіть добу, тільки не більше.
Доки Вітя літав, комірець почав пускати мильні бульки. Та навіть повернувшись з відрядження, хазяїн не згадав про незавершену справу. Кілька днів по тому, вранці перед сніданком, вмившись, я оглядав себе у дзеркало: блискучий старший сержант – зробив висновок з результатів огляду. До вмивальні увійшов друг із цеберком, зняв кришку. І тут мені наче два кинджали встромили у самі гайморові пазухи. Сморід тричі здохлої тварини забивав памороки. Розтуливши губи, Вітька щось бубнів, але я вже не міг стояти поруч і побіг коридором, рятуючи себе від коми. Нареготався до болю. Такого крутого замісу не відчував ні «до», ні «після».
Вичерпуючи текстильну підтему, додам кілька рядків про наймодніший різновид військового вбрання – польовий одяг пісочного кольору. Його носив льотний склад, люди, наближені до авіації, військові радники і сам Михайло Ліщинський – відомий тележурналіст в Афганістані.
Білі штани і кітель – як повний фарш для представницького мерседесу. Хотіли мати всі, а діставали одиниці. Зате знайшли спосіб відбілювання зелених комплектів, головне ж не фасон, а колір. Для цього хакі клали на деякий час до хлорного розчину. Кажу ще раз – на деякий час і акуратно. А взагалі, не жартуйте з хлоркою ніколи.
Володька Яцюк бачив себе викапаним генералом Варенниковим. Не вистачало відповідної мажорности, а так… ті самі три зірочки уздовж, тільки дуже дрібні. Ну, як у нас кажуть: зроби себе сам. І він взявся до справи, хоча мати справу з таким агресивним елементом навіть інтуїтивно вважається найгіршою забавкою. Може він думав – чим довше, тим біліше, а чим більше хлору, тим стійкіше колір. Ввечері замочений одяг розвалився у руках.
Донецьк, 2010 рік
