У третьому вимірі
Частина 8 з рубрики / циклу «Афганські спогади»
А ті казанови, які вранці їхали мені назустріч… Про них можна не турбуватись. Законна родина вдома і тут така собі сурогатна дружина. На всіх війнах така любов практикувалася масово. Розчепивши теплі обійми «чекістки» (любов тягнула передбачувані витрати у грошовому еквіваленті чеками Зовнішпосилторгу), сановитий начальник попадав до накритого столу (це його вранішня гімнастика). А після служби вірний водій на зеленому рисаку фірми УАЗ, нічого не питаючи, доставляв тіло у… Як же називали ці модулі, де мешкали представниці слабкої статі? Ой, препогано називали! Хоча, треба відокремити службову і позаслужбову звитяги. Вони теж не без права на повагу за хоробрість, сумлінно виконаний обов’язок і врятовані життя, герой теж не без гріха.
Полковник Кучер Віктор Олександрович збалансував в тексті своїх спогадів роль жінки у складі контингенту. Правда не може бути однобокою. Вони – молоді і не дуже дівчата, так само витягували з того світу тяжко поранених, хворіли, горіли у збитих вертольотах, попадали під обстріли, ходили у рейди. Другий бік – мораль і обопільна відповідальність за не зовсім
моральні стосунки. Це таке, людське, і воно є не тільки на війні. Я знаю, що багато жіночого племені їхали до Афганістану починати нове життя, заповнити спустошену душу новим змістом. Хоча, теж хто як. Просто в наших умовах всі ті амурні справи були занадто відкриті.
Віктор Олександрович пише, що шиндандські військові лікарі під час його «каденції» (1981-1983 роки) пристойно і професійно навчились робити аборти. А я пам’ятаю, у роки з 1986 до 1988 начальник адміністративно-господарської служби так натренувався виписувати відрядження до Кабульського шпиталю (і та причина фігурувала у папері), що робив це між справами «лівою ногою». Життя брало своє. За цими словами тисячі ненароджених душ. Може б і їх зарахувати на бойові втрати?
Розвернувшись перед блокпостом (а далі мене все одно не пустили б), я втікав від сонця. За годину температура переходила поріг, коли молотити ногами пил можна лише під примусом не для покращення здоров’я, а суто для виснаження.
Цікавий епізод – добігаю до управління дивізії, а назустріч з воріт суне комдив. Статура генерал-майора Касперовича виділялася зростом і добротним кроєм. Георгій Павлович – еталон для генералів. І ось він біжить мені назустріч. З лівої руки скаче німецька вівчарка, теж не найменша серед своїх. Звісно, різниця у званні між зустрічними викликає напруження у молодшого. Я не міг не вітати командира такого рангу, але як? Зупинитись? Витягнутись перед ним у майці і шортах? Де ви бачили анекдотичнішу ситуацію? На обличчі Касперовича не ворухнувся бодай один м’яз. Я вляпався – мені викручуватись.
У голові ледве склались до купи слова привітання: «Здравія желаю, товариш генерал-майор!». Ану спробуйте вистрілити скоромовкою, враховуючи мої п’ять і його п’ять-шість кілометрів на годину.
Після кросу, якщо не сіявся дощ, а його ніколи не було чомусь, я намацував під ліжком шланг і йшов «кричати» (вода із свердловини холодна) на вулицю. Вважаю, що водними процедурами я допомагав остаточно прокинутись заспаним офіцерам. І це було прекрасно. Реально і переконливо душ після пробіжки подвоював сили. Не знаю, чому це я ніколи не практикував подібне після армії…
Організм вмикав усі системи, вимагаючи сніданку. Вітька був готовий до бою. Бігати ще так-сяк, а їсти його не треба було вмовляти. І ви знаєте, як статус міняє ставлення до простих речей? Скажімо, на строковій службі після тривалих вправ у стройовій та з піснею, ми були геть щасливі не знати такого задоволення на контракті. Але іноді прорізало утнути нашої української дорогою до їдальні. Неголосно, душевно, бо консерваторій ми не кінчали, українська пісня лунала над афганським камінням. Хіба це не свято душі?
Стосовно їдальні двоїсте таке ставлення. Знову-таки, порівняно з солдатською нормою, а особливо – складом і способом приготування страв, офіцерська їдальня вигідно виривалась уперед кроків на сто. Їж мовчки і задовольняйся. Теплим словом бажаю згадати цивільного спеціаліста на ім’я Олександр. А прізвище? Прізвище вилетіло. Він завжди радо вітав нас: «Що ви там, свєрчкі, свєрчіте?» От вже хто вигадливий був коло плити! Родзинок у рисову кашу сипоне, так зовсім інший смак. Саньку комдив Касперович завжди на бойові з собою брав. Хороша людина. Долоня невеличка, а руку стискав як лещатами. Достойний чолов’яга. І харчами він розбещував нас, як дідусь своїх онуків.
Крім основного меню додатково можна було попросити молочний суп. Я так написав, наче оцим «можна» ми користувались час від часу. Ні, ми перетворили його у щоденну норму. Офіціант добре знав наші смаки.
Ранок ще не закінчився. Постановка задач. На плацу вишикувані старші офіцери – керівники служб: заступники комдива, центральне бойове управління, начальники тилових служб, артозброєння, хімслужби, метрології, топографії, … паливно-мастильних матеріалів (о, це особлива одиниця, бо саме про цього майора крилато сказано: скромний у роботі, страшний у побуті) - майор Тирко з каністрою у правиці.
Далі у шерензі стояли молоді офіцери – помічники старших, працівники фінслужби (фініки), політпрацівники. Всіх не перерахувати.
Нарешті, прапори і ми – надстроковики, а поіменно я і Вітька, та ще був хлопець – Володька Дяков. Ми – управлінці нижнього рівня. Серед нас начальники складів, секретники, несекретники, паспортист, кадровики, комсомольські інструктори, диспечери, тощо.
Генерал працював з вищою ланкою. Що потрібно нам – те до нашого відома доводили наші «патрони». Чути Касперовича ледве-ледве. Зосереджуючись на зовнішніх ефектах, та й собі починали стиха бубніти. Якщо б то почув Георгій Павлович!. Але, не розтуляючи вуст, спостережливі коментували все бачене дуже дотепно.
Начальника служби паливно-мастильних матеріалів і різних там прозорих рідин відверто хитало. Раз каністра у руці, значить терпець на критичній позначці. Після команди: «Розійдись!», Тирко шпаркіше за Рекса тікав на службу. Ой, «горіла» людина на службі, «горіла» буквально ізсередини. Такі довго не живуть, бо спиваються.
Від басейну, ляпаючи перетинками, сунули перед строєм ручні качки – файний селезень Гоша і його вірна подруга – Маша. Їх цікавила шнурівка на черевиках старших офіцерів. Гоша, вражений акуратними бантиками, смикав плетиво, бажаючи розібратись, як це так вправно зав’язане. Під ледве стримуване хмикання товаришів, майор ногою обережно відштовхнув качура. Гоша ображено крякнув і пішов ходити за Касперовичем. Генерал не звертав уваги на малого і, заклавши руки за спину, пояснював денний план дій. Позаду слід у слід (крила за спину) чеберяли качки. Голос командира суворий, а мармизи вишикуваних пересмикували напади сміху.
Пара Мі-8 робила розворот над штабом дивізії. Саме тут і саме тепер їм треба було з’явитись. Комдив не брав паузу, але чи чув хтось його? Ми – «камчатка», не розібрали ані слова і нам те до лампочки.
А знаєте, десь наприкінці строку контракту, вже за генерала Учкіна Олександра Васильовича, я зробив відкриття, переставши виходити на постановку задач. Думаєте, хтось помітив? Впевнений, що так само могли робити до половини прапорів, і нема чого лізти в очі начальству. Коли ми були потрібні, нас знаходили. Як той казав: «Поближче до кухні»?
Відпустка
Так, що там далі за планом? Відпустка.
У мене було дві причини не поспішати. Я звик до короткої зими. Середньоазійський лютий – це вже весна. А вдома? Ні, якщо їхати, то вже коли прогріється море. Страх як люблю море, море і літаки. А ще хотів скласти хоч якусь грошову «котлетку». Солдатчина не дала доходу. Тепер, за контрактом, я мав нормальний заробіток.
Мої друзі – Григорій Онучко і В’ячеслав Старшинов, з котрими ми лишились послужити, так би мовити професійно, встигли туди-назад. Летіли додому вільними качурами, а повернулись прикрашені обручками. Чи яка зараза ходила Союзом, чи показились? Програму-мінімум хлопці виконали. А я все скрипів пилом на зубах, хоч страшенно тягнуло додому, до домашньої їди, до свого ліжка.
Надаючи мені відпустку, щедре моє начальство виписало перед тим відрядження на кілька діб для отримання паспорту. Зекономлений час, звісно, додавався до відпочинку. Практично так вийшло, що 7 днів кабульського відрядження я провів вдома. Така «хімія» широко практикувалась в Афгані.
Шлях додому почався зі знайомства. Мій новий товариш – білосніжний, із синьою смугою і сірим низом, Іл-76, а мовою льотчиків – «горбатий». Не сподівався. Ще з Ташкенту, побачивши красенів-Ілів у польоті, сказав
собі: «хочу!». От і він – вірний та надійний працівник неба, чиї крила одинадцять разів підніматимуть над віковічними горами мою душу.
Салон, скомпонований під транспортування озброєнь – збільшена версія вантажовідсіку АН-«дванадцятого», тільки після «євроремонту». Отже, крісел у звичайному розумінні там не було, лише відкидні місця під обома бортами. Колись радянські інженери почали розробляти літак на заміну морально застарілих Ан-12. А вийшло, що машина доповнила парк перевізників. Протягом війни, та й дотепер обидві моделі крилом до крила несуть службу де тільки можна. В радянсько-афганському конфлікті Іл-76 зарекомендував себе стійкішим до зенітних ракет моджахедів, ніж транспортник Антонова. За дев’ять років втрачено дві машини, причому перший випадок стався з невідомих причин під час вводу контингенту. Комплекти пасивного захисту, поставлені по бортах після катастрофи 1983 року ( втрата другого «горбатого»), надійно оберігали Іл від вогню з землі. Моджахеди неодноразово випускали по них ракети, тільки безуспішно. Відомий випадок, коли одна ракета попала у фюзеляж на висоті 7500 метрів. І що? А нічого. Лайнер, нормально подолавши ще понад двісті кілометрів, штатно приземлився там, куди летів. Лише в горах, мабуть, досі валяється шмат обшивки розміром два з половиною на два метри. Тобто, дві втрати проти 14 700 успішних посадок (у Ан-12 одинадцять проти 11 800), красномовне свідчення надійности. І моїх 11 бездоганних посадок підкріплюють позитивне реноме «Іл’юшина».
Літалося на Іл-76, як співалося. Насторожені «вільними мисливцями» льотчики дряпались якомога вище. У негерметичному Ані і влітку було свіжо. А коли лютневий дубак? На висоті понад 6000 метрів легеням бракує кисню. Організм не встигає адаптуватись до вертикального стрибка. Як застережний захід ввели обов’язкове користування на Ан-12 кисневою маскою. Проста, на перший погляд, процедура, а по суті один із способів катування. Значить, у салоні полярна тріскуча прохолода, пика мерзне. Тепер на личко треба накласти холодну-прехолодну гумову маску і притягнути надійно пасками. Конденсат у процесі великими краплями стікає на підборіддя, його постійно треба зливати (Ан-12 взимку – це круто).
Оперативно-тактичний Іл набагато комфортніший. Вантажний відсік ізольований і підігрітий. Ми любили цей літак за його надійність і місткість. Він завжди забирав всіх і без парашутів, без селекції на старших, молодших, хворих, післяабортних… Вільної площі вистачало для ракетної артсистеми «Ураган», для всіх пасажирів і ще лишалось трохи для автостопників (жартую). В цілому машина дуже вдала: 170 тон відскакують від землі як накачана гелієм куля. На жорстких віражах «коробочки» закріплений намертво «Ураган» просідав всіма амортизаторами, тяжко посапуючи і покректуючи. Крізь свист двигунів чулося сичання і порипування. Не вірилось у можливість летіти під таким кутом. А крила тримали… тримали.
Посадка Іл-76 – дуже красивий маневр. Варто його не пропустити, якщо вже знаходитесь на борту. Крило розповзається, ширшає на очах. Передкрилки відходять вперед, а закрилки розщеплюються на окремі секції і відхиляються глибоко вниз. Таким чином важкий тулуб літака повільно пливе, приміряючись до смуги.
Поштовх. Реверсна механізація розвертає тугі струмені реактивних газів назустріч рухові і світ в ілюмінаторі швидко сповільнює біг. Легкість, з якою важкий літак маневрує, просто вражає. А, між іншим, він може сісти на ґрунт з вантажем до 50 тон, чого американському братові не зробити ніколи. Я, дуже задоволений, вивалився з розчахнутого черева, ще не знаючи, що наступного дня на такому ж летітиму до Ташкента.
Все, що лишилось у пам’яті від того дня – неабияка нервова напруга. Хвилини стали довгими. Я просто долав їх, як силу морських хвиль. Паспорт, віза… Які можуть виникнути ускладнення? Захворів паспортист. Ні? А якщо реактивний снаряд влучив у сейф з моїми документами? Може вони просто не так оформлені? Та й де гарантія, що мене випустять із країни до завершення мого відрядження? Сидіти тиждень у Кабулі добре, коли ти на службі, але не тоді, коли каструлька з борщем для мене вже парує на підвіконні. Щоправда, про мій приїзд ніхто не знав, але на борщ я сподівався.
На мені сидить новенький кітель з широкими червоними стрічками на погонах. Таким я себе ще не бачив і ніяк не міг звикнути до дзеркального відображення. Як не у своїй тарілці. Портупея моя, а от кашкет позичений. Свій мати ні до чого: таку повсякденну одежину не довелось носити більше ніколи. Польова амуніція і легше, і зручніше. В руці нова напівсамохідна валіза, набита подарунками і мильно-рильним причандаллям. Цю помічницю на коліщатах я купував у воєнторзі мотострілецького полку. Наш дивізійний магазин не мав чого запропонувати, а я хотів «вистрілити» вдома заморською диковинкою. Тоді в Союзі не бачили такого дива. Так одного дня загітував Вітьку за компанію прогулятись за покупкою у його колишню частину. Це трохи далі танкового полку, звідки ми приперли вибиті траки.
Придбавши «мрію окупанта», вийшли з полку. Сонце якраз сідало, а з ним природне світло «вимикалось» за хвилини. Небо зоряне-презоряне, метеори крешуть чорний густий оксамит. У такий час на бетонці самому було б моторошно, а з другом весело до нестями. То правда, що йшли ми трохи гучно. Порожня валіза, як скажена, цокотіла коліщатами (таки добре дорогу побили технікою). Аж гульк! З боку дивізії світять вогні. Що то є? Афганські бурбухайки? Ой не хотілося спіткати їх саме тепер, ввечері. Хтозна, що там у чорнобородих головах? Хоча… ввечері всякий рух дорогою у межах гарнізону для аборигенів заборонено. А з іншого боку…??? Хоч бери, та ховайся, тільки нема куди. А вогні наближалися і їх ставало все більше. Не може бути, що то чужі (власне, хто тут чужий?). Фари головної машини засліпили – дороги під ногами не видно. Там диміла ціла колона і вже чувся металевий скрегіт гусениць. Наші. Порівнялися. Тепер вже ми добре побачили колону бойових машин піхоти – БМП-1 і БМП-2. Вояки їхали з «війни» запилені, чумазі. І хто більше дивувався, ми, чи ті хлопці, побачивши двох «туристів сержантської національности» з валізою хтозна де між військовими містечками.
Взагалі-то, подібні неприродні явища, як ця прогулянка, не були нормою. Побратими можуть не повірити мені, або подумати, що в дитинстві ми обоє падали з візка головою на асфальт. У всьому траплялись виняткові події, історії, у які важко вірити. Але час від часу темними ночами наші люди вешталися то там, то тут, вирішуючи свої якісь меркантильні справи.
Тут треба повернутись до щоденника бортача Ігора Фролова. Розповідь про його колегу Ф., якого вночі вимучив зубний біль. Зі сходом сонця, ледве дочекавшись першої попутки, лейтенант Ф. поїхав видаляти корінь зла і здивувався випадковому відкриттю. Виявилось, що машиною шлях до госпіталю набагато довший. Зазвичай, він долав цю відстань на борту Мі-8.
Після екзекутивного видалення… Краще перейду до авторського тексту пана Ігора:
«Борттехнік сповз з крісла і вийшов на вулицю. Там на його питання про машину до аеродрому зареготали – до вечора буде. Рана боліла, борттехнік не міг стояти на місці. Він зорієнтувався по сонцю і пішов. Минувши огорожу госпіталю, він рушив навпростець через сухі поля. Впевненість, що чимчикує правильно, підкріпляло посилення звуку від літаків і вертольотів, які сідали і злітали.
Скоро борттехнік вже йшов якимись кишлачками – доволі великими, судячи по мечетях і чисельності дуканів. Дуканщики з подивом дивились на чвал самотнього льотчика у плямистому комбінезоні і без автомата.
- Гей, командире! – обізвався до нього один. – Чого хочеш? Купити, продати? Ти один, га? – і нашорошено озирнувся на всі боки.
- Тепер один! – відповів борттехнік, не стишуючи ходу. – За мною наші танком їдуть! Зрадів…! – І сплюнув юшкою.
Про всяк випадок він повернув з цієї вулиці і вийшов на іншу, вже оточений зграйкою бачат з протягнутими руками. «Бакшиш, шураві!» – кричали вони, підстрибуючи й викривляючи гидкі фізіономії. Позаду, трохи на відстані, повільно йшли кілька бороданів.
Борттехнік розтривожився. Біль відразу вщух, піт полився струмками. Ну чом він не взяв з собою зброю? І нащо взагалі пішов? Ні – перечекати до вечора у гостинному госпіталі! Але ж до аеродрому рукою сягнути…
В цей час почувся звук двигуна, з-за рогу вигулькнув військовий КамАз з бронеплитами замість лобового скла. Борттехнік махнув у щілину на бронеплиті, машина зупинилась. Дверцята відчинились, показався ствол АКМу, слід за ним з’явилось неголене обличчя старшого машини.
– Тебе збили, чи як, земляче? - спитав капітан, побачивши людину в льотному комбезі.
– Та ні, – стенув плечима борттехнік. – з госпіталю йду. До аеродрому підвезете?
Коли він піднявся у кабіну і машина рушила, капітан сказав, хитаючи головою:
– Один і без зброї! Ну ти даєш! Тільки вчора тут прапор з бійцем зникли. … ви якісь, льотчики. Зовсім, бачу, від землі відірвались! Ми тут на броні й за бронею, а він, наче на Арбаті, …
Капітан бубнів, а борттехнік мовчав, курив і посміхався. І навіть реготав час від часу…»
На щастя, нам не треба було іти через кишлаки. Хоча, двоє старших сержантів з валізою-причепом у пізню годину неслабо здивували парубків, які осідлали бойові броньовані машини.
Майже усі шиндандські частини стояли одним гарнізоном обабіч бетонки. Ми довіряли лініям оборони навколо містечок і дозволяли собі колінця, неприпустимі в інших місцевостях. Тому наша поява на КПП з темряви не стала несподіванкою для чергового наряду, може тільки трошки в когось сіпнулося око, але без всякого хапання за зброю. Та й ми не зненацька знайшлися, весь путь голосно перемелюючи всі новини, чутки і плітки. У Кабулі за такий моціон патрулі швидко спровадили б нас у буцегарню.
Кабул жорстко карав легковажність. Місто великих можливостей, але і прихованої небезпеки. Почуття контролю над ситуацією пропадало з першим реактивним снарядом, що грякне десь неподалік. Політпрацівники попереджали про можливість застосування бойових газів, про отруєння води, фруктів, напоїв у дуканах чи на ринку. За воду з крану я не так боявся, як за оті гази. Мабуть не весело, вирячивши очі вдихати пекучу суміш. Від самої думки пересмикують судоми. Протигаз валявся під ліжком, проте, брати його з собою ніколи на думку не спадало. Страх повертався, коли про нього нагадували, а так живеш собі і живеш. Стараннями розвідки ми дізнавались про якісь газові снаряди, або міни на балансі сардарів. Десь їх мусили використати, логічно? Не використали, - і на тому спасибі!
Зізнаюся, були вагоміші причини боятись: отруйні комахи, павуки, змії – всяка мерзота, яка не мала до мене нічого особистого, але лізла до осель, як бджоли на солодке. Наші шляхи перетинались у небажаних місцях. Скорпіон у ліжку – погане сусідство, навіть якщо вона – молода скорпіонша. Мізерна погань, не маючи совісті, тихо, непомітно пригрівшись під моєю ковдрою, могла завалити восьмидесятикілограмового мене. Я бачив долоню мого товариша Юрія Вдовченко після укусу юної фаланги (сольпуги). Ну чисто боксерська рукавичка. Милі Божі створіння навесні особливо небезпечні. Чи там у них шлюбні ігри, чи павучі пологи – агресивна, зараза! От поцікавтеся зовнішнім виглядом комахи, не пошкодуєте: для фільмів жахів саме якраз. Бігає вона зі швидкістю до 16 кілометрів на годину., а ви? І стрибає до 2 метрів у висоту: на носа заскочить граючись. Кажуть, вона не має отруйних залоз, але переносить на своїх жахливих халіцерах рештки їжі, навіть м’яса з’їдених ящірок. Тобто, готова біологічна зброя. Страшно? Я її ненавиджу!
Моє ліжко стояло впритул до труб опалення. Коли якесь чудовисько вкотре наверталося на очі, я відсовував ліжко подалі. Поступово воно зсувалося на звичне місце до наступної зустрічі з мешканцями шпарин. І, власне, живий приклад. Під час обідньої перерви валявся я вареною ковбасою, ледь живий від розмору. Кондиціонер нахолодив кімнату. Приємно! А нас мешкало четверо – я і троє прапорів. Прийшов перепочити Саша Аргамаков. Хвать за чайника – і ковть, ковть, ковть… Голова з чайником повільно піднімаються вгору. Ковть, ковть, буль, буль, буль, кхе, кхе!!!, - мало не захлинувся він водою. Не у те горло пішла, як кажуть. Клекочучи зв’язками, Саня показував на стінку. Та що там? На висоті близько двох метрів сидів невеличкий коричневий скорпіон. Зовсім молодий. А ви знаєте, у якому віці скорпіон здатен вбити жертву? Вони, як піонери, завжди готові. І оця гадина сиділа мало не наді мною. Рятуючи своє молоде життя, я схопив ляпалку системи «мухобійка», а промазати боюся –
помститься вражина. Врізав як дикому мамонту у лоба. Хотів, щоб аж розмазало. А він цілий –тидих на стіл! Живий, не живий, не чекаючи хряснув ще раз. Скорпіон відлетів до стіни і впав за столом. Товариша ступорнуло. Знову легка паніка. Я у капцях (пальці ніг підібрав кулачками). Треба було бачити, як два дорослих озброєних чоловіка з розширеними зіницями прибирали стіл на середину кімнати. На підлозі лежав скорпіон. Мабуть він помер зо сміху. Сухе неушкоджене тіло так і просилося всередину бурштинової краплі. Та хай йому грець, я намотав на нього цілу газету і… перший антикомашиний захід – відсунув ліжко від труби.
Ворог номер три – сколопендра. Довга, маневрена сороконіжка з міцними щелепами. Ви бачили їх на городі, а може десь під трухлявими дошками. Але якщо ви не стикались з середньоазіатською сколопендрою, вважайте, що не бачили її ніколи. Тільки подумаю, як вона зненацька вигулькує з-під шафи і кусає мене за палець ноги – мені вже боляче. Так що, які там отруйні гази? Полягти від укусу дрібної нечисті – найбільша прикрість для солдата. А гази?.. Та, бувало, у казармі… Ну то вже зовсім не по темі.
Кабул. З моїми відступами зовсім забув про нього. Я у паспортному столі, готовий до бюрократичної тяганини. Звичка така радянська: не дав на лапу – отримаєш хрону з перцем. Там у віконці широке чоло прапорщика, а я знався з начальником адмінгоспслужби нашої дивізії старшим прапорщиком…Володькою. Прізвище не називаю, не такий вже він був монстр, щоб робити його знаним у світі. Клюкнути любив, а хто не любив? На господарській посаді реалізувати бажання було легше за все. Проїзні документи, обмундирування, кондиціонер замінити – все до нього. А він і не нахабнів. Натякне злегка, що він не останній у дивізії боєць, а ти вже сам дивись. Занесеш пляшку – видасть документи, а не занесеш, теж видасть. Багато хто заносив. Харизма!
Знову повертаюсь думкою у Кабул. Абсолютно тверезий і адекватний прапорщик видав мені новісінький закордонний службовий паспорт синього кольору. Я розписався у журналі і тупувато постояв біля віконця. Це все? Полистав синю паспортину – там все правильно заповнено, візу поставлено. Є ж люди на світі! Ну і що мені тепер? Поклав аусвайс до широких штанин, ноги на плечі – і мерщій на аеродром.
Злітали в темряві без бортових вогнів. Теоретично, впіймати на приціл «Стінгера» можливо, але, все ж таки, спробуй спіймай. Велетенське місто світилось тисячами вогнів. По їх розташуванню я вгадував прохід між Шир-Дарвазою і Асмаї. Ми не прощалися. Тоді цієї думки не виникало, я просто запам’ятовував Кабул. Для когось він – дім. А для мене? Чіткої відповіді немає. Просто я до нього небайдужий.
Іл-76 заходив на Тузель. Трохи нижче пропливла неповторна ташкентська телевежа з рестораном «Койнот», який обертається навколо вісі, демонструючи приїжджим перспективи узбецької столиці. Військовий аеродром вже шість з половиною років працював на Афган. Тут, у натовпі легко розпізнавали пасажирів «туди» і пасажирів «звідти». Ми, як люди різних рас. Працівники аеропорту все бачили, все розуміли.
Вийшовши з літака, я ніби ступив на поріг дому. А мені ж летіти три тисячі на Захід. Тільки тут, перш ніж вийти у місто, треба профільтруватись через митницю. Черга рухалась з перемінною швидкістю. Зазвичай кажу у таких випадках: «Я стою з такою швидкістю, як ви рухаєтесь». У митників особливий непідробний інтерес до циклопічних баулів «чекісток». А вони, знервовані вкрай, збуджували невдоволенням усю чергу. Асортимент багажу не поступався середньому воєнторгу і навіть перевершив всі сподівання. «Вєрєщагіни» (Вєрєщагін – митник з кінофільму «Гаряче сонце пустелі») незворушно шукали контрабанду. Випотрошені речі не лізли назад до пакованів, наче вони вдихнули повітря і вже не збирались подорожувати далі. Дехто з хазяїв робив для себе відкриття, дістаючи із рідних лахів зовсім незнайому цеглину. Така фішка була популярним жартом серед «афганців» – підкласти людині з особливим характером сувенір на згадку від люблячих однополчан. Та це не найгірше. Знайдено патрон серед ганчір’я. «Просимо пройти на персональний догляд!» Доведи тепер, що ти не верблюд. Суворий контролер не хотів чути про дурні приколи сусідів.
Заборонених предметів, як то зброї, наркотиків, витворів мистецтва невідомого походження, порнографії, тощо, я не мав. Деякі питання митник повторив двічі чи тричі, обмежившись оглядинами відкритої валізи. Відмітку у паспорт поставлено. Хух! Скільки часу даремно згаяно. А попереду бій у цивільному аеропорті. Рейсовий Ікарус провіз через місто від воріт Тузелю і до аеровокзалу міста. В основному, цим маршрутом користувались «афганці» - спецрейс, породжений війною.
У приміщенні авіакас – Вавилон. Відразу навіть незрозуміло, черга тут, чи живий заслін. І здається, квитків катма. Цікаво, як це місто у місті збиралося розлітатись? Комендант аеропорту видав мені броню, однак і вона не гарантувала стовідсоткового попадання в ціль – до каси можна ніколи не дійти. А час собі йшов, літаки гули. Солдати - строковики в основному відправлялися поїздами. Ні, довга ковбаса на колесах мене не цікавила. Стояти, так до кінця!
Помалу доповз до віконця. По той бік скла сиділа королева Нефертіті, а я, дурний, не навчився обдаровувати солодких королев, називаючи хабар хабарем. Пам’ятаю розповідь офіцера, як він купував квиток на літак десь у цій залі: загорнувши в записку купюри з запасом на амортизацію нервової системи, пожбурив через людські голови гаманець просто у віконце. Через кілька секунд він вилетів звідти без видимих наслідків копирсання. Він зарядив удруге. Гаман лишався там кілька хвилин і прилетів з позитивним результатом. Ні, я так не міг і тепер не вмію. Я спитав одне місце в літаку до Донецька, хоч і стоячи на великому пальці лівої ноги, або кудись у європейську частину Радянського Союзу: Київ, Тбілісі, Кишинів, Мінськ..., Мурманськ. Спрацював найкращій варіант, рейс Ташкент-Донецьк-Львів і мій перший повітряний друг Ту-154.
Все було як у казці. Кілька годин дратівливої штовханини, де час іде не так як в Афгані – рік за три, а година за добу і я пішов трапом назустріч стюардесі. Сонце наздоганяло нас десь між Європою і Азією. А як сідав літак! Наче на руках обережно ніс і поставив на бетон у Донецьку. А де протизенітний маневр? Де «крокодили» пари прикриття? З усіх пасажирів я один у військовому і, мабуть тільки мене ніхто не зустрічав, бо прилетів без попередження. Йшла друга доба мого відрядження. Ще шість днів я казав рідним: «Я поки що у Кабулі».
Донецьк, 2010 рік
