У третьому вимірі
Частина 10 з рубрики / циклу «Афганські спогади»
Мі-8
Бажання літати, помічене командирами, реалізовувалося при найменшій нагоді. Навіть не пам’ятаю всіх завдань, які виконував. Одного разу підполковник Крупнов доручив розшукати у Гераті офіцера. Подробиці забулись. Треба було щось передати. Схема проста, та не передбачала форс-мажору. Мобілок тоді не було, а офіцер на момент мого прильоту рушив з колоною на північ. Той собі поїхав, нічого не знаючи¸ а я вилетів гелікоптером Мі-8 до Герату.
Мі-8, ах! І ще раз ах! Чим цікава машина? Потужність 3000 коней. «Тьху!» - сплюне знавець – «Чи не цаца!». А от і цаца. Вона настільки універсальна, що легше перерахувати, чого не вміє металева бабка. Доставка десанту, вантажів, рятувальні операції, санітарні рейси, монтажні і евакуаційні роботи, пошта, повітряне таксі, розвідка, нанесення штурмових ударів, підтримка військ, функції командного пункту, радіоелектронна боротьба і ретрансляція, ескорт повітряних та наземних об’єктів… Ще багато іншого лягало на гвинти наймасовішого вертольоту радянської армії. Приблизно, порахувавши лише бойові втрати, називаю не менш ніж 161 машину, втрачену за період окупації Афганістану. Плюс зі складу ВПС ДРА знищено повстанцями близько п’ятнадцяти Мі-8 і його модифікації Мі-17. А виведені з ладу в результаті транспортних пригод і різних непоправних ушкоджень порахувати не вдалося, потонув у цифрах. Неможливо уявити таку кількість загиблої техніки.
Але ж техніка пов’язана з діяльністю людей. Мій шеф Валерій Сергійович Крупнов знає, як то падати у збитому вертольоті. Контузія не дасть забути.
Екіпаж Мі-8 складався з командира, льотчика-штурмана і борттехніка, причому штурман був повноцінним пілотом. Бортачів теж практично готували до надзвичайних випадків. Один технік
Кандагарської ескадрілії двічі приводив підбитий вертоліт на базу. Варто було б описати всі історії, але наведу лише кілька яскравих прикладів бойового використання, щоб трошки розворушити уяву читачів.
25 квітня 1984 року під Баграмом катапультувався пілот Су-17МЗ старший лейтенант Сергій Соколов. На землі його чекали мисливці за погонами. Під час перестрілки Сергія тяжко поранили. Пара Мі-8 пошуково-рятувального загону молотила повітря над Панджшерською ущелиною. Навіть у польоті з максимальною швидкістю (260 км/год) рятівники підійшли лише через 20 хвилин. Зорієнтувались по уламках літака. Капітан Бойков помітив Соколова серед барханів. Неподалік катапультне крісло. Точився бій одного проти загону. Коли двоє рятівників підбігли до Сергія, він вже втратив свідомість. Піднявши пораненого на борт, технік Анатолій Маркуш оглянув його. Він помітив у руці непритомного затиснуту гранату з висмикнутим кільцем. Розчепивши пальці, Анатолій кинув гранату назовні. Для командира екіпажу капітана Єфімова це був другий врятований льотчик.
19 листопада 1984 року в районі Чорних гір розпочалася велика десантна операція. Як це неодноразово траплялося, висадку блакитних беретів помилково почали на необробленій вогнем з повітря висоті. По вертольотах вдарили «сварки» (ДШК – мовою пілотів). Кулі великого калібру завдали найбільших ушкоджень машині капітана Малишева. Практично, обидва двигуни було виведено з ладу, але завдяки майстерности, вертоліт вивели з небезпечного сектору і посадили на дні ущелини. Іншим вертольотом екіпаж евакуювали на базу. На цьому б і припинити, отут би дати оговтатись врятованим, але екіпажів гостро не вистачало. Капітан Малишев з капітаном Ісаковим і старшим лейтенантом Ткаченко зробили другий рейс, а потім – третій, останній. Льотчики ніколи не кажуть «останній», є інше слово – «крайній». Але третій виліт екіпажу Малишева став для них останнім. Висадивши десант, на зльоті попали під дощ куль від «сварки». Вирубало правий двигун, пошкодило гідросистему. Командир тягнув до бази, але головна гідравліка вийшла з ладу. Коли машина заходила на рівну ділянку поблизу поста, відмовила аварійна система. Перевернувшись, вертоліт впав і вибухнув.
1987 рік, передсвятковий день 7 травня. Поблизу Кандагару вибухнув у повітрі вертоліт, що перевозив одинадцятьох демобілізованих солдатів. Поспішали на свято у родини. До рідних вони доїхали, але у «цинках» і з запізненням.
Вертольотчики служили в Афганістані по року. Прилітали наступники, мінялися екіпажі. Багато хто встиг зробити два-три заходи на війну. І вони, політавши в горах кілька місяців, набували такого безцінного досвіду, який не купиш, не накопичиш за весь стаж у армії.
Широку кабіну з великими вікнами частково захищали навісною бронею. У багатьох випадках вона зберігала життя, бо моджахеди не лінувались дірявити небесний тихохід, небезпечний для них. Але броня з’їдала швидкість і маневреність. Дехто свідомо знімав листи зі своїх вертольотів.
Звернувшись до цієї теми, я перекопав інтернет-ресурси, знайшовши записи двох ветеранів, дотичних до роботи Мі-8 в Афганістані. Знову-таки, спершу звертаюсь до спогадів Ігора Фролова. Він просто «купив» мене своїм гумором. Читати подібні страшні історії легко. Тож, із задоволенням додаю до своїх розповідей трохи пригодницького шарму.
Таким був перший ознайомчий виліт вже знайомого нам бортача Ф.:
«Запустились, вирулили у непроникному жовтому поросі, запросились, злетіли.
– Сідай за кулемет, друже, – сказав командир. – Наберемо висоту, сядеш назад. Літаємо на максимумі, щоб «Стінгер» не дістав. Слава Богу, це наш крайній виліт, відпрацювали своє. Тепер ваша черга.
Висоту набирали із зусиллям. «Дохла машина» – кривився командир. Борттехнік з нагрудним парашутом сидів за кулеметом і дивився на жовту землю у запорошеному серпанку.
– Побачиш, якщо заіскрить внизу – доповідай, побачиш спалах – доповідай, побачиш димовий слід – значить пуск, побачиш сонячний зайчик – значить машина зблиснула склом, – бубонів командир.
Набравши 3500, вони вийшли поза зону, яка охоронялась і потяглись на північ, добираючи висоту по прямій.
– Тут кулемет не потрібен, – сказав командир. – Сідай на місце.
Борттехнік почав вилізати від кулемета. Розвернутись можливости не було – нагрудний парашут чіпляв кулемет і борттехнік розумів: якщо він зачепиться кільцем, то розкриттю парашуту у кабіні ніхто не зрадіє. Він трохи підвівся і заніс праву ногу назад…
Але поставив її не на підлогу, а на важіль шаг-газу (знаходиться ліворуч від правої чашки і дублює шаг-газ командира). Не зважаючи на те, що командир тримав свій шаг-газ, його розслаблена похмільна рука виявилась неспроможною зреагувати на несподіваний напад незрячої ноги борттехніка. Важіль смикнуло донизу, кут атаки лопатей впав, вертоліт провалився.
– … (оригінальне слово не відтворюю з огляду на його нелітературність), – спокійно мовив командир. – Прибери ногу, брат, – мені й так тяжко…
Судячи з несподіваної легкости в тілах, вони падали.
Борттехнік, у якого все зіщулилось від переляку, впершись лівим коліном, зіскочивши назад гепнувся на своє відкидне сидіння. Командир потягнув шаг-газ, притисли перевантаження, вертоліт затремтів і пішов вгору.
Деякий час мовчки закурювали.
– А все-таки, я заздрю борттехніку, – раптом вимовив правий льотчик і подивився на командира. – В нього аж два місця. Хоче тут сидить, хоче – за кулеметом.
– Але з іншого боку, – рік командир, – коли борттехнік сидить, як от зараз, на своєму місці, то при спуску на авторотації (аварійне зниження при непрацюючих двигунах) передня опора шасі, що знаходиться точно під сидінням, пришпилює борттехніка до стелі. Якщо ж він сидить за кулеметом – як на балконі, – то є мішенню для ворожих куль.
– Це точно, – погодився правий. – А якщо просто у скло влітає дурний орел, то борттехнік з проломленою грудиною валяється у вантажній кабіні. Та й у випадку покидання вертольоту ми з тобою вистрибуємо через свої блістери, а борттехніку треба чекати своєї черги, або бігти в салон до дверей.
– У будь-якому випадку не встигає, – кивнув командир. – Мабуть тому втрати серед борттехніків набагато більші, ніж у інших категорій льотно-підйомного складу…
– Ну все, командир, – сказав борттехнік. – Зупини, я просто тут вийду.
І всі троє засміялись.»
А так наші повітряні помічники розважались по ходу справ:
«Степ Ялан поблизу Герату. Пара «вісімок» повертається з завдання – завалили НУРСами кілька входів у кяриз – підземну річку, яка тягнеться до гератського аеродрому. Машини повільно пливуть уздовж кяризу, шукаючи, куди б ще пустити залишок ересів. Раптом дорогу ведучому перетинає лисиця – і не руда, а палева з чорним.
– О! Диви, диви, – кричить командир, майор Г., тицяючи пальцем. – чорнобурка! Лупи її, чого рота роззявив! Оце хутро буде.
Борттехнік відкриває вогонь з кулемета. Гелікоптер висить на хвості в’юнкої лисиці, вона крутиться змією. Борттехніку жаль лиску. До того ж він розуміє, що кулі калібру 7.62 влучивши перетворять лисиччине хутро на дрантя. Тому він акуратно вбиває короткі черги то ближче, то далі швидкої красуні.
– Та ти що, …, влучити не здатен! – реве командир, качаючи важіль. Правак зсуває блістер, висовується, починає шмаляти з автомату. Але лисиця враз зникає, - вона просто розчиняється серед каміння.
– Ех ти, мазило! – каже майор Г. – Я тобі її на блюдці підніс, ножем можна було заколоти. А ти…
– Жаль стало, – зізнається борттехнік.
– Та годі тобі! Просто кажи, стрілок …
Борттехнік ображено мовчить. Він добуває цигарку, закурює. Вертоліт набирає швидкість. Спершись ліктем лівої руки на ліве коліно, борттехнік курить, правицею граючи знятим зі стопора кулеметом. Попереду навскіс, дугою мелькнув горобець. «Н-на!» – роздратовано вимовляє борттехнік і коротко натискає гашетку, не змінюючи пози. Дворазове туркотіння кулемета – і …
… Бризки крови з пушинками заліплюють лобове скло!!!
Ошелешений цим несподіваним влучанням, борттехнік курить, не міняючи пози. «Бог є» - думає він. Льотчики вражено мовчать. Після довгої паузи майор Г. проказує:
- ВАС ЗРОЗУМІВ, ПЕРЕПРОШУЮ!»
Льотчики робили дива, але й землепрохідці іноді у тому не поступались. Часом мізки плавились під шоломами і тоді у результаті…:
«Зі сходом сонця пара була зайнята вільним полюванням – прочісували пустелю поблизу іранського кордону на захід від Шинданду. Летіли вже близько двох годин, сідали на кожну вимогу старшого групи спецназу. Полювання не складалося – ані машин, ані верблюдів, ані явних духів. Попадались лишень чорні, схожі на каракуртів, пуштунські намети…
Під час чергової посадки, коли бійці розсипались по наметах, борттехнік поглянув на покажчик пального і побачив – гасу лишалось тільки долетіти до «точки».
– Командир, час вертатись, – сказав він, тицяючи у покажчик.
Командир вистромився через блістер, поманив пальцем бійця, що стояв неподалік і гаркнув йому:
– Клич всіх, пальне закінчується!
Боєць спокійно підтакнув, повернувся лицем до наметів і покликав товаришів. Зробив він це доволі просто: підняв свій автомат і натиснув на гачок. Черга – з третину ріжка! – пішла вертикально вгору, як щиро вважав боєць. Але позаяк він стояв поблизу командирського блістеру, - просто під лопатями несучого гвинта, які обертались – то вся черга – куль із десять! – на очах у занімілого екіпажу пішла в лопаті!
Борттехнік і командир похапались за голови від жаху, зарепетували несамовито. Вони погрожували бійцю кулаками, тицькали пальцями у небо, крутили ними коло скроні. Воїн здивовано подивився на чудних льотчиків, стенув плечима і відійшов про всяк випадок подалі.
Доки летіли додому, екіпаж дослуховувався до посвисту лопатей, додивлялись до кромки гвинта – але все йшло штатно.
Прилетіли, зарулили, вимкнулись. Борттехнік поспіхом загальмував гвинт, тоді відпустив гальма і втрьох піднялись нагору. Ретельний почерговий огляд лопатей виявив, що у них жодної дірки!
– Мабуть, у цього бійця на «калаші» переривач Фокера (пристрій застосовували на гвинтових літаках, щоб дати можливість вести вогонь через диск гвинта – прим. автора), – пожартував заспокоєний (не треба міняти лопаті) борттехнік.
– Добре, якщо так, – сказав командир. – А тобі не спадало на думку, ЩО НАШ СПЕЦНАЗ ХОЛОСТИМИ ВОЮЄ?
(Вичерпну глибину цього вислову борттехнік Ф. не годен усвідомити навіть через 20 років).»
Фронтовий мемуарист Фролов – не кадровий офіцер. Відслуживши законний термін, старший лейтенант перейшов на мирні рейки. Він не планував льотної кар’єри у ВПС, але, так трапилось, пройшов крізь горнило, набувши непотрібного йому досвіду. Ігор пише, що у польоті життя борттехніка цілком залежало від льотної майстерности пілотів. Він поділив льотчиків на три категорії: ті, що літають, як Бог, хоч я би не згадував всує Всевишнього; друга категорія – літали, як диявол, тобто, коли бортач прилітав з мокрими штанями; треті – літати взагалі не вміли. Історія, якою колишній бортач ілюструє свої спостереження, з деякими моїми купюрами, тому доказ:
«Того дня командир екіпажу прибув на стоянку один. Правака все не було, а зліт відкладати неможливо – наближався час виходу на зв’язок з комеском. Капітан К. розсудив летіти без правака.
– Один хрін, з нього нема користі. Читач! – сказав він. – Ти, Феліксе, під час зльоту посидь у правій чашці, щоб з «вежі» не помітили його відсутности.
Так і злітали без правого льотчика. Борттехнік М. весь політ просидів на його місці. Коли приземлились і зарулили, побачили старшого лейтенанта В., який сидів коло контейнера на ящику з НУРСами і, пахкаючи цигаркою, читав детектив. Він мовчки вислухав докладну думку про себе капітана К. і вони пішли.
Наступного дня екіпаж прибув у повному складі і вчасно. Борттехнік М. жартома запропонував праваку знову посидіти на стоянці. Той стенув плечима, висловлюючи згоду, але командир рішуче заперечив, наче передчуваючи негаразд.
Злетіли, відійшли від аеродрому в бік Анардари і почали крутити кола з малим креном. Все було, як завжди – правий розгорнув книжку, борттехнік, відкинувшись спиною на зачинені двері кабіни, закуняв.
Але звична ідилія тривала недовго. Може вертоліт, що сонно гуркотів, попав у низхідний потік, нерідкий у гірській місцевости, може стояче повітря сколихнула ланка «свистків» (винищувачів-бомбардувальників – прим. автора)… Раптом, під час чергового розвороту, вертоліт почав швидко завалюватись на правий бік, як корабель, що отримав пробоїну. Нахил стрімко зростав, командир зробив спробу вирівняти борт, але перестарався і гелікоптер завалився на другий бік з нахилом у 50 градусів. Командир знову смикнув ручку, вертоліт повторно ліг на правий бік. Далі – гірше. Вирівнюючи машину, командир взяв важіль на себе, вертоліт задрав ніс, командир посунув важіль вперед і кинув машину у стрімке піке. Тепер льотчик боровся зі стрибками тангажу. Машина застрибала по небу кульгавим коником. Борттехнік прокинувся і, наливаючись жахом, дивився на авіагоризонт, який то білів, то увесь запливав чорним. Командир вже безладно смикав ручку і совав ногами так, наче їхав на дитячій педальній машинці. Він почав панікувати, з під шолома по обличчю струменів піт. Борттехнік, бовтаючись у дверному отворі, зачепився поглядом за висотомір – та вони просто падали і за якісь секунди втратили півтори тисячі! До вершин Анардари лишалось зовсім небагато – ось вони, розгойдуються перед очима, стрімко виростаючи. Борттехнік висмикнув з-під сидіння свій нагрудний парашут і заходився чіпляти його на підвіску. Карабіни зривались у мокрих пальцях і парашут ніяк не хотів зростатися з тілом. «Ось він, …! – майнуло в голові. – І навіть не у бою!»
І тут у навушниках пролунав невдоволений голос правака.
– Припиняй буянити, командир! – сказав він. – Дай-но я…
Трьома простими рухами старший лейтенант В. вивів вертоліт із стану безладного падіння і перевів його в спокійний набір висоти.
– Почитати спокійно не дадуть… – буркнув він. – Візьми керування.
Після цього випадку борттехнік М. зафіксував у своєму записничку з дев’ятьма правилами ще одну заповідь: перед вильотом перевірити комплектність екіпажу.»
У певний час періоди служби мій і лейтенанта Фролова періоди служби збіглися. Гортаючи його записи, я шукав епізоди, по яких хоч приблизно можна було побачити ознаки історій, пам’ятних для нас обох. Здається, знайшов схожу. На момент прочитання перший варіант моїх спогадів вже лежав в Інтернеті. Користуючись нагодою, у другій редакції я поклав собі спершу передати Ігореву історію. Чим йому запам’ятався політ? Отже…:
«Дорогою на Турагунді пара сіла на 101-й майданчик (101-й полк, дислокований перед Гератом). Вимкнули двигуни, чекають, коли привезуть секретну пошту. Нарешті, пошту підвозять. Офіцер з портфелем посідає своє місце в салоні ведучого. Там сидить листоноша з Шинданду (точно, був один солдатик – прим. автора) з трьома паперовими мішками листів.
Екіпаж у кабіні, запуск двигунів. Борттехнік Ф. натискає кнопку допоміжного турбоагрегату АІ-98 (у народі – «аішка»). Позаду у хвостовій балці лунає гучне клацання і нічого не відбувається.
– «Аішка» згоріла? – припустив командир, майор Г.
Борттехнік стенув плечима.
– Ти мастило давно перевіряв? – спитав командир.
– Та вчора якраз, – звично збрехав борттехнік і поліз нагору. Доки він добирався правим бортом до аішки, командир, незважаючи на його значні габарити, пробіг по лівому і опинився коло капотів раніше борттехніка.
Борттехнік знітившись від неочікуваної жвавости майора, відкрив капоти.
Такої підлости він не очікував. Над мастиломірним склом, на заглушці горловини висіла ЗАВОДСЬКА СВИНЦЕВА ПЛОМБА! Інакше кажучи, крайній раз мастило було залите на заводі і на цей момент вийшло.
– Ну ти й фокусник! – вражено прокоментував командир наявну ситуацію. – «Вчора»!
Мастило на борту було і борттехнік швидко поповнив нестачу. Але, виявилось, при спробі «сухого» запуску згорів запобіжник на електрощиту, який знаходиться у хвостовій балці. Звісна річ, запасного запобіжника у борттехніка Ф. не було. Не було його і на веденому борті.
– Спробуй викруткою, – порадив командир. – І давай швидше, стирчимо тут, як дві тополі… Позавчора он трубопровід за 101-м рвонули…
Борттехнік взяв викрутку, піднявся драбинкою до лючка у хвостовій балці, сунув викрутку у контакти для запобіжника, але тримати рукою не наважився. Зліз донизу, крикнув праваку:
– Запускай!
Правак натис кнопку. У люці гегехнуло, викрутка з гуркотінням вилетіла у вантажну кабіну і підкотилася до ніг секретника. Він підняв її, з цікавістю роздивляючись малинове жало.
Борттехнік метнувся на ведений борт, який вже запустився і молотив, очікуючи ведучого.
– Давай, знімай свій запобіжник, я його до себе поставлю, - сказав він хазяїну борта, борттехніку Л.
– Хіба я хворий? – здивувався борттехнік Л. – Знімай сам.
Борттехнік Ф. поліз у темну балку, що ревла, пітніючи від спекоти (під його руками потріскувала напруга у десятки тисяч вольт) зняв кришку щитка, взяв запобіжник двома вологими пальцями за скляну середину. Його тут-таки пронизало судомами і з криком …! він злетів з драбини на підлогу. Бідкаючись, , взяв суху ганчірку, обмотав нею руку, абияк вирвав слизький запобіжник і помчав на свій борт.
Запустились, полетіли. Сіли в Турагундях, вимкнулись. Через годину, під час запуску, борттехніку довелось проробити ту процедуру у зворотному напрямку – запустивши свою «аішку», висмикнути запобіжник (два удари струму, незважаючи на ганчірку), поставити його в рідне гніздо.
Потім знову була посадка на 101-му майданчику – і знову вимкнулись, чекаючи підвозу поранених з 12-ї дивізії, і знову на запуску борттехнік тремтячими руками виймав (три удари) запобіжник.
– Гарний політ вийшов, змістовний, – резюмував, підсміюючись, командир. – І корисний! У дикої тварини породи «борттехнік» виробився умовний рефлекс до порядку.»
Отакий політ описано тезкою. Є у ньому кілька моментів, які наче підказують мені: «А ти пам’ятаєш?» Щоправда, кінцівка несхожа, бо зі 101-го майданчика мене забирали з пилової
бурі, не вимикаючи моторів. Не було поранених і не було маніпуляцій у хвостовій балці. Можливо то подібний випадок, у якому інший бортач напрацьовував корисні рефлекси. Пам’ятаю, по прильоту у Шинданд, я почув від пілотів про якусь важливу дрібну деталь, яку переставляли з борту на борт, щоб запуститись. Що думати? Історія могла піти маятником. Ми, люди, здатні ігнорувати повчання, напрацьовані до нас. Все шукаємо власного досвіду, набиваючи ґулі. Можливо ж, якісь подробиці з плином часу загубились у численних поворотах мозку – інформація заблукала. Очевидна правдивість, така незабутня дрібничка і, разом з тим, величезна моя цінність, бо я людина, допоки можу пам’ятати.
Я на борту. Відкидні східці прибрано всередину. Турбіни розкручують п’ятипалий гвинт. Вібрація – те, чого немає в літаку, вона передалася навіть макаронам, з’їденим зранку. Ручкою циклу командир перевірив роботу автомату перекосу. Млинець гвинта віддав поклони на чотири сторони світу. Трохи нахиливши його вперед, льотчик крутнув рукоятку шаг-газу, додав обертів двигунам і потягнув важіль вверх. Пласкі лопаті відреагували довертанням на потрібний кут атаки і почали загрібати повітря, кидаючи його додолу. Хвилі порохняви заворушились навколо, і підлога піді мною ожила так, ніби легкий бриз на воді заколивав округлий корпус вертольота. Пара відірвалась від бетону і почала набирати швидкість. Але вгору вертольотчики не пішли. Машини понеслися над автотрасою, як дві гоночні машини. Через прочинені двері пілотської кабіни я бачив попереду дорогу, автомобілі і бойову техніку. Вони йшли назустріч, або ми обганяли їх. Здавалося, постав на перехресті світлофор, то й наш гелікоптер зависне нерухомо на червоне.
Увійшовши між горами, пілоти розпочали слалом. Попереду час від часу виринали стрімчаки. Вони насувались швидко-швидко, навіть здавалося, що Мі-8 не встигне відвалити вбік. Це був погляд із салону. З пілотських крісел ракурс мінявся, там все виглядало як з водійського крісла міжміського автобусу. Тільки висота з десяток метрів і шалена швидкість, і ще гуркіт двох вертольотів, який багаторазово відбивався від схилів, наповнюючи нутрощі п’янкою млістю.
Величезні вузли і петлі дороги ми зрізали напряму. Ведучий тягнув руку і ніс вертольота задирався вгору. Відомий повторював підскок, тримаючи небезпечну відстань. До слуху долітало цокотіння кулемета. Це правак, а може технік промацував підозрілі купки каміння на шляху. Он бурунці пилу там, де полоснула черга, ще не розвіялись. Гори не відповідали вогнем. Мабуть того дня мисливці мали клопіт в іншому місці.
Гарнізон Герат. Покидаючи вертоліт, я попросив льотчиків підібрати мене на їх зворотному шляху. Пара готувалась іти на Турагунді. А я знову у спекотному 101-му полку. Скільки ж то часу мене тут не було? Нова електростанція гула корабельними дизелями, працював пральний комбінат. Цивілізація зробила пару кроків вперед. Уславлена частина обросла необхідною інфраструктурою, яка значно покращила побут її мешканців. Тут четверо командирів отримали золоті зірки Героїв.
Але де мій офіцер? Немає його, поїхав колоною на північ. Я не думав наздоганяти колону. Ну чим її доженеш? Пара Мі-8 вже далеко. Чи буде ще? А заночувати, чесно кажучи, хотілось у своєму ліжку. Покрутившись між модулями, я поплівся на вертолітний майданчик. Скоро мала повертатись моя пара.
Сидів, грівся я під капелюхом, тут мене і накрило вітром-афганцем. Тривожно так стало: як мене підберуть? Нічого не видно навкруги. Всі нормальні люди поховались по «норах». Однак, треба було чекати, пропісочуючись осоружним гарячим пилом. Висидів! Із глибини, ні – з висоти рудих клубів почулася музика турбін. Тільки звук, на який я міг іти. Вертоліт сів за кілька метрів. Все-таки, які вони молодці! Прилетіли, бо пообіцяли, пірнули у невідоме, не знаючи, чи тут їх пасажир.
Двері за мною зачинилися. Відразу підлога підскочила вгору, втиснувши на своїх місцях усіх, хто сидів у салоні. Поруч зі мною жінка, приблизно вдвічі старша від мене. Навпроти – солдат з мішком пошти і ще пара осіб. Лишивши вітер-афганець бешкетувати внизу, вертоліт вирвався у
повітря, перенасичене сонцем. Напарник чекав нас, виписуючи кола. Побачивши нашу втечу із середини бурі, він повернув на південь, де вже виднілись гори. Треба було їх перескочити, щоб вийти на Шиндандську авіабазу.
Над горами летіли низько, навпростець, не тримаючись автодороги. То піднімались, повторюючи рельєф, то падали по той бік хребтів осіннім листом. Середнього віку жінка праворуч тяжко роздувала «міхи». Тканина на тих дихаючих місцях натягувалась, викликаючи моє занепокоєння: хоч би її не знудило. Солдат-поштар дістав порожній паперовий мішок і наповнював його, сховавши голову по вуха. Напевно, пілоти отримували велике задоволення від своєї роботи.
Вже на літовищі, коли зупинені турбіни «відсапувались», потріскуючи гарячим металом, учасники перельоту розповіли, як у Турагунді не запускалися двигуни нашої машини. Тоді технік зняв якусь деталь від справного гелікоптера і встановив її на свій. Виходить, ми летіли на зіпсованій бабці?!
Наступного дня, незадоволений моїм не результативним вояжем, Валерій Сергійович відправив мене зранку на вертоліт: «Шукай де хочеш, а знайди, туди твою, растуди!» Не дивно, що піднявшись у повітря, я дякував сам собі. До другої половини дня мене перемістили спочатку до Герату, а там далі – у Турагунді.
Фактично, це містечко перетворили на велику матеріальну базу радянських військ. Роблячи коло над майданчиком, нам показали державний кордон і південне радянське місто Кушку по той бік. Звідти через річку перекинуто залізничні рейки для проходу вантажних потягів. Тож, не було потреби перетинати Пяндж сотням автомашин. Всі вони екіпірувались тутечки у дальню нелегку путь.
Наш політ пролягав через центральну частину Герату, вцілілу від безкінечних бомбардувань. Обабіч отих залишків стирчали руїни, руїни, руїни. Розбиті дували змішались із стінами колишніх будинків. Глина і цегла до обрію. Який жаль! Цьому місту тисячі років, тут творилася історія і народжувалася унікальна культура. Тут генії відтворювали красу у мистецьких виробах і творах. Що далі? Далі що?
Соборна мечеть надзвичайно тонкої роботи стояла неушкодженою. Бомбардуючи місто, вочевидь, враховували історичну цінність древніх споруд. Герату лишили віками накопичене архітектурне багатство, знісши начисто житлові будинки. Можна після цього сподіватись на повагу до шураві? Якби тільки бездушні стіни. Людські душі лузали, як насіння, оптом і вроздріб, цинічно: вони ж не родичі нам, вони – дикуни. А у мене протягом років склалося інше враження, яке підтвердив християнський пастор у наведених нижче словах:
«Людські істоти, які прямують за сатаною, здатні на неймовірну порочність. Не знадобиться багато часу, щоби стати у галереї сорому в один ряд з Нероном, Гітлером, Сталіним, Мао і Пол Потом; сюди ж входять арабська і західна торгівля рабами, тероризм, геноцид у нацистській Німеччині, Руанді, Камбоджі, Боснії й Терції. Будь яке зло стає можливим, коли демонічна сила усуває всі людські захисні механізми проти зла.
Дослідник прав людини Гарі Хьюген виявив у Руанді, що для масових вбивств не потрібні «патологічні» кілери. «Коли знято всі обмеження, селяни, клерки, директори шкіл, матері, лікарі, військові і теслі можуть взяти ніж і зарізати беззахисних жінок і дітей.» Хьюген виводить: «Людина без Бога… дуже жахливе створіння.»
«Нацисти знали, що майже кожний здатен на надзвичайну жорстокість. Майбутні офіцери СС отримували цуценя німецької вівчарки на початку навчання. Щеня росло разом з кандидатом в офіцери. Вони працювали, грали, спали разом, вони були постійними супутниками протягом шести місяців. За цей час собака повністю довіряла цьому офіцеру. Але фінальний іспит офіцера перед введенням на посаду в СС вимагав від нього власноруч задушити собаку. Ті, хто не міг цього зробити, виключались із СС. Але ті, хто робив це, ставали здатними до страшного зла. І це ставалося лише за шість місяців.
Ми, безперечно, висловлюємо своє несхвалення злу, коли воно виходить з-під контролю у кількісному вимірі. Але чи бажаємо ми визнати, що зло, яке ми проявляємо щодня, по суті, не відрізняється від того, яке проявляється у більшій мірі?» (Джон Паулін, «Євангеліє з Патмосу», вид. «Джерело життя», 2010 рік.)
Це точно, зло завжди є злом, багато його, чи мало. Можливо, я профан у політиці, не розумію історичної ситуації, доцільности, та, врешті решт, не я засуджую радянську окупацію. Судовий вирок викрикують спотворені вогнем вулиці. Ми дивились на них крізь ілюмінатори: чи це за таку братню допомогу на медалях викарбовано напис: «Радянському воїну від вдячного афганського народу»? Я встиг отримати таку перед звільненням з лав армії. Як сувенір, цікава, але неправдива прикраса, не вірю її словам і відштампована медаль десь у СРСР. Достойні нас (з погляду того ж афганського народу) нагороди купувались за гроші в інших країнах світу: пластикові міни – Італія; стрілецька зброя – США, Англія, Китай, Ізраїль; ракети; гранати; гармати… Отже, я вже нічого не можу змінити, крім ставлення до тих подій.
Донецьк, 2010 рік
Горобчика шкода...