Марення
І знову сам. І знову солодка заборонена думка про про білий тубус папіроси наповнений тютюном. Про жорстокий сизий дим, який заповнюючи нутро теплом зсередини так чудово заспокоює. Але ні. Я вищий цього. Воно того не варте. Чи ні?
Я знову помилився... Десь прорахувався... Гадав, що так стане легше. Хоча б їй... Я не міг більше її мучити... Брехати їй... Цілувати холодні губи і шепотіти милі дурниці, так майстерно запудрюючи мізки... Я ж її не кохав. Ні. Ні. Не кохав. Я хотів забутися. Вийшло? Так. Але в голову запало щось нове. В голову запала вона. І міцно вросла. Цупко вцепилася корінням, міцно обвилася руками, впилася солодкими холодними губами і навіки вросла у серці. Закарбувалися вугільночорні очі до пам`яті і випливають з глибин підсвідомості щоранку на грані сну та реальності, тоді, коли ще все навкруги окутане пеленою чарівності та вірою в чудо... Гарячим тавром ліг відпечаток останнього поцілунку на лобі і нагадує про себе жаром кожної зустрічі з нею.
Скільки разів приходила до мене уві сні. Тільки потім мені почали снитися сни. Щось таке мутне та сіре. Туман та дощ. І її мокре холодне волосся, яке як чорні гадюки сичало і спадало на бліді плечі. Очі... Пекельні чорні відьомські очі... Затягли і заманили... І тепер спокою не дають...
Чому я не можу про неї забути? Чому не можу викинути зі своєї памяті, вирвати спомини, як виривають гнилий почорнівший зуб? Тому що спомини світлі. Мабуть, найкращі від усіх. І вона найкраща. Але не моя. Більше не моя. І, мабуть, вже й не буде.
Знову дощ пішов. За такої погоди не можна знаходитися самому. Потрібно лежати під тягарем теплої ковдри і притискати до себе її тепле тіло. Чому сам? Гадав, що підійде будь-яке тіло... Знову прорахувався. Воно холодне. Воно чуже. І запах чужий. Не пахне так медом та польовими квітами. І голос інший. Не оксамитовий з високою ноткою. І губи не мають смаку. І очі пусті. І слова безсенсовні... Як і все життя. Пусте і без краплину сенсу. І без неї...
Навіщо я зробив це? Гадав що стане легше. Навіть спробував іншу. Але на її фоні контраст відчувся ще різкіше. І тепер знову повернувся до точки відліку. І знову заплутався.
Я не знаю...
Одеса, 7 грудня 2011року
