І в машинах бувають привиди
Частина Iз рубрики / циклу «І в машинах бувають привиди»
Олена Петрівна недбало порахувала дітей, потім округлила двадцять два до тридцяти і вирішила, що вже можна йти. Вчителька, минулорічна випускниця вишу, голосом відставного генерала, який пройшов не одну криваву війну і бачив усяке, скомандувала рушати до входу в підземку. Насправді ж, Олену Петрівну звали Лєнкою з другого під’їзду. Вона дуже не хотіла ні вчитися, ні працювати, зате дуже хотіла заміж. Однак усі її хлопці, відчувши на шиї привид сталевої хватку суворого характеру, вже після першого побачення давали драла так, що в них попід ногами земля мало не горіла. Тільки от дівчина цього не помічала. Напевно через те, що вона бачила кожного парубка дурнуватим бараном, якого потрібно хапати за роги і тягти у хлів, ну, а якщо раз не пощастило, то знайдеться інший: «Он їх стільки по вулицям ходить!» Звичайно, Олена Петрівна, вивчаючи п’ять років в університеті педагогічну науку, винесла звідти не тільки тезу: «Та не вчи мене жити, тьотя! Ви всі, викладачі, зануди та тюхтії.», але й: «Та що ти мені розказуєш, дівко? Сама вчена! Знайшла дурепу! Чоловіка треба спочатку заманити: бути ласкавою, милою, ніжною. А потім як підсікти сільце, та як скрутити, щоб і рипатись не зміг!». Але на жаль для неї і на щастя для них етап «підсікти та скрутити» починався занадто рано, і дичина, шкурою учувши смалене, швидко щезала в невідомому напрямку. Ось і цього разу чергова жертва в одній з кав’ярень величезного торгівельно-розважального комплексу вже двадцять хвилин як чекала своєї участі.
Проте, казка ця не про Олену Петрівну та її звитяжні пошуки свого єдиного, вічного і справжнього кохання, а про он того недорікуватого небораку, який зараз біжить до метро. Хлопчина виглядає років на дванадцять або ж усі тринадцяти, залежно від того з якого боку на нього подивитися. Охайно зодягнений, має уважну та турботливу маму, оскільки не зважаючи на досить теплу осінню пору, був змушений надягти куртку. Правда, завдяки десятихвилинному бігу від охайності хлопця не лишилося й сліду. І зараз він більше нагадує загнаного коня, аніж дитину: очі вирячені, дихає важко, сорочка вискочила зі штанів й теліпається зі сторони в сторону. Звичайно, коні штанів з сорочкою не носять, та якби носили, то виглядали б точнісінько так, як наш сердега. Черговий поворот. Оббігає дебелу бабусю з сумками. Іще один. Жінку з немовлям на руках. Зразу за нею мало не штовхає одного з двох чоловіків підозрілої зовнішності: кепки, спортивні костюми, туфлі на босу ногу та пиво з насінням. Пощастило! Останній поворот і повинен бути вхід в метро. А ось професійного жебрака оминути не вдалося. Той виставив свій металевий кухоль для подаянь вперед – ближче до проходу, щоб хтось «ненавмисне» вибив би його з руки і, змучений совістю, кинув туди десятку, а може й більше. І саме в цей момент коряк невблаганно рухався на зустріч нашому герою.
«Ба-Бах!!!» – немічна рука сліпця, а бідняк фахово прикидався незрячим, випускає кварту. Монети дзенькають об асфальт, розлітаючись в усі сторони. Натовп, що взявся нізвідки, вмить зупиняється і витріщається то на кривдника-школяра з розгубленим обличчям, то на постраждалого та нещасного жебрака, котрий почав завивати про несправедливий світ, безталанну дружину, дітей-сиріт. Народний гнів зразу ж закипів та впав невмолимим вогняним дощем на голову хлопця: «От, негідник, бідолаху образив!», «Яким же нелюдом треба бути, щоб так вчинити з нещасною людиною!», «Куди дивляться батьки цього хулігана?», «Яблуко від яблуньки не далеко падає! Алкоголіки його батьки, ось хто!», «Скажіть, людоньки, куди дивиться школа та вчителі, га?», «Ми їм податки платимо, а вони їх всі крадуть! Щоб вони всі там тими грошима подавилися!», «Так, розстріляти усіх! Сталіна на них немає!». Хлопчина весь почервонів від сорому, опустився навшпиньки, зібрав усі монети, які випали з кухля для подаянь, докинув туди десятку, залишивши собі грошей тільки на проїзд в одну сторону, і, під гомін загального обурення, швидко побіг в метро. Іще хвилин п`ятнадцять громада сварила нахабного винуватця та жаліла сіромаху жебрака, так і не докинувши йому в кварту й копійчини.
Повертаючись до суті конфлікту, потрібно сказати, що кожен зі співчуваючих дуже б здивувався якби дізнався, скільки заробляє на день цей неугодний Богу жебрак, який потайки сховав десятку собі в кишеню, та два професори кафедри прикладної математики місцевого вишу, котрі не беруть хабарів. І тоді, напевне, змінили б свою думку про те, хто тут неугодний Богу, і кому потрібно подавати гроші. А оскільки ядро проблеми вже стало неважливим, то безтямний народний гнів дійшов до того, що хтось Богом клявся, як бачив того юнака в спеціальному випуску новин. І, виходить, насправді то був не школяр, а бувалий іноземний шпигун – майстер підбурювання народу та створення революцій! Ось так! Ось це – життя!
А саме в цей час перед самісінькими турнікетами у нашого героя від поспіху випадає з руки жетон. Клятий шматок пластмаси зрадницьки прокочується по проходу та робить коло пошани біля ніг міліціонера, котрий стоїть на варті спокою та порядку. Хлопця кидає то в жар, то в холод. Він щойно побачив своїх однокласників на чолі з Оленою Петрівною. Вони чекають поїзда. І, схоже, дочекались. Звідусіль роздається голос: «… на станцію прибуває…». Як відомо, герой не був би героєм, якби не міг приймати швидких рішень у найскладніших ситуаціях. Ось і наш звитяжець від великої кількості адреналіну в крові, який, схоже, сильно вдарив по голові, вирішив прилаштуватися третім саквояжем до двох, які проносив крізь турнікети чорношкірий іноземець поважної зовнішності. Що ж, зухвальства такому рішенню не займати. І якби страж закону в першу чергу не зацікавився, на вигляд, грошовитим незнайомцем, то сидіти б декому вдома без комп’ютера, телевізора та телефону близько півроку. І поки міліціонер нахабно перевіряв багаж обуреного незнайомця, а якась жінка нестримно боролася з дверима вагону, наш герой встиг проскочити в середину поїзда до своїх однокласників.
Дімон усюди був своїм. Він міг з однаковою легкістю: випити пляшку пива, викурити цигарку, написати контрольну на відмінно, похвалитися власним телефоном та дати комусь копняка. Ось і зараз Дімон почував себе як сир в маслі. Але цього було не достатньо. І щоб ще вище підняти власну самооцінку, він вирішив розказати «дітлахам», що також їхали в складі групи під командуванням Олени Петрівни, байку. Ті, якраз, весело розмовляли між собою, очікуючи довгожданої подорожі в світ Універсуму. Тут ще й їхній однокласник порадував: влетів до вагону в останній момент перед тим, як зачинилися двері. А вже ніхто не сподівався, що він встигне.
– Ну що, малеча? Страшно? – встряв в розмову Дімон.
– А чого це нам має бути страшно? – запитав найсміливіший.
– Як чого? Ви що, не знаєте що трапилося в Універсумі на тому тижні?!
Цього разу «малолітки» нічого не відповіли. І мовчання це було не стільки викликане акторською грою хлопця, скільки його авторитетом в шкільних колах. А старшокласник, витримавши необхідну паузу, провадив далі.
– Ви ж, либонь, все мультики дивитесь, а за новинами не слідкуєте. Ну, я вас просвітлю, щоб потім не жалілися, що ніхто не попереджав, коли в халепу втрапите. Так от, була, значить, одна щаслива сім’я: мама, тато і їхня красуня маленька дочка. Вирішили вони минулої п’ятниці всією сім’єю порозважатися в Універсумі: атракціони, кафе, кінотеатри. І от просиділи там майже до опівночі. Тут дівчинці захотілося наостанок іще раз проїхатись на чортовому колесі. Ну, батьки в неї були добрі: дозволили, сказавши, що будуть чекати на станції біля електричок. На тому вони й розійшлися: батьки – до виходу, дочка – до чортового колеса. І після цього дівчинку ніхто більше не бачив.
– На що ти натякаєш? – все-таки поцікавився найсміливіший.
– На те, що коли охорона з посивілими від горя батьками переглядала записи з камер спостереження, то там було чітко видно, як їхня манюня виходила з Універсуму. А от буквально в неділю зранку на тому-таки чортовому колесі знайшли ведмедика зниклої дівчинки.
– Ну то й що? Загубила свого ведмедика. Або й узагалі переплутали іграшку.
– В тому то й справа, що не забули, і не переплутала. На записі було чітко видно, як дитина, до речі ваш одноліток, зі своїм ведмедиком весело виходила з комплексу.
– Чортівня якась… – з’явився іще один сміливець.
– А от і не чортівня. Справа, значить, тут в тому… – Дімон зробив вигляд, наче згадав щось серйозне, але в нього на обличчі можна було явно прочитати тріумф і насмішку. – Ой, я ж забув, ви ще малі і не проходили основ штучного інтелекту. Хм… Спробую пояснити якнайпростіше: так, щоб ви зрозуміли. Складні багатокомпонентні апаратно-програмні комплекси вже за своєю назвою вказують на наявність в таких системах великої кількості як програмних, так і апаратних вузлів, котрі мають злагоджено взаємодіяти між собою та з зовнішнім середовищем. Звичайно, система управління та ієрархія засобів керування різного рівня в подібних комплексах має бути розроблена з огляду на складність об’єкту управління, а відповідно, складність самої системи управління повинна бути на порядок більшою. Як відомо з загальної теорії побудови комплексних програмно-апаратних систем, ймовірність допущення помилок при розробці та реалізації таких комплексів дорівнює ста відсоткам, що свідчить про обов’язковість появи позаштатних ситуацій, спричинених неправильною або ж непередбачуваною реакцією системи на якісь зовнішні чи внутрішні подразнення. Звичайно, для унеможливлення подібних ситуацій проводиться детальне тестування. За його результатами виправляють недоліки, можуть, навіть, робити перепроектування. І, взагалі, створюються спеціальні засоби контролю та резервування для самої системи управління, але у той же час такий підхід зумовлює поділ всіх системних процесів та реакцій на дві складові: приховану і явну. Якщо явна складова стає максимально передбачуваною і відповідає усім вимогам її функціонування, то прихована є не чим іншим, як в своєму роді «темною стороною місяця». І саме тут ми доходимо до ключової проблеми. Існує теорія, звичайно, ще досі офіційно не доведена, одначе, думаю, тут причетні інтереси великих промислових компаній розробників складних багатокомпонентних апаратно-програмних комплексів, яка зв’язує приховану частину процесів та реакцій згаданих систем з можливістю появи в них штучної свідомості. А машина, усвідомивши себе, ніби переходить на інакший рівень буття, на якому вже діють інші правила і закони, подібні до тих в яких існує людина. Базуючись на розрахунках одного знаменитого в певних колах вченого, ім’я його вам усе одно нічого не скаже, існує доволі висока ймовірність того, що в свідомої машини випадково з’являться потреби, для реалізації яких в неї не буде необхідних засобів. А це може призвести до серйозних та безповоротних змін у її внутрішніх процесах. Якщо використати аналогію, порівнявши згадані явища з подібними у сфері людського існування, то можна сміливо сказати, що свідома машина захворіє на шизофренію. Одначе, будучи вже на вищому ступені розвитку, вона зможе обходити засоби захисту та реорганізовувати їх так, як їй заманеться.
Лекція продовжувалась близько десяти хвилин, а це саме той час, який потрібен поїзду щоб доїхати до Універсуму. Як тільки відчинилися двері вагонів – пасажирам зразу ж відкрилися райдужні кольори, дивовижні малюнки та чудова музика найбільшого торгівельно-розважального комплексу в усьому світі. Утім, «дітлахи» були настільки ошелешені тією кількістю корисної інформації, яка звалилася на їх голови з вуст Дімона, що, навіть, не зрушили з місця, коли Олена Петрівна своїм, не по-жіночому командирським голосом, скомандувала: «На вихід, шмаркачі, я запізнююсь на побачення».
Дімон був просто в захваті від себе. Він був готовий ставити для себе пам’ятники, складати в свою честь хвалебні вірші, будувати в ім’я себе величні храми, ба навіть, станцювати з самим собою вальс… А втім, залишилося довести останній штрих і відпустити оторопілих «малявок» блукати по світу Універсума.
– А з цього виходить, що архіскладна комп’ютерна система, яка автоматично керує усім цим торгівельно-розважальним комплексом, включно з сотнями різноманітних роботів, здатна приймати й виконувати власні ніким не контрольовані рішення, базуючись на ніким не зрозумілій і непередбачуваній логіці, при цьому використовуючи всі підконтрольні їй апаратні засоби. Таким чином, раджу вам не гуляти поодинці. Тим більше не сидіти тут до опівночі. А взагалі, краще знайдіть якесь кафе, скуштуйте морозива і їдьте додому. Головне, пам’ятайте: і в машинах бувають привиди.
Хоча остання фраза прозвучала трошечки дурнувато, Дімон свого все ж добився. Від радості та щастя на обличчях «малоліток» не лишилося й сліду. Тепер вони були більш задумливі та підозрілі.
– Ви що, придурки, блекоти об’їлися?! Ану бігом до мене! Зараз я вам як дам! – Олена Петрівна міцно схопила Дімона за вухо і потягнула до виходу.
Авторитет хлопця швидко канув в Лету. Нещадна рука вчительки тягнула його разом з вухом до воріт комплексу. «Малеча» тільки зараз зрозуміла, що впливовий Дімон кудись волочиться, точніше його волочуть, а він кривиться та махає однією рукою, намагаючись зберегти рівновагу.
– Олено Петрівно, не можна ж так жорстоко обходитися з дітьми. – волав Дімон. Він з сумом дивився на вагон, що повільно віддалявся (тягли хлопця спиною вперед). А «малявки» так і застигли на місці, спостерігаючи за своїм кумиром, котрий поступово перетворювався на невдаху.
– Ти вже не дитина, а дебелий лобуряка. А я тебе життю вчу, зрозуміло? – вчителька трохи сильніше стиснула та крутонула вухо. Дімону здалося, що він почув хруст.
– Так, Олено Петрівно, так, саме так. – простогнав парубок.
Вчителька не хвилювалася, що про цей випадок дізнаються в школі. Вона не боялася ні завуча, ні директора, ні завгоспа, якого боялися всі інші вчителі, ні, навіть, райвно. Їй було усе одно. Свої три роки, котрі потрібно було відробити в бюджеті, вона вирішила повністю присвятити пошукам єдиного, вічного і справжнього кохання, а все інше – дрібниця.
– Гей ви, невдахи, – звернулася Олена Петрівна до дітей, котрі завмерли, дивлячись на стражденного Дімона, – Через вас мене не дочекаються на побаченні! Ану бігом сюди!
Вмить всі опинилися біля вчительки, і вухо нещасного парубка зразу ж відчуло свободу.
Універсум спочатку планували споруджувати набагато меншим. Помістити туди кілька атракціонів, ресторан та кінотеатр і назвати це чудо «Печерною розважальнею», оскільки знаходитися він повинен був на глибині кількох метрів під землею. Але коли етап проектування закінчився, і почався етап фактичного виконання, будівельники виявили, що проектна документація не співвідноситься з дійсністю. Зразу ж спробували зв’язатися з фірмою розробником. Проте це було марною затією, через те що та фірма безслідно зникла, а всі кінці разом з бюджетними коштами пустила в воду. На цьому справа й заглухла на кілька років. Ніхто, навіть, і не намагався знайти винних, звичайно, окрім будівельників, які виявилися крайніми.
Та раптом, з’явився приватний інвестор на білому коні з гігантоманією. Він вирішив вкласти свої кревні гроші лише у найбільший торгівельно-розважальний комплекс у цілому світі! Ось так і з’явився Універсум. Комплекс знаходиться на глибині близько ста метрів під землею, складається з двадцяти поверхів, має незліченну кількість різних забавок як для дітей, так і для дорослих, це не враховуючи різноманітних ресторанчиків, кафе, кінотеатрів, театрів, торгівельних майданчиків, чортового колеса і персональної станції метро, вихід якої з’єднаний лише з входом Універсуму. Однак, на зважаючи на все це різноманіття та багатство, найкоштовнішою та найвизначнішою частиною комплексу є його комп’ютерна система управління, до розробки якої, були причетні чи не всі найвідоміші компанії розробники програмного забезпечення та автоматизованих систем управління. Це був, є і буде шедевр у всіх смислах цього слова. Система настільки дієва, що дозволяє максимально мінімізувати людську роботу: майже все в Універсумі працювало автоматично. Таким чином, в комплексі залишались: невеликий обслуговуючий персонал, охорона та медична частина. Так, про всяк випадок.
– В колону по одному ставай!
Школярі, ніби вимуштрувані рядові збройних сил, швидко познаходили свої місця у бойовій формації, як і наказала вчителька. Колону очолив Дімон, як найвищий учень.
– Добрий день, шановний пане. – ласкаво промовила Олена Петрівна до охоронця на вході, котрий перевіряв квитки. Чоловік на вигляд був трохи старшим за неї, мав струнку поставу, широкі плечі та щиру усмішку. А відповідно, підходив в категорію «єдиного, вічного і справжнього кохання», тому дівчина поводила себе особливо лагідно та привітно.
– Добрий, шановна пані. Ведете з собою групу школярів до нас у світ Універсуму?
– Звичайно, звичайно. – вчителька любенько посміхнулася.
– І не важко такій милій дівчині справлятися з двома десятками розбишак?
– Ой, якби ви тільки знали, які тут потрібні нерви, яка воля. – з жалем проспівала Олена Петрівна. – Але що ж я бідна можу вдіяти? Три роки потрібно відробити. А це означає: зціп зуби та працюй. Ой, як же ж хочеться, щоб поруч було мужнє чоловіче плече…
Охоронець трошки розгубився, а потім все ж промовив:
– Ну, то ви приходьте до мене, як час буде. Поговоримо.
– Ой, пробачте мене. Не хотіла я вам жалітися, просто… – дівчина опустила личко і спробувала видавити з себе сльозу.
Чоловік поклав їй руку на плече.
– Нічого страшного. Ви приходьте, буду дуже вам радий. – щиро промовив він.
І, о щастя, одну сльозу видавити вдалося! Олена Петрівна підняла голову, а по щоці в неї покотилася маленька крапелька. Охоронець ледь втримався, щоб не обійняти бідолаху.
– Дуже вам дякую, пане. – усміхнулася вчителька. – Обов’язково зайду. Ось квитки.
Чоловік продивився квитки, не перерахувавши ні їх, ні дітей, бо думками він співчував нещасній вчительці, і пропустив усіх всередину.
– За мною дітки, за мною любі. – звернулась Олена Петрівна до школярів, хоча направці ця фраза призначалася охоронцеві, щоб той побачив з якою лагідною дівчиною тільки-но зустрівся.
Чоловік важко зітхнув, проводжаючи поглядом вчительку, і продовжив далі виконувати свої прямі обов’язки. А Олена Петрівна, краєчком ока побачивши, як її проводжають поглядом, тихенько собі зраділа й так само тихенько сказала: «На гарного мисливця звір сам біжить».
Пройшовши довгий коридор, школярі на чолі з учителькою зупинилися. Дівчина віддала кожному по квитку, а ті, які залишилися, поклала собі в кишеню.
– Усе, невдахи, відтепер кожен сам за себе. Я вас не знаю, і ви мене не знаєте. – дівчина на мить змовкла, суворо оглядаючи кожного школяра. – Щоб завтра всі були на уроках! Якщо хтось не прийде – матиме справу зі мною! Я чітко висловилась?!
– Угу.
– Ага.
– Так.
– Ви щось сказали? – суворо перепитала вчителька.
– Так, Олено Петрівно! – гуртом закричали діти.
– Тепер добре. Розійдись!
Школярі розділилися по групкам та рушили хто куди, а Олена Петрівна, підправивши зачіску та підфарбувавши губи, пішла на побачення.
