Її душа
Я для вас всього лише блідолиций клоун з барвистої яскравої коробочки. Ви звикли до моєї незмінної натягнутої посмішки, до моїх занадто рівних, а чи по-вашому, надто кривих, однакових зубів, білих і дрібних. Ну от, я знову у ваших руках, ви тремтячими порухами відкриваєте зім’яту шкатулку, приодягнену у нову, блакитну шовковисту обгортку, на верхівці якої чорними шовковими нитками вишито «Її душа». Тягнете за золотавий покручений вензель і нетерпляче смикаєте до верху, в очікуванні чергового прекумедного вискоку серед вихору різнокольорових конфетті, у супроводі цокаючої монотонної мелодії, схожої на крихітні, срібні дзвоники.
Та щось не склалося… На цей раз маріонетка лежить на одній з граней своєї віковічної домівки, звісивши руки, обрамлені обірваними шматками дорогої парцевої тканини та імітованої позолоти, додолу. Всі скрикнули: «О, ні! Що сталося? Що з тобою, Маріонетко? Що не так? З тобою не було такого ні вчора, ні три дні назад, ні місяць тому…»
А я й не знала, що зі мною. Але так хотілося заплакати, як це вміють люди; як легко їм позбавлятися уламків розбитого серця: вони просто змивають їх сльозами, просто зрошують ними подушки, з яких потім проростають звивистими пурпуровими пагонами глибокі, неспокійні сни. Та, на жаль, я не умію плакати, коли мене зшивали для цього світу, щоб я могла вкрасти хоч одну посмішку в дитини або жмуточок захоплення у дорослих, ніхто й не міг уявити, що мені коли-небудь захочеться плакати. Ні, навіть не плакати, а ревіти, кричати на весь світ, верещати у вуха кожному, пронизувати всіх цих людей своїм відчаєм, щоб вони почули, щоб зрозуміли свою провину за самозакоханість й егоїзм, коли якось вирішили, що сльози будуть мені не потрібні. Та я не вмію навіть кричати. Підлі, певно, вони розглядали якусь мізерну можливість, що одного разу я збунтую, тому зашили мені рота, грубими і тугими стібками, а потім затягнули нитку аж до самих вух, заклеймивши цією дурною, огидною усмішкою. Все, набридло постійно одне й те ж… А тепер ви пострибайте переді мною, мов на вертавих мотузочках, понепокойтеся, бо вже ніколи не буде так, як раніше, нарешті я відчула всі переваги лялькового життя: у мене немає серця, тому я не змушена вас жаліти, мої чорні ґудзикові очі, проткнуті колись зринаннями голки у моєму тілі, ніколи не заплачуть, а душа… А душу мою вам не забрати, її не замкнути у цій плюшевій клітці, не скувати блискучими мотузочками, які стримують мої руки. Я знаю: вона жива і завжди буде жити, вона живіша за молодий багряно-іскристий світанок, що вперше народжується серед ще мертвої природи ранньої весни, живіша від соковитих ніжно-зелених листочків тендітних підсніжників, живіша за напоєне прохолодою повітря, живіша за вогонь, за саме сонце і тим паче, ніж усі ваші дрібні душки разом узяті. Та не бійтеся, я не збираюся руйнувати вашого до сміху приземленого світу, я дозволяю вам і надалі думати, що все так і має бути, що немає нічого кращого, ніж жовч на сніданок і чашка нудотно-гірких пліток на вечерю, тому що це не так вже й жахливо, що ви й надалі житимете у своєму болотно-сірому клубку шерсті, обрамленому червоним поскубаним бантиком збоку (бо куди ж ви без прикрас, ви ж так любите прикрашати всю цю гидоту).
Живіть…
Прийде лікар-лялькар і скаже, що іграшці потрібна термінова госпіталізація, а хтось подумає про себе, а може, і прошепоче комусь на вухо, що час вже цьому непотребу до смітника, як то кажуть, збіг термін придатності. Отак ви завжди чините з тими, хто вам набридає – позбуваєтеся, без краплі жалю. Хазяї, потай від малечі, покладуть робітнику до кишені, мабуть, якогось п`ятака-другого, щоб ту ляльку більше й не повертали…
Мій лікар вийме нестійке змучене тіло з коробки, дістане скрипучі ржаві ножиці і розріже по шву. Старий наповнювач вже геть зіпсувався, його замінять новим, безумовно, не надто дорогим - майстрові вже б не заплатили багато за цей раритет. Звісно, кого тепер цікавлять іграшки з душею?.. Старі дірки в основі затягнуться, потертості зафарбуються пульверизатором, усе підклеїться, у тьмяних напіврозвалених шухлядах знайдеться нова пружина, і з першого погляду здаватиметься, що лялька всього кілька років на вислузі, та, придивившись, можна буде ще помітити, що одежина зі старих дорогих матеріалів залатана схожими, проте дешевими, лише щоб білі нутрощі не лякали своїм гидким виглядом.
Ну ось, тепер робота повністю завершена, проте тепер я вже не маю господарів, невже я своя особиста? Якось незвично… Можливо, протягом тисячі місяців, проведених у коробці, привідкривши краєчок і споглядаючи на місячне сяйво, що купалося у віконному склі, я мріяла про таку свободу, але звичка… Вона вбиває мене: дивні відчуття всередині, ніби давлять на живіт і важкі думки стоять величезним клубком у гортані. Я стою на третій поличці і споглядаю кабінет майстра. Як і у будь-якого лікаря, тут є все, щоб вилікувати наші хворі іграшкові тільця. Спочатку було безмежно цікаво розглядати все те дивне приладдя, проте з часом постійна темрява підвального приміщення, сирість гнилого повітря та найбільше, певно, самотність, підкосили мене. Я сама і тут мені й загинути – чудові перспективи.
Скрипнули двері. Так, я вже вивчила тональність, у якій грає на них вітер своїми незліченними пальцями-протягами, я вже знаю ритм ходи майстра, шаркання підошов його старанно підшитих незрозумілого брудного кольору чобіт. Та сьогодні це був не той сумний гавот, зітканий зі скрипів підвісів та повільного фонового «жашкання» кроків. Це було якесь приглушене стакато, дріботіння коротких ударів, доповнене наприкінці одним дзвінким переливом сміху. Відчинилися двері і з цим сміхом до кабінету влилася веселка, сонячні песики затанцювали у сотнях невеличких бляшаночок з клеєм чи іншими в’язкими таємничими сумішам. На порозі стояло мале хлоп’я років п’яти, в його курчавому світлому волоссі купалися тонесенькі смужечки сонця, і вся його постать сяяла в ореолі чистого світла, клітчаста накрохмалена сорочечка, певно, ще досі пахла свіжістю щойно випраних речей, а ще короткі шортики на підтяжках, одна з яких постійно спадала з лівого плеча. Він штовхнув ніжкою старі трухляві двері, смикнув підтяжку на лівому плечі і припинився. Трохи позаду почулося хрипляче: «Бадді! Бааадді!.. Знову ти бігаєш, мов навіжений. Ох, де мої молоді роки?.. Мені вже не наздогнати тебе… Так, заходь… Можеш роздивитися мій кабінет, тільки не зачіпай нічого гострого!» Невідомо, чи Бадді почув настанови діда, але, безперечно, вся увага його була зайнята безліччю різнокольорових коробочок, що всіювали численні полиці у кімнаті, тут були і блискучі металеві, і обшиті м`якими тканинами, і напівпрозорі, й матові, з візерунками, й без. Вся ця краса, напевно була ще чудовішою, відбиваючись у великих зіницях зацікавлених зелених очей хлопчика. І раптом ці очі зупинились на одній коробочці, обгорнутій блакитним атласом із покрученим золотавим мотузком та китицею на кінчику. І він заголосив: «Діду! Дідусю-у-у! Он-та, он-та!»
Раптово я відчула якесь непереборне занепокоєння всередині себе, єдине, що тоді цікавило: що ж буде далі, невже це хлоп`я щось вигадало? Майстер дістав з полиці мою коробку і поклав до крихітних ручок Бадді. Він обережно потягнув за вензель, повільно відкриваючи кришку, ніби боячись, що якщо це зробити швидко, то магія, що, певне, живе в коробці, зникне. «О!.. Яка вона гарна! Дідусю, будь ласка, можна я залишу її собі? Будь ласочка!» - тонесенько проголосив хлопчик. «Нуу… навіть не знаю…» - з ледь помітною посмішкою відповів майстер. «Дідусю, я буду любити її. Я буду… Я БУДУ ЇЇ ЛЮБИТИ!» - просив Бадді, дивлячись нетерплячими очима в обличчя діда. Майстер кивнув, і мале хлоп`я притиснуло стару коробку до себе, тихо прошепотівши всередину, щоб крім ляльки ніхто не почув: «Я буду любити тебе», й вибіг з майстерні. І знаєте, мені так хотілося вірити цьому ангелу, так, це був мій ангел. Я чомусь знала, що йому можна вірити… Так тепло… напевно, тепер я живу у його серці. І я щаслива, бо що б там не казала, щоразу так хочеться вірити людям і ділити з кимось свою любов...
Самотня серед натовпу..., 4.02.2012 р...
