Колись було двоє...
Колись було двоє. Були ми. А тепер? Що тепер? Тепер є ти, є я, але немає ми. Немає...
Ну ж бо крикни: «Ми»! Ну кричи ж бо голосніше! Кричиш? Кричи…А я все рівно не почую…
«Ми» - безглузде слово. Хто тільки його придумав? Воно мало об’єднувати людей, так? А для чого? Для нових страждань, для болю та сліз? «Ми» - вмерло для мене.Вмерло так само як і всі почуття, емоції, спогади. Був ти, була я. А потім? А потім те дурне слово…Ох, а як я могла забути про любов! Так-так, ми і любов. Ха-ха-ха, та це ж смішно, це безглуздо, бо не існує ані «ми», ані любові. Не існує…існують красиві слова, казки, мрії, фантазії…А чому так? Чому саме так, а не інакше? Чому? Не знаєш?...от і я не знаю.Але ж якщо немає «ми», то ким були ти і я разом? А якщо немає любові, то що було в нас? Що то було, коли мої блакитні очі впиналися в твої карі? Що то було, коли ти обіймав мене, тримав за руку? Що то було, коли я хотіла вловити кожне твоє слово, бо воно було таке миле вуху? Що…? Ти щось відчував? Чи то була просто гра на струнах моєї душі? По-моєму, то була просто гра, така безжальна гра…
Ти не зберіг струн душі, вони увірвалися нечутно, бо вже не мали сил плакати, не мали сил звучати…не мали сил… твоя «любов», твоє «ми» виснажили їх…вони вбили її… мою душу.
