Спадковість

Каже якось син для тата: 

– Ось діждавсь ти батьку свята, 

Вирішив я одружитись, настала та днина, 

Остогидла та самотність, є вже та єдина. 

Яка щиро так кохає, як ніхто до нині 

Тепер буду підкорятись лиш своїй дружині. 

– Батько голову почухав, стряхнув сивиною, 

Хочеш сину – так женися, дай нам лиш спокою. 

Мате чує ту розмову і важко зітхає,  

– Твоя сину наречена, багатьох кохає. 

– Що ти мамо це не правда не така Орися. 

– Якщо хочеш, на ній, сину, хоч завтра женися. 

Вже весілля відгуляли, не довго велося, 

Дитяточко у колисці в молодих знайшлося. 

Але син опустив очі, у бік відвертає. 

– Що трапилось, любий сину? – Батько питає. 

– Знаєш, тату, сталось лихо, клята та година. 

Народилась у Орисі, геть чорна дитина. 

Проклинаю я той час і ту кляту днину,  

Коли віз я на пологи любую дружину. 

Десь з’явився чорний кіт, ще й хвостом виляє, 

А Орися моя в плач, гірко так ридає, 

Пригорнулася до мене слізоньки втирає,  

То напевно дитя чорне в нас родитись має. 

Чорне дитя, мов та сажа, лячно в руки взяти. 

Що для мене, скажи тату, для людей казати? 

– Не журися, любий сину, є на те причина,  

Це все винна, колись була, клята та скотина. 

Коли віз я твою матір в свій час на пологи, 

То з’явивсь козел рогатий, став серед дороги. 

Щоб козел той не з’явився нам у ту хвилину,  

Не носив би роги ти, наш єдиний сину!