Осіння депресія
Через густі чорні хмари пробився промінчик. Уже кілька днів дощ лляв, як із відра, і здавалося, що кругом панує морок і сонцю не пробитися через міцні обійми темряви.
Вологість пронизалася в усі закутки кімнати і душі. Вовняний светр не зігріває тіло, гаряча кава – руки. Здавалося цей холод, який пронизав місто наскрізь, не відступить.
Парасолька не встигає висихати, черевики – відпочити, ноги – зігрітися. Не зважаючи на погоду дух кудись рветься. Йому байдуже, де бути замкненим: у чотирьох стінах чи під проливним дощем.
Сірі пaсма води нагадують печаль, краплини на склі нагадують сльози, сльози не дають забути біль, біль нагадує про нього.
Ноги самі несуться у старий, пропахнутий димом парк. Дерев’яні дошки в лавках, не фарбовані кілька років, прогнили, вбирали воду, ніби це джерело їхнього життя. Тут безлюдно. Здається, Богом забуте місце, яке колись дарувало стільки щастя.
Вона відчувала себе ангелом з відрубаними крилами. Тай для чого людині крила? Їх все одно повідривають.
А хотілося злетіти, піднятись до блакитних хмар, кружляти над «маленькими мурашками». Але зависоко падати. Вона не виживе…
