Сповідь
Я тримала в руках маленьку паперову смужечку і не вірила своїм очам – їх справді було ДВІ!!! Те, про що я мріяла стільки років, чим марила і про що так ревно молилася – нарешті трапилося! На очах блищали сльози, але вперше за довгий час – це були сльози радості. Знесилено опустившись на підлогу, я все ще не могла відвести погляду від заповітного клаптика…
В свої майже 28 я уже давно була розчарованою в цьому житті, відчуваючи себе як мінімум 60-річною бабцею.
Коли мені було 14, я не сумнівалася, що попереду у мене – прекрасне життя. Ще б пак! З дитинства матуся втовкмачувала мені в голову думку, що я – особлива і життя у мене також буде особливим. Вона вважала, що сучасна дівчинка, тим паче, її донечка, – повинна бути справжньою ЛЕДІ з бездоганним відчуттям прекрасного. Нескінченні уроки англійської, французької, російської та української, розбавлені танцями, музикою і фігурним катанням – ось найяскравіші спогади з мого елітного дитинства… А ще – звичайно ж, – відмінниця (спробували б вчителі мені покласти інші оцінки з моїм батьком), татусева доця, переможниця різноманітних дитячих конкурсів краси і просто всезагальна улюблениця! Не життя, – а казка. Єдине, що спілкувалася я, за таточковим же велінням, виключно з такими ж, як і я, елітними дітьми, які пройшли строгий батечків «фейс-контроль». Напевне саме це і стало причиною мого шаленого роману…
Коли я вперше побачила Миколу – мені було майже 16. Йому – 22. Він не був красенем, мабуть, швидше навпаки – невисокого зросту, лисуватий, з занадто великими, такими, що здавалося, аж вилізли з орбіт, – очима… Але в тих очах… В них я побачила весь світ. Для мене світ перестав існувати, існували тільки ці очі! Хоча, напевне, спочатку я закохалася в його голос… Надворі буяла весна, солодкі вечори наповнювали серце щемним трепетом і нестримним бажанням чогось особливого… На дні народженні моєї найкращої подруги виступав гурт молодих хлопців. Солістом був якраз Микола. З першої ж взятої ним ноти, з першого ж слова пісні, – я зрозуміла, що більше не зможу без нього жити. Після закінчення виступу, коли підбадьорені увагою «елітної молоді» хлопці збирали бакси, кинуті їм на сцену захмелілими дівчиськами, які вперше у житті спробували шампанське, я до нього підійшла.
– Привіт. У Тебе гарний голос.
Я не зводила з нього очей. Злегка захмеліла від випитого, я забула про всі правила пристойності. Микола ліниво підвів очі та якось аж надто зухвало пробіг очима по моїй фігурі:
– Ти також гарна… Хочеш – можу заспівати щось особисто для Тебе…
Звичайно ж, – я хотіла! І не тільки, щоб заспівав…
З того вечора я стала найпалкішою прихильницею, найвідданішим другом, найпристраснішою коханкою і найзручнішим громовідводом для нього. Я перестала існувати – стала просто його тінню. Школа, гуртки, заняття, навіть батьки – все це для мене зникло! Ні мамині сльози, ні батькові погрози і покарання – нічого не діяло. Через кілька місяців я просто пішла з дому.
Микола винаймав квартиру – точніше, невелике горище в приватному будинку. Після розкішного будинку батьків – для мене це була халупа, однак я на це не зважала. Як і на те, що робити все в тій халупі потрібно було мені – допомоги від коханого не варто було й чекати. Весь у своїй творчості – він цілими днями пропадав на репетиціях, з яких, коли у нього не було виступів, – повертався пізно ввечері і як правило, – злий і голодний. Коли ж у нього були концерти – він повертався завжди напідпитку, але обов’язково щасливий та веселий. В такі ночі він згадував про моє існування, змушував відчувати себе королевою – приносив оберемками квіти, грав на гітарі лиш мені присвячені пісні, кохав мене до безтями і планував наше спільне майбутнє… Заради таких нечастих митей щастя я прощала все – нескінченну критику, звинувачення, приниження, побої та постійну самотність. Бо якщо спочатку він ще брав мене з собою на репетиції та виступи, то згодом я стала йому там заважати, зі мною, – як він сам казав, – йому не вдавалося насолодитися сповна своїм успіхом. Та й я, чесно кажучи, уже сама не хотіла нікуди ходити – Микола, не звертаючи на мене ніякої уваги, відверто фліртував зі своїми фанатками, часто виходив з ними «на перекур», цілуючись і обнявшись, не помічаючи моїх повних німого благання і сліз очей…
Ось так з юної ЛЕДІ я перетворилася на ПРИСЛУЖНИЦЮ, з самого виру життя опустилася на саме дно, від колишньої розкішної татусевої донечки залишилася тільки тінь…
Татко, зрозумівши, що повертатися додому я не збираюся, – нічого не хотів про мене чути, але робив вигляд, що не помічає тих нечастих, але все-таки візитів до мене моєї матері…
Коли я вперше завагітніла – страшенно зраділа. Якось раптом відчула неймовірне щастя, згадала своє безтурботне дитинство і захотіла, щоб все це було і у мого малюка! І не тільки захотіла, – повірила, що так воно і буде! Я одягнула найкращу сукню, приготувала смачну вечерю, навіть накрила розкішний, на скільки це було можливим у нашій халупці, – стіл, – і сіла чекати коханого, уявляючи, яким буде його щастя, коли він дізнається, що нас незабаром буде троє… Він ж так мріяв про сина!..
– Ти… Ти хочеш мене прив`язати! Я не дозволю Тобі цього зробити! – очі чоловіка налилися кров`ю. Перший удар… Сльози в моїх очах… Німе благання і тихе «Вибач, коханий. Все буде так, як Ти захочеш…».
Клініка… Сльози… Беззахисне маля в моєму животику, моє дитятко, яке я сама дозволила вбити! Боже, я вбивця!.. Саме тоді у мене вперше промайнула думка втекти. Ось просто зараз взяти і прибігти до мами, кинутися в її обійми, розповісти. Вона ж мене зрозуміє! Я ледь не зірвалася з місця, щоб кинутися геть з цього страшного місця… Але тут згадала тата – він не винесе цього позору – я, погана донька, вже й так його знеславила, а тут ще принесу дитину… Додому я поверталася розбита і засмучена… Не зважаючи на кровотечу і жахливу біль, не захотіла залишатися в клініці, – почалапала до свого мучителя… Тягнуло до нього, як магнітом… І він мене здивував – вперше за час нашого спільного життя «вдома» на мене чекали квіти. Тиждень я жила наче в іншому житті – купалася в ніжності, любові… Навіть концерти були відмінені. ВІН переконав мене, що я все зробила правильно – нам ще треба пожити для себе, а через деякий час у нас обов’язково будуть діти… А ще нам треба десь жити з малюком… Не будемо ж ми його нести у наш барліг… У нього було сотні аргументів, які мені на той час були як бальзам на рани, я ловила кожне його слово, вбирала його в себе як губка… в той час відчувала себе НАЙЩАСЛИВІШОЮ, бо ВІН приділяв МЕНІ стільки уваги, як ніколи досі!.. І тільки вночі мені продовжував снитися маленький синьоокий хлопчик, що жалібно плакав, простягаючи до мене рученята… Коли я підходила до нього, він обіймав мене і зовсім по дорослому казав, зазираючи у вічі: «Матусю, я так Тебе люблю… я так хотів Тебе побачити… А Ти мені цього не дозволила… Я так хотів подарувати Тобі свою любов, стати Твоїм сонечком… Я був би дуже – дуже слухняним! Матусенько, люба, мила, навіщо Ти мене убила? Я ж уже більше ніколи не зможу народитися!!!»… Я просиналася вся в сльозах… але змінити нічого не могла…
Другий, третій і четвертий аборти я робила, як в тумані… Я вже нічого не відчувала… навіть із снів зникли благальні дитячі оченятка…
Моє життя стало пеклом – постійні приниження, нескінченні зради, сльози… плач… Я була винна у всьому: концерт не вдався – через мене, бо не дала нормально підготуватися… Машину розбив – також моя вина, бо був би спокій удома, нікуди би не ходив, не пив, і все було б добре… бо у всіх жінки нормальні, а я… І в один прекрасний день, а точніше – люту зимову ніч, якраз напередодні нового року, – він просто серед ночі вигнав мене, в чому була, на сніг… В домашніх капцях, тоненькій маєчці та спортивних штанах, – я брела, куди очі дивилися… Сльози рікою котилися по моєму обличчю, мороз пробирав мене до кісточок, але мені було байдуже… Не пам’ятаю ні як довго я ходила, ні як хтось жалісливий взяв мене за руку і привів до лікарні… Отямилася я в білій палаті… Коло мене сиділа, втираючи сльози, матуся… Як вона постаріла! Глибока скорботна зморшка серед чола, потухлі і червоні від сліз очі… Матусенько, рідна моя! Як добре, що Ти поруч… Тепер все буде добре…
…З того часу пройшло багато років – я закінчила університет, маю свій бізнес, навколо мене сотні залицяльників, які ладні мені зірку з неба прихилити… Усе у мене є – розкішна квартира, авто, друзі… адже Я – молода, успішна, красива, впевнена в собі жінка, гідна донечка свого татуся… Немає у моєму житті тільки справжньої любові. Ні, я була заміжня …У мене загалом, був дуже хороший чоловік – багатий, успішний, люблячий, уважний… Я ніколи не порівнювала його з Миколою, бо й порівнювати немає з ким. Жодного разу не згадала про колишнього, не поцікавилася, як склалося його життя… Жодного разу я не пожаліла, що пішла від Колі, бо жаліти немає за чим… Але… у нас з чоловіком не було дітей – ми їздили по церквах, постійно відвідували дитбудинки, але… лікарі тільки розводили руками… Мої дітовбивства і «морозне прощання» дали свої наслідки… Втім, життя з Віктором так і не стало тією казкою, про яку я мріяла… Була романтика, безмежна ніжність, вдячність, тепло… Квіти і дорогі подарунки без приводу… Я цінувала, бо знала, як живеться, коли цього немає… Я раділа, бо завжди пам’ятала, як важко було, коли сумувала… Я підтримувала і радила, була ніжною, турботливою, вірною дружиною, але… не було шаленої пристрасті, як в юності… до запаморочення голови… Не було того завмирання серця, того невловимого трепету душі… того стану ейфорії… Але я жодного разу не поскаржилася, не подала вигляду… бо розуміла, що все – таки я щаслива, що після всього у моєму житті з’явилася така людина, як Віктор… І навіть за те, що він нещодавно покинув мене, – я вдячна йому. Він дуже хороша людина і заслуговує на те, щоб його любили… А я… Я не можу йому дати цієї любові… Але щиро бажаю, щоб він зустрів ту, яка зможе… Бо він, сам того не знаючи, зміг повернути мене до життя, примусити знову повірити в себе, а найголовніше – зробив найцінніший подарунок – маленьке диво, яке зростає у моєму животику!
