Сповідь
Життя готовий був віддати,
Тільки кивнула би мені.
Із неба зірку міг би зняти,
Якби сподобалась тобі.
А ти, не бачила нічого,
Може й не хтіла помічать.
Ти наче була не для кого
І мене не хотіла знать.
А я, всі ночі на пропаще,
Від того дня по цей же час,
Тебе люблю, але нізащо
Не об’єднає доля нас.
Кохання моє, це мій камінь,
Який весь вік буду носить,
А думки всі, своїй коханій
Крізь відстань я буду дарить.
Тому не дуже ти дивуйся,
Як хтось постукає в вікно.
І як побачиш, не хвилюйся,
Що це постукує ніхто.
Це тільки я, немов рукою,
А власне, це мої думки,
Котрі хотіли би з тобою
Провести всі свої роки...
Добраніч. Я лиш на сторожі,
Оберігатиму твій сон,
Щоб думки всякі злі й негожі
Не плуталися під вікном.
От знов минає ніч безсоння,
А я кричу тобі: „Пробач!”.
А ти, почувши мов спросоння,
Цей крик і навіть трохи плач
Згадаєш мене, посміхнешся,
Покажеш зубки, скривиш ніс,
Стиснеш кулак, знов усміхнешся,
„Мабуть знов він”, – шепнеш під ніс.
А я завжди буду чекати,
Завжди благати і просить,
Щоб навіть Бог тобі дав знати,
Що лиш тебе буду любить.
І щоби ти також кохала,
Так само, з щирістю мене
І в самоті колись згадала,
Як я благав колись тебе.
Чи будем разом, чи не будем,
Тобі вирішувать самій,
Але лиш разом ми здобудем
Життя у єдності своїй.
25.12.04 р.
