Маріонетка
Обставини змушують мене сіпатися в усі боки, згори донизу і навпаки...і немає мені спокою. Німота - фатальність моя, згубою - скутість, безграмотність - зв"язує мене по рукам і ногам, дилетанство - гнітить.
Як жити мені, де вихід з цього становища, у чому? І чому саме у цьому полягає біда істоти розумної, що крокує по життю в сьогоденні?.. І цю істоту спопеляє вогонь пізнання.
...А раптом це не вогонь, а ядучий лише дим? Або вийшла помилка - тулуб людини дістався звіру? І не дим то зовсім, а спалахи тваринних інстинктів, примітивний позов до дії...
А якщо все ж таки людина? А якщо все ж таки вогонь?! Що тоді? І людина ця - позитивний герой сьогочасся, загублений і шуканий усіма? А він - ось він я, такий собі Самсон, що роздирає пащеку п"ятиметрового щура... Так, я розумію, треба не пащі роздирати якісь там, а слідкувати за собою, аби не від тебе походила уся людська негативність поведінки - бо тебе, за твоїм же прикладом, розірвуть як того щура на шматки.
Але як мені пояснити, чого я хочу од світу - бо я не можу і не вмію говорити! Для цього мені треба розірвати пута скутості, гноблення думок і мислення, оцю рабську залежність... Як?.. Може стиснути витягнуті руки в один кулак і обертом у 360 градусів переплести й розірвати дроти, які стискають міцними вузлами усе моє тіло, розтрощити, зламати кільця міцних пут, що душать мою сутність і... - ось воно, визволення! Ось вона - незалежність! Я інший! Я вільний і - хай живе і процвітає войовничий дилетантизм! Танцюй, веселись навколо вогнищ, розведених тобою, плескай у долоні - світло щастя на твоїй дорозі... І хто там кричить, що так не правильно?! Ату його! Фас!.. Радій і смійся, танцюй і плескай у долоні, плескай під ритми тамтаму! Нехай невдоволений повіситься на петлі свого крику. Ти - цар світу!.. В тебе синиця в руці, журавель треться об твоє коліно, небо синім шатром над тобою і вітер побіжний, сонце сорм"язливо сховалося за вуалькою хмар, богиня Удача - супутниця тобі! Йди, ні! біжи по цій дорозі зачарованим у захваті волею і свободою руху і дій - біжи по цій дорозі! І піднімишся ти до царства ідеалу на крилах гармонії і краси. І зрозумієш ти - як дурно облаштувався світ і як добре, що ти був у тому облаштуванні і раптом здійнявся над ним і корлючишся у розлютовані пики глупоти... Ха - ха - ха! Глянь, тепер вони дивляться на тебе знизу угору, а не ти...не ти!.. Не ти.
Та чи хотів би я таке бачити поряд із собою, бути таким? Ні. Хай воно існує окремо, віддалено від мене... - ми все одно схожі. Природа створила нас як іграшку для себе. Вона вмістила в цю іграшку тваринність, ушляхетнила її корою головного мозку, втиснула туди птаху, але безкрилу. " Хай літає ця лялька у мріях..." - усміхнулася природа і вкинула в цю ляльку мікроб збентеження, розгуби і сум"яття й додала трішки протесту і бунту - і втішилася природа тою іграшкою, і кинула потім напризволяще, бо зрозуміла - не корисна вона, погана, марна, зайва, хвороблива дурниця... У цьому наша схожість. І нас не просто кинули, а розтрощили у дрібнісіньки друзки. Тепер усе своє життя змушені збирати себе...
Я зібрав уже безліч скалок і різних дрібних уламків і не в силі дати їм ради. Спробував викласти себе як мозаїку - не вдалося, бо залишаються занадто великі, мов незагоювані рани щілини і безодня крізь ті щілини знищує геометрію фігур, вакуум поглинає сяйво візерунків. Коли ж я намагався насильно припасувати їх, зібрати усе до купи - я розсипаюся весь у порох і зоряним шлейфом тягнуся своїми пазлами кріз увесь Всесвіт... А як справи у тебе? Добре?!. Тоді чому я такий безпорадний? Адже ти - це я, а я - це ти і ми єдині у своїй суті...
Ах! Залиш мене. Кинь! Я сумую. Тому що я - випадковість, непорозуміння в природі, примха обставин. Я - фантазія, марення, забавка і втіха світу... Та чи обходить це нас із тобою?.. Ми порожні, тому що я складений і схований у коробці власного "я".
