Відлунням відгукнулася печаль...
тривірш. 1.
йдеш назавжди?.. що ж, бувай.
від кохання до кохання
шлях короткий обирай.
але все в житті оманне.
я махну тобі услід
вже чужій і рідній наче -
хай щоб легко шлях проліг,
сяє хай зоря удачі.
тільки все ж прийде пора
сліз від розпачу і зречень.
зблякне раптом мішура
в повсякденній колотнечі
і крізь стиснуті вуста
зрине крик розчарування -
гинуть мрії, пом`ятай,
у бурхливім океані.
що ми значим - я і ти? -
тимчасовості не вічні.
і крізь шторм знегод гребти
лиш всього закон космічний...
говори, не говори -
не повернеш вже минуле.
Бог нам свідок угорі,
час кохання ми відбули.
чи було воно, чи ні -
то є загадка нам лише,
в Літу канули ті дні -
таїну собі залишим.
...йдеш назавжди... прощавай.
хай щастить тобі в усьому.
тайкома мене згадай,
як зупинишся з утоми.
2.
ніколи ще так легко не складались
віршовані рядки на самоті
про сум і радість, про туманні далі,
про сяйво зір й світанки золоті,
про шепіт твій і ласки несказанні,
і про твоє останнє "прощавай"...
коли було! згадалося кохання.
що в серці є, то, кажуть, не чипай.
та іноді усі твої цілунки
душі моїй спокою не дають,
настирно стука спогад в серце лунко -
ті дні в мені, палаючи, живуть.
ах, з ким тепер ти в насолоді танеш,
у пристрастях з ким млієш до світань?..
3.
вже пізній час. я їду у трамваї,
який дзвенить, іскриться у дротах,
у русі неквапливому співає
до міста, що в яскравих кольорах.
і раптом - погляд твій з моїм зустрівся.
рукою я торкнув холодне скло.
мені ти усміхнулась, я підвівся.
не знаю й що на ноги здійняло -
бо на ходу з трамвая я зіскочив...
але на мене ждала дивина -
твою чарівну усмішку і очі
неонова висвічує стіна...
що то було?.. що душу так стискає
в осінню ніч з печальними зірками?!.
P.S.
може так воно вже судилось...
і, зітхнувши, дивлюсь у зем.
а таки мені, певно, снилось -
ти і я, і життя усе.
і душа моя рветься навпіл,
оковитою не сцілить...
хай кохання оспівують жаби
на озерах у сонця мідь.
