Дощ
Цілий день мучила нестерпна спека… палюче сонце… і жодного подиху вітерцю… вдома душно, ніде сховатись. Аж ось щось змінилось. Небо закрили хмари. Ще не важкі, але темні. Здійнявся вітер. Все шелестить: дерева ворушать своїм гілля, трава пригинається до землі. Чути удари ще зелених горіхів об бляшану покрівлю. Тріпоче листя. Пориви вітру стають дедалі сильнішими. А я з якоюсь нелюдською насолодою спостерігаю це дійство природи. Десь далеко загуркотіло… але цей перший гуркіт ще дуже тихий і віддалений. На якусь коротку мить усе затихло – з нетерпінням чекає дощу – завершального акорду грози. І – тсс – перші краплі – чуєте? Ось вони, спочатку несміливо, а зараз дедалі гучніше і частіше вдаряються об бляху з тільки їм притаманним звуком. Вдаряються – і розсипаються на тисячі бризок. Все частіше і частіше стукотить дощ. І ось ця мить – удари зливаються в одне ціле і переростають в чарівну музику. Вони, як найдосконаліший оркестр, де не чути нікого поодинці, а є лише дивовижна мелодія, яка не залишає байдужим нікого. Я впиваюся нею.
Ось о шуму крапель приєднується басове рокотання грому… все голосніше і голосніше… і все прекраснішою стає музика. Дощ набирає сили. Він усюди. Це триває… а зрештою, яка різниця, скільки це триває? Усе, здається затихає… переростає в такий монотонний шепіт, який з часом перестаєш помічати.
Вдихаю повітря – воно таке свіже, таке… ні, не можу передати словами. Знаю тільки, що дихається легко, на повні груди. Дощ затихає. Спокійно й упевнено. Він зіграв свою мелодію. А мені сумно… мені не вистачає неповторної музики дощу.
