Рецепт написання
Кухня. Вісім з половиною квадратних метрів.
А за вікном – «майже весна», як у пісні «Океану Ельзи». Пом’яте похмуре небо. Голі клени. Сірі будинки, на дахах – ворони, як страшні сторожі.
Та я не дивлюся у вікно. Цей краєвид міні вже давно набрид.
Сиджу за прикритим брудною, напівстертою клейонкою, столом. Дивлюся на чистий аркуш паперу, що переді мною. Гризу ручку. Що написати?
Підходжу до плити. Ставлю на газ маленьку каструльку. Обертаюся до свого неочікуваного гостя:
- Чаю будеш?
- Ні, я п’ю каву.
- Ох, вибач, забула. Ти так рідко приходиш, – кинула я докірливий погляд на нього, риючись у шафці. – В мене кава лише розчинна, піде?
- Ну давай…
Сідаю за стіл і підпираю голову рукою. Розглядаю свого співрозмовника. Сьогодні він якось недбало вдягнений: в сіро-чорній гаммі, небритий, з розколошканим волоссям і брудними черевиками. А раніше завжди приходив у білому, чистенько виголений… Зітхаю. Мій гість так само пильно розглядає мене. Ну і хай! Я й не намагаюся прикрити пляму на моєму старому халаті та дірку в шкарпетку. Мені байдуже.
Чую булькання і шипіння. Вода закипає. Підходжу до плити. Готую каву своєму гостю, і, ніби між іншим, питаю:
- То ти приніс обіцяний рецепт?
Він загадково всміхається.
- Не муч, скажи вже!
- Та приніс, приніс, – бурчить він, дмухаючи на гарячу каву. – Сідай, записуй.
Мене не треба просити вдруге: я миттю сідаю за стіл і беру ручку в руку.
- Так… На ринку купи деякі продукти…
- За що? – я гірко посміхаюся.
- Значить, вкради, – нетерпляче відмахується гість. – Тобі треба грамів 200 цікавості, 150г – радості та щастя, 250г – світлого смутку… Ти хочеш, щоб вийшло гірке? – зненацька запитав співрозмовник.
- Так-так, щоб таке, як справжнє життя, – кивнула я.
- Тоді побільше горя, грам 170. І ненависті – 60, і безнадії – 50, і… – гість урвав себе: – Ти все записала?
- Так!
- Тоді допиши: чим побільше любові…
- Любові?!
- Так. любові! Вона найдорожча і найцінніша; мабуть, її ніхто не продає, – почухав підборіддя мій гість.
- Де ж тоді мені її взяти? – розгубилась я.
- Зі свого серця. Або знайти… В тебе є м’ясорубка?
- Є.
- Значить, перекрути усе це, добав перчику, солі та цибулі. Поллєш слізьми…
- Сльози теж купувати?
- Та ні! Поки будеш те все перекручувати, то у тебе сльози й закапають, – усміхнувся гість. – Ну, а потім сформуєш з цього всього котлетки і підсмажиш на гарячій сковорідці.
- Дивись мені… – недовірливо пробурчала я, дописавши до кінця рецепт.
Поволеньки сутеніє. Клац-клац – пробую вимикач. Не світить. Я раптом згадую щось:
- Ти, звісно, знову забув мені лампочку купити?
- Забув.
Я звужую очі й мовчки злюсь, намагаючись в півтемряві роздивитися, який вираз обличчя в мого співрозмовника.
- Що, так і сидітимеш?! – зненацька викрикую я. – Йди геть!
Виштовхую свого гостя з-за столу і відчайдушними ляпасами та зойками виганяю його в коридор. Ледь закривши двері, я знову прочиняю їх і захекано повідомляю в щілину:
- Лампочку завтра купиш. Принесеш. Па-па. Цілую, люблю, бувайте.
Грюкаю дверима. Повертаю замок. Підходжу до вікна. Завмерлі клени. Паралізований вітер. Я сідаю на широкий підвіконник і вдивляюся в нічне місто, в цей похмурий краєвид, який мені так обрид.
