Крик душі

Коли мені погано, я говорю з ним. Подумки. Можу, звичайно, й вголос, але він точно не почує, тож немає сенсу демонструвати своє імпліцитне божевілля оточуючим. Так уже вийшло, що в радості і в горі я звертаюся до нього. Не до тата чи мами, не до брата чи сестри, не до подруги чи будь-кого іншого – до нього, чужого, але рідного, далекого, але близького. Це не фанатизм і не форма шизофренії. Я не знаю, як це назвати. Певно, в моєму житті просто немає дорожчої і ближчої в духовному плані людини, бо саме він приходить на думку першим, коли щось стається зі мною, саме з ним я хотіла б розділити радощі і сум, тому уявляю, як розказую все, що на душі.

Між нами пролягає бездонна прірва розбіжностей і соціальних умовностей. Можливо, я навіть ніколи більше його не побачу і нічого не дізнаюсь про те, як він живе; ймовірно, мені так і доведеться лише подумки звертатися до нього, шукаючи захисту й опори, але точно знаю: ця людина невипадкова в моєму житті. Так підказує мені серце.

Він приходив до мене уві сні декілька разів. Першого разу я була налякана і не могла знайти сховку, а він посадив мене у машину і сказав: «Не бійся нічого, я захищу тебе», − і забрав з собою. Було чудово відчувати себе в абсолютній безпеці, знати, що надійнішого чоловіка годі й шукати. Іншого разу ми просто розмовляли, а він все допитувався, чи не хочу я сказати йому щось ще. І коли настав час говорити, я не змогла вимовити ту фразу, хоча в думках у мене промайнуло: «Я тебе люблю». Сама із себе здивувалася: хіба це правда? Але у снах свідомість не контролює наші слова і вчинки. Є лише те, що глибоко сховане десь там, в найтаємніших закутках душі. Висновок очевидний. Востаннє змістовний сон з ним я побачила перед тим, як мала позбавити себе можливості бачити його. Мені снилося якесь свято, і він був присутній, але я була зайнята іншими гостями, тож він вирішив піти. Коли я побачила, що він йде, то наздогнала, покликала… Він зупинився, обернувся до мене… Пильний погляд емалево-блакитних очей. Ніби з головою занурилася в чисті, прозорі, неймовірної краси крижані води скандинавських фіордів. Коли він дивиться на мене, здається, що читає душу і нічого не можна втаїти. У мене плутаються думки, потрібні слова розбігаються, як налякані таргани. Душу ніби пробиває електричним струмом, і вона вібрує, тремтить від напруження. Воля скута, але противитись чомусь не хочеться… Я поривисто обняла його міцно-міцно… І досі відчуваю тепло цих обіймів, відчуваю його запах – це аромат чистоти. Я була така щаслива з того, що наздогнала, що змогла виявити свої почуття! Він-то ніколи не розкриє свого серця. Хоча не треба бути екстрасенсом, щоб все зрозуміти…

А тут ще якісь символи, знаки, які відразу ж припасовані до ситуації. Ще й досі лежить під подушкою чек із «Сільпо», на якому написано: «Хтось шукає щастя, і Ви даруєте його йому». Того дня я стояла в черзі біля каси і думала, про те, як він до мене ставиться, що буде далі – типові думки типових дівчат, які щось собі напридумують і носяться з тим добром, як з писаною торбою. Для мене ж все було набагато серйозніше. (Тут кожен більш-менш раціональний читач іронічно посміхнеться: «Ну аякже, для всіх це дуже серйозно»). І тут дають мені чек із передбаченням – фірмова фішка магазину. Дорогою додому я сама до себе посміхалася, наче він сам сказав мені ті слова, що я прочитала в касовому чекові. Наївно, по-дурному? Можливо. Але ніхто не має права заборонити радіти своєму примарному щастю.

Найбільше мені врізалися в пам’ять слова такої собі баби Наді, яка видивлялась колись на картах мою долю. Просто так, для інтересу, для сміху, скоріше. Та ось вона сказала: «Біля тебе є король («Авжеш, на білому коні і з зірками з неба в обох жменях», − прохіхікав хтось дуже розумний всередині мене). Різниця між вами велика, − продовжила бабця, спостерігши мій погано прихований скептицизм, − він тебе відкрито любить. Але ти не будеш з ним. Пустий він для тебе», − винесла вирок стара. Тут мені було вже не до сміху. Я не могла зрозуміти, чому небайдужі один одному люди приречені жити в розлуці? Як же це так? Але відповіді не було. Я зрозуміла все пізніше.

Тепер у мене практично не було сумнівів у його ставленні до мене. Але яка з того користь, якщо ми обоє поховаємо всі наші емоції і почуття під тяжкою плитою показної байдужості і підкресленої ввічливості. Ми переріжемо горло нашій ненародженій ніжній дружбі тільки тому, що існують безліч НЕ, ЯКЩО, А РАПТОМ. Це всього лиш егоїстичний страх порушити свій душевний спокій, розбалансувати давно усталене життя. Саме він, підживлений неспростовними аргументами твердого ґлузду, не дає шансу на життя рожево-блакитній мрії. Жорстоко, але, мабуть, правильно. Життя взагалі безжалісне, тож все, що мені залишається – сподіватися на те, що в нього все гаразд, і звертатися до нього у своїх думках.

Зазвичай уявляю собі, як випадково зустрічаю його десь на сходах. Він питає, як у мене справи, і я починаю говорити. Він пронизує мене поглядом холодних очей і мовчить. В куточках уст застигла старанно приховувана поблажлива посмішка. «Вона надто емоційна. Так переживати через дрібниці! Ці вже мені жінки…» − думає, певно, він під час мого багатоярусно-експресивного монологу.

Сьогодні мені геть паскудно. Я навіть не малювала сцени зустрічі, а просто схопилася за голову і закричала йому, уявному: «Як же так! Ну чому так?! Хіба я не хотіла як краще, хіба не старалась?!! Яка ганьба! Скільки років працювати на авторитет, здобути прихильність ТАКИХ людей, цінувати її, як найвище досягнення, найпочеснішу нагороду, дорожити цими стосунками – і раптом – крах… Все коту під хвіст. І найголовніше, що власне моєї вини немає… Але людям нецікаво, чому так вийшло. Є наслідки… і вирок – ГАНЕБИЩЕ. О, якби Ви знали (я звертаюсь до нього на «Ви», хоча можна було б обійтись без церемоній), як я хочу зараз вернутися туди, в рідне місто, взяти ключ від будиночка в тупику і сховатися там, під тінню крислатих горіхів, де не чути і не видно нічого й нікого. Лежати на канапі і дивитися в суворі очі Богородиці, які звернені до мене зі старої ікони, вивчати її скорбне лице і випасти з життя.

Не виніть мене за малодушність. Я обіцяю, що візьму себе в руки і буду борсатись далі, але не зараз. Зараз я кричу, бо душа моя випатрана і спустошена. Я втратила нитку життя. Це був удар по останньому, що у мене залишилось, – репутація і честь. Звичайно, звучить пафосно, але ніхто не може мене звинуватити у псевдопатетизмі, коли йдеться про серйозні речі. А для мене це дуже вагомо…»

Цього разу посмішки на устах не було – вона іскорками промелькнула в його очах, і їхнє тепло огорнуло мою зранену душу. Він нічого не сказав, як завжди, але я знаю, що тепер все буде добре.

Черкаси, 26.09.2012