Останнє кохання
Восени навіть сімейним домашнім людям стає трохи самотньо…
Нам катастрофічно бракує тепла і світла. Лампи, чай та батареї не можуть замінити нахабного сонця та теплого вітру.
Шукати тепло треба в інших. Ти з’явився нещодавно. В темряві ночі та світлі повної луни ти пройшов повз мене. Я лише помітила тебе, відчула твоє існування, не більше. Це не було примароподібне кохання з першого погляду. Ні, я просто на якусь мить зупинилась в твоїх очах.
Миттєво отямившись, я продовжила свою участь у розмові десятка чужих життів, що оточили нас. Я не думала про тебе увесь наступний тиждень, ні. Лише відчувала твоє існування.
Тоді ми знов зустрілись. Навіть відокремили власну розмову з загальної. Легко, бажано, взаємно.
Згодом я почала відчувати легкий сум за тобою вдень, а ввечері чекала твого повернення в моє життя. Ти повертався в нього щовечора. Я щасливішала.
Сталось так, що ти перестав з нього йти. Тоді я почала чекати твоєї присутності та близькості. Дівчата завжди знаходять причини для хвилювань та нескінченних очікувань.
Але увесь цей час я відчувала, що ти існуєш. Ти – мій.
Від останнього кохання не стають божевільними. Про нього не кричать щохвилини. Від нього не вмирають... Від нього стають тихішими й цілісними.. Тепер мене більше не дивують мовчазні й ніби холодні парочки. Вони – останнє кохання одне одного. Спокійне, чуттєве, тепле, вічне.
Восени всім особливо бракує останнього кохання. Ось чому більшість – мерзнуть. Дякую тобі, піаніст. Мені тепло…
