Застиглі миті світання
Між знебарвленого запашною темрявою різнотрав’я, по заспаній стежині, що звивається у стрілчатих кущиках подорожника, важко ступає агатовий Янгол Ночі. Обважніло-мокрі від зоряних сліз крила, безпорадно звисають з-за пліч, віддалено нагадуючи обриси заколиханих дібров…
Час від часу, його безконечно-чернечі очі, крадькома кидають сповнені космічного жаху погляди на ледь сіріючу смужку горизонту, що сповіщає про невпинне наближення ясночолого переслідувача – Янгола Розсвіту…
Дитя мороку з острахом пришвидшує ходу, від чого нажаханий вітерець притьмом кидається у, вже молочну туманність, піднімаючи остисті хвилі на бурштиновій поверхні хлібного моря…
Наближення переслідувача дзвінкоголосим соловейком перегукується між острівцями гаїв. У паніці Янгол Ночі намагається злетіти! Але ж крила…
Від різкого поруху янгольських п`яст, смолисті пір’їнки, здійнявшись у вись, німотно вальсують між перших невпевнених поривів світання, встеляючи глушини зморшкуватих ярів та розбудячені хащі задиркуватих лощин сутінковими плямами…
Зненацька, Воїн Світла, жайворонковим співом першопромінного списа, розтинає плоть каламутного потемку…
Розплющившись поміж споришами, Янгол Ночі аспідом плазує у лісову гущаву, залишаючи на дрібненьких листочках смуток зоряних очей. Той смуток, що путами вологих діамантів скував йому крила, втопивши надію на рятівний політ!
