Лист

Дивний лист паперу, зовсім сторонній у загальній атмосфері готельного номеру, відразу привернув увагу. Лежав він складений учетверо на відполірованій поверхні важкої стільниці дубового столу, який був досить таки в тему тут, у готелі, у самому серці Львову. Також стороннім у атмосфері була і склянка, до половини наповнена кривавою рідиною. Поруч стояла і пляшка рідини. In vino veritas.

«…Листи — це пам`ять, яку шкода викидати. А навіщо зайві докази? Їх можуть знайти дружина, діти або ще якісь зовсім чужі люди. Але цей лист особливий. Бо ти його викинеш. Ти його ПОВИНЕН  викинути, чуєш мене?...»

Віктор посміхнувся. Що за маячня? Він привіз її сюди не для того, щоб вона йому, мешкаючи офіційно у сусідньому номері, а фактично у цьому, проводячи ночі у його ліжку, писала листи.

Взяв до руки склянку і принюхався до рідини. Віктор не любив вино. Та й взагалі надавав перевагу безалкогольному способові життя. А тут пригубив. Край склянки виявився на рівні очей, відкриваючи поглядові безсоромний відбиток яскраво-червоної помади, яку так пристрасно любила Руслана.

Вино гарячою хвилею розлилося тілом, додаючи жару до крові та змушуючи серце битися у темпі allegro. Віктор опустився на широчезне ліжко і втомлено потер очі.

«Звісно, ти подумав, що ніколи нікому нічого не був винен. Звісно, це так в твоєму дусі. Але цей лист не про тебе, а про мене. А може й про нас, якщо це МИ колись існувало. Так, звісно, воно завжди жило у моїх думках та мріях. І я більше ніж впевнена, що і в твоїх також.

Це МИ  там поселилося ще з першого дотику до моєї руки. З першої краплини твого аромату, який навічно закарбувався в моїй пам`яті. Я тоді сама чітко не розуміла, що роблю. Та й ти так само. Якби це не звучало банально, але це, мабуть, була саме та іскринка, про яку так багато вже написано і розказано.

А потім… А потім була саме та наша зустріч….»

Віктор чудово пам’ятав те побачення. Коли під діловим приводом її було запрошено до нього. Чудово пам’ятав, як взяв її за маленьку холодну долоню, як цілував її м’яке обличчя. І як дібрався губами до таких п’янких губ. Пам’ятав він і ту ніяковість, жаром розпашіле обличчя, великі перелякані очі. А потім ще довго втішав, питав, чи не образилася на його зухвалість. Звісно, він старший неї більше як удвічі і одружений. А вона… Ще зовсім така юна і навіть мала. По роках.

А Руслана заперечно хитала головою і сама, взявши його за руку, цілувала у самі лише куточки губ. Це так розпалювало, додавало жару.

І саме одного спекотного вечора біла повітряна сукенька сповзла з плечей і вона стояла перед Віктором у чому мати народила. Схиливши голову, довгі чорні коси спадали на плечі, руками прикриваючи сором, дівчина стояла посеред кімнати, яку освітлював сам лише місяці. Він і кидав срібло на тонкі руки, грався кучерями, які незграбно лежали на гострих ключицях, пестив ніжну, побілілу в пестощах місяця шкіру…

«Русалонько! — Віктор кинувся обіймати дівчину, цілувати її тендітну шию, білі плечі. Припідняв до себе обличчя і заглянув у величезні, повні чорного переляку очі. — Не бійся мене! Не соромся! Ти така.. Така!»

А потім ще довго цілував і втішав у своїх обіймах. За традицією спитав, чи не тримає на нього образи. Руслана лише мовчки похитала головою і Віктор знову притиснув її до себе.

«Звісно, ти її пам’ятаєш. І я пам’ятаю. Знаєш, коли ставало важко, завжди витягувала з пам`яті уривки того вечора і довго-довго, лежачи у ліжку, тішилася тими спогадами. Знаєш, як тішаться добрим вином, повільно смакуючи кожним ковтком, тримаючи краплини на язиці і принюхуючись ароматами «польових квітів і п’янкого мускату». Так і я смакувала тими спогадами. Адже ніхто не знав, що це все настільки закрутиться…»

Справді, один вечір перетворився у ціле намисто таємних зустрічей та телефонних дзвінків. Пізнім вечором, коли вже починало темніти, щоб ніхто не бачив, вони зустрічалися. Щоб не знали сусіди, друзі і просто сторонні люди. Щоб не бачив ніхто.

І, нарешті затаївшись від чужого ока, вони віддавалися почуттю. Це страшне почуття. Воно стирало різницю  у віці і соціальному стані. Воно тьмарило розум і п’янило серце. Затягувало все далі і глибше.

Але ж це не могло тривати вічно! З цього почуття не могла народитися сім’я. Віктор це чудово розумів, але просто відпустити не міг. Він шаленів сам із себе, зі своєї нікчемності та незмоги щось зробити . Щось паралізувало серце. М’які губи відмикали розум. Ніжні руки, що так вільно гуляли по його тілу, забрали з собою душу.

Віктор тяжко зітхнув. «Закрутитися… Тільки я у всьому винен». Не можна було цього допускати. Не можна вічно так гратися.

«Тільки я знала. Чесно, знала. Можливо, сама собі боялася це сказати, але знала. І бачила, як ти мучишся. Ти звісно думав, що робиш лише гірше мені. І мучився з цієї думки. Як і від того, що не можеш ніяк порвати. Духу не вистачає відпустити мене від тебе. І в мене не вистачає духу просто так піти від тебе. Я слабка людина. Я не зможу бачити твої муки і, що найболючіше, при цьому мучитися самій.

Пам’ятаєш, я тобі колись казала, що я відьма?..»

Віктор знову посміхнувся. Звісно пам’ятає. Він сам її ще так називав, через її очі. Такі погляди кидати вміла лише вона! Від одного погляду лишень з того дівчиська хотілося здерти весь одяг. І кохати.

«… Ти тоді посміхався. І зараз, напевно, посмішка не сходить з твого обличчя. Так от знай, я таки справжня відьма. І я тебе пришила до себе. Ні, ти не думай, я не підсипала тобі всіляких зіль, не поїла настійками з жаб і не читала в повний місяць заклинань і прокльонів… Просто, я тебе захотіла. Так сильно, що ти не втримався.

Не втрималася і я. Ти знаєш, що я тебе кохаю. Так сильно і нестримно, як не кохала нікого…»

Віктор наморщився. Він не любив цих розмов про кохання, словесних ніжностей і взагалі всього, що торкалося б його почуттів. Не хотілося зайвий раз відчувати себе винним.

«І ти мене кохаєш. Хоч і не казав цього ніколи, але я це відчуваю. В кожному дотикові руки, в кожному поцілунку, в кожній прогулянці твоїми губами по своєму тілу. І навіть в погляді на мене.

І я бачу, як ти мучишся з цього. І своїми муками мучиш і мене. Ти переживаєш за свою сім’ю, за дітей. За роботу. За себе. Але найбільше, ти переживаєш за мене. Ти гадаєш, що ламаєш моє майбутнє? Ні, його ламаю я сама. І не тобі вирішувати, як мені стане краще.

Я не можу ламати твоє життя своїм коханням. А вбити кохання не може нічого. Але його можна перетворити в пам`ять. Саме тому, я йду на цей крок…»

Вікторові стало страшно. Він знову потер втомлені очі, відставив склянку з недопитим вином на підлогу і продовжив читання.

«Знай, що я тебе кохаю. Я повторюю це ще раз. І ні за що не хочу, щоб ти себе в чомусь звинувачував. У всьому винна я сама. САМА, чуєш мене? Я занадто сильно кохаю, а сильне почуття завжди роздавлює і вбиває. Тому, вважай, що це лише жертва. В цьому світі нам не дадуть кохати. Занадто це все неправильно і не вкладається у рамки звичного життя. Тому…

Нагадую, цей лист ти повинен знищити.

Все повинно виглядати, як нещасний випадок. Мені стало погано. В мене під язиком пігулка валідолу. Я вийшла подихати свіжим повітрям. Перехилилася через край і запаморочилася голова. Таке буває. Таких випадків тисячі. Просто нещасний випадок. Так шкода, такa молода…

Вибач, я повинна так зробити. Пам’ятай, я тебе кохаю. Не вини себе ні в чому, я тебе дуже прошу.

Перегорни мене, як прочитану сторінку. Ти багато чого пережив, і це переживеш. Ти сильніший мене.

Я тебе кохаю…»

—   Пане Вікторе! Пане Вікторе, відчиніть! — в двері сильно калатала покоївка, — Пане Вікторе, сталося нещастя з вашою попутницею! Пане Вікторе!

А в номері на ліжку лежав вже не молодий чоловік, в руках кoтрoго міцно був затиснутий клаптик паперу. На білосніжній постілі криваво розпливалася червона пляма вина.

Серце не витримало.

Помічна, 5 січня 2013 р.