Дєнь Знаній
Сонце вплітало золото проміння до лискучого вишневого листя. Самі вишні вже давно опали, залишивши про себе у згадку жовтуваті кісточки, які втоптали вже чиїсь ноги до сірої пухкої пилюки. Проміння переплигувало з дерева на дерево, заграючи то до розчепірених плодів горіха, то пестячи жовтаві боки антонівки, то позолочуючи листя старої абрикоси, що схилила стан, показуючи свій кривий хребет, як у старої баби Йванівни, стояла на подвір’ї від створення світу. Так казала мама. Абрикоса вже давно не плодоносила, але матір не давала дерево батькові під сокиру. Батько лаявся, рукою вказував на зелено-жовте бадилля гарбузів, яке аж ніяк не хотіло повзти до сонця, так як не бачило його через гілля абрикоси, але матір слухав.
Одним словом, щось шепелявлячи зеленим листям, навіть стара як світ, а отже мудра, абрикоса ще не знала, що настала осінь. Про це не замислювався і пес Барсик, який ліниво відганяв, клацаючи зубами, якихось видимих тільки йому істот, котрі уперто намагалися залізти до миски з водою. Не знала і кицька Маруська, котра як завжди спала на дашку низенького курятника, підставивши сонцю руді і сірі плями на білому боці.
Про прихід осені говорив лише календар, що висів у кухні на синій пофарбованій стіні. Ще вчора на ньому було написано дві циферки — 31. А вже сьогодні зранку тато відірвав листок і календар відкрив світові нову сторіночку. Коли Костик ставав на ослінчик, він роздивився на календарі знайому йому циферку 1. Мама підійшла до хлопчика, пригладила йому рукою волосся і якимось урочистим голосом голосно прочитала напис: «Первое сентября — День знаний».
Костик цього дня знаній чекав ціле літо. Аякже, він йшов до школи, а отже був уже зовсім дорослим!
Сашко, старший брат, до школи ходив уже цілих 2 роки. Носив коричневий піджачок (зовсім такий як у тата в шафі висить, тільки менший!), на якому вилискував значок — з червоної зірочки посміхався всьому світові кучерявий хлопчик. Костик вже знав, що то був Ленін. Пам’ятник йому стояв у центрі села, щоправда, дядя Ленін-пам’ятник був уже вусатим лисим дядьком, а не усміхненим кучерявим хлопчиком.
Сашко хвастався перед Костиком блискучим значком, називав себе жовтеням, а брата — малечею. «Тепер і я буду жовтеням», — розмірковував Костик, розглядаючи привезене днями батьком з міста шкільне приладдя. Тут були і зошити, в яких мама цілий вечір під стару металеву лінійку червоним чорнилом виводила якісь «поля» (які поля? на полі буряки і кукурудза росте, а це якісь абсолютно нецікаві лінії). В конверті з жовтого паперу, відлискуючи сріблом, дзвеніли нові пера, поруч на підлозі вишикувалися скляні пляшечки з чорнилами і біла порцелянова чорнильниця-невиливайка. Сашко стверджував, що облитися з такої чорнильниці неможливо, але Маруська все-одно умудрилася зафарбувати вуса у фіолетовий колір.
Але найбільшою втіхою були різнокольорові палички для рахування. Палички привіз батько із самої Москви ще весною. Вони лежали у невеличкій дерев’яній відполірованій коробочці, на кришечці якої намальоване сіреньке зайченя із ранцем на плечах. А самі палички були якого завгодно кольору — і червоні, і сині, і жовті, як яєчко.
Костик щодня, відтоді як батько повернувся з міста, діставав свої скарби, розкладав їх на підлозі і милувався ними. Найдовше розглядав палички — висипав всі на смугасту пілку, а потім повільно, по одній складав назад до коробочки. Всі скарби зберігалися у червоному ранці, який перейшов Костику у спадок від Сашка. Батько відремонтував лямку, яка було відірвалася від ранця і якимся зелененьким камінчиком натер пряжку на застібці, що тепер світилася яскравіше сонця на шибці.
І ось нарешті довгоочікуваний день настав. Костик стояв на порозі у коричневому піджачку, з ранцем на плечах, гарно вмитий і зачесаний. В руках, які вчора цілісінький день відтирав кислим виноградом від чорних горіхових плям, тримав зрізані матір`ю на городі червоні жоржини. «То подаруєш вчительці», — наставляла матір, вкотре поправляючи неслухняного чуба.
Сашко ходив до української школи-восьмирічки, яка знаходилася на іншому кінці села і до якої потрібно було йти 3 кілометри, оминаючи дорогою залізничні шляхи. А Костика ж хотіли віддати до нової російської школи, яку лишень закінчили будувати. Школа була збудована спеціально для дітей офіцерів — по сусідству з селом знаходилася військова база.
На одній вулиці з Костиком жив Пєтя, батько якого був прапорщиком. Вони з сім’єю переїхали в Миронівку аж з Новосибірску. Пєтя був на 3 роки старшим від Костика, мав важкі червоні щоки і неповороткість, як у ведмедя. Коли вони гралися в цурки-палки і Пєтя програвав, то його щоки робилися ще червонішими, оченята такими вузькими-вузькими. При цьому він плював крізь зуби і крізь зуби вимовляв «Хахли!». Що означало те «хахли» Костик мало розумів, але знав, що це, напевно, щось дуже презирливе та образливе.
До нової школи віддати Костика матері порадила сусідка — баба Йванівна. «Там, кажуть, і вчителі толкові з міста, і школа поруч, йти через колії не потрібно… Заведи хлопця до класу — ну не виженуть же дитину?», — проводила вона виховні бесіди з матір`ю. Мама слухняно кивала головою і повторювала ввечері те ж саме батькові — «Ну не виженуть же дитину».
А дитині так хотілося до школи! Новобудова манила до себе великими вікнами, спортивним майданчиком на подвір’ї, від якого за кілька метрів віяло фарбою.
Костик йшов вулицею, тримаючи матір за руку. Попереду нього плентався Пєтя з червоним ранцем за спиною. Школа знаходилася зовсім поруч — на сусідній вулиці. Ще стоячи на порозі, Костик чув, як грала музика на шкільному подвір’ї.
Все подвір’я новобудово було заповнене людьми. Перед Костиком неслося ціле море величезних білих бантів, квітів, яскравих суконь і хустинок. Дітей вишикували в одну шеренгу і почав говорити якийсь дядько в костюмі. Він говорив російською, зовсім як диктор на радіо, який щовечора розповідав про погоду. Про що йшла мова, Костику було не дуже цікаво. Він роздивлявся жінок навколо — котра ж із них буде його вчителькою? Після дядька до столу підійшла ще якась жіночка і знову щось довго і нудно щебетала російською потім їй зааплодували і шеренга з квітів та бантиків попрямувала до дверей. Їх заводили до їхнього першого класу.
Високі вікна, блідо-зелені стіни, величезна чорна дошка, над якою висить портрет дяді Леніна і — що найбільше приковувало до себе увагу — зелені парти. Костик вибрав для себе місце, поближче до вікна, через яке чудово було видно спортивний майданчик, повішав на гачок збоку ранця і поклав руку на руку, зовсім як хлопчик з книжки Сашка. В двері схвильовано заглядала мама і посміхалася Костикові. Костик помахав матері у відповідь, але двері зачинила зсередини висока худощава жінка. Вона пройшла до дошки і посміхнулася: «Здравствуйте, дети! Меня зовут Валентина Ивановна и я ваша учительница. Мы с вами поплывем на нашем корабле у загадочное море знаний». Костик, затамувавши погляд, розглядав свою вчительку — довга гарна синя сукня, високо зачесане біле волосся і довгі червоні нігті. Зовсім не такі, як у мами.
«А тепер, дети, я хочу познайомиться с вами. Я буду называть по очереди ваши имена и фамилии, а вы поднимайте руку, когда услышите свою… Абрамова». Дівчинка з мишачою рудою кіскою, що сиділа поруч із Костиком підняла руку. Так поступово всі діти з класу підняли руку, а ім`я Костика так і не пролунало.
Вчителька підійшла до хлопчика і запитала: «Мальчик, тебя как зовут? — Костя… Хорошо, Костя, а фамилия у тебя есть? — Є, Мироненко я… — А мама твоя где? — На вулиці, мабуть, або додому пішла… Ну, Костя, пойдем искать твою маму».
Хлопчик встав з місця. «И ранец свой не забудь!» . Валентина Іванівна впилася своїми довгими червоними нігтями в ручку і вивела Костика. «Где мама этого мальчика?» — вчителька трясла рукою хлопчика.
До них схвильовано підбігла матір: «Я. Це мій син». «Мамочка, что вы себе позволяете? Привести просто так ребенка, без предварительной записи… У нас школа для офицерских детей, для РУССКОЯЗЫЧНЫХ, вы понимаете?», — Валентина Іванівна, впившись червоними пазурями в дитячу руку продовжувала трясти Костиком. Мама мовчки кивала головою і слухала гнівні крики вчительки. Потім перехватила руку сина і повернула з подвір’я школи.
Костик вирвався з материниної м’якої руки і чимдуж чкурнув у зарості бузку. На очі накочувалися сльози.
— Не… Піду… Я… До вашої… Школи! — хлопчик вже ревів в голос.
Ламав ранцем кущі, скинув на землю піджачок. Потім дістав коробочку з паличками, висипав все на землю. Під ногами пролунало таке гірке тріщання — сірий зайчик розлетівся на крихи.
— І палички мені ваші кацапські не потрібні! Не хочу, не хочу я бути жовтенням…
м. Одеса, 28 лютого 2013
