19.01.2013 20:15
для всіх
676
    
  3 | 3  
 © Анна Порядинська

Як я була піратом Карибського моря

Взагалі-то я не хотіла у відпустку. Чесно. Тому що криза-криза, майбутнє — туманне, сьогодення — плачевне.

Але вірний бойовий друг Висó (також відома як Сардель, чи просто Катя) знає мої маленькі слабкості. Й тому, поставши перед дилемою: або тиждень спá в Італії, Марокко чи Тунісі, або ж круїз на катамарані островами архіпелагу Гренадинів, що в Карибському морі, я майже не вагалася.

Треба сказати, що успіх заходу був абсолютно неочевидним, бо в агенції PromoVacances перш за все звеліли перевірити, чи не потрібні нам візи, оскільки PromoVacances оформленням документів не займається. Зазирнувши швиденько до Інтернету, ми вирішили, що ні, не потрібні, про що радісно повідомили турфірмі, придбали путівки та почали цікавитися погодою на Мартініці, Сент-Вінсенті, та інших  островах поблизу.

Виліт було призначено на ранок суботи. А в п`ятницю, після шостої вечора, пролунав дзвінок. Це горезвісна агенція  мерзенним голосом повідомляла, що віза все ж потрібна і що нас просто не посадять на корабель, тому що вже були прецеденти. Оскільки грошей нам повертати ніхто не збирався, ми з сумом напакували валізу купальниками, розмірковуючи про те, що завжди можна просто взяти машину та поїздити по Мартініці. Повісивши на груди, як іконку, роздруківку з офіційного сайту Санта-Лючії про те, що в разі одноденного перебування в рамках круїзу віза не потрібна навіть щасливим власникам українських і російських паспортів, ми висадилися в Порт-де-Франс.

Коли ми побачили своїх майбутніх попутників: десяток стареньких з величезними валізами, — перспектива взяти машину та залишитися на острові почала видаватися райдужною. При найближчому розгляді з`ясувалося, що з нами їдуть чотири подружні пари віком в діапазоні від сорока до шістдесяти років, один постійно спітнілий, наскрізь просякнутий потом та захеканий африканський переросток, а ще мужичок, схожий на поштаря Пєчкіна, який дещо занедбав свої вуса. Вся надія залишалася на шкіпера.

З катамарана нам назустріч вийшов бородатий дядько в растаманській шапці:

- Це ви тут без візи? Заходьте!

- А нам... А ми... А мо?

- Забийте!

- А точ ..?

- Та без проблем!

Потім, щоправда, прийшов хтось із суворим поглядом, повторив, що вплутуємося ми в цю авантюру на свій страх і ризик і попросив підписати папірця про те, що вирішення всіх можливих (і неможливих) адміністративних проблем ляже на нас цілком і повністю. Несміливо поглядаючи на групу, що вже почала випивати запропонований поварихою пунш, ми, було, позадкували до виходу, але шкіпер — Клод — м`яко сказав, що треба плисти.

У момент знайомства всі наші найгірші побоювання виправдалися. Хлопець з молодшої пари почав з того, то вони живуть у сімнадцятому окрузі Парижа. Ми за тиждень так і не запам`ятали їх імен, такими вони виявилися відформатованими  занудами. Найбільше нам сподобалися бадьорі та засмаглі старенькі, які тримають ресторан у Валь-Торанс і взимку живуть в Альпах, а влітку - на півдні, під Екс-ан-Прованс. У Ніколь - короткі спідниці, бразильські купальники, зроблені груди, підтягнута посмішка, а Камій - засмаглий, блакитноокий, любить пожартувати, за талію обійняти. Ще були двоє, років по п’ятдесят, чи то з Нанта, чи то з Бреста, двоє хоббітоподібних португальців, які скромно посміхалися і говорили, що вони все розуміють французькою, вусач років сорока п’яти з синіми волохатими ногами, ну і нарешті той, хто став зіркою поїздки - Джиммі - чорний хлопчик з груддю третього розміру. Джиммі — з фальшивою сумкою Луї Віттона, перетягнутою через неосяжний живіт, та не менш підробленою кепкою Бурбері, напнутою козирком назад, — солодким голосом продавця, повідомив, що він працює на PromoVacances і метою його перебування на кораблі є не тільки відпочинок, але й інспекція, аналіз і розвиток маршруту. Поки він говорив, ніс у нього подовжився приблизно сантиметрів на п`ять. Ми з Висо промимрили щось про те, що сподіваємося додати хвацької слов`янської нотки в цю поїздку, й негайно закусили антильськими пончиками з тріски.

Щоб добити нас, до пірсу під`їхав автобус, з якого вивалилося два десятки рослих блондинів і вони, весело розмовляючи чеською, розподілилися на двох катамаранах, пришвартованих якраз навпроти нас. Через чверть години у них вже літали пробки від шампанського, реготали дівиці та стрибали за борт перші купальщики. Наші ж компаньйони жували губами і несхвально хитали головою: «Ото розійшлися, як би їм потім вночі погано не було».

Добре, що в каюту ми спустилися, коли човен уже відчалив. Найближчий тиждень нам світило провести в шафі, на верхній полиці якої задуває і заливає, а на нижній — душно та затісно. Радіючи, що ми взяли з собою мінімум багажу, та  примовляючи, що все одно тут тільки спати, якось вляглися і приготувалися до першої ночі на воді.

Вранці вигляд у всіх був трішечки пом`ятий, але сміттєвими пакетами, якими напередодні шкіпер всіх щедро забезпечив, попутно розповівши, «як воно буває», ніхто не скористався.

Ми кинули якір у Rodney Bay острова Бекуе. Що тут казати, все як на картинках: бірюзова вода, білий пісок, кокосові пальми. У містечку з нагоди неділі все зачинено, й тільки строкато одягнені хлопці у великих та бувших в бувальцях автівках змагаються, у кого колонки голосніше.

Але - вода ... Вода! Ти входиш у неї, як ніж у масло, а виходиш — тільки в астрал. Висо, щоправда, фиркала, що десь там в Єгипті риб більше і корали красивіше, але й я теж бувала на різних морях, і скажу вам чесно — подивитися є на що.

Накупавшись до знемоги, ми відчалили в напрямку Admiralty Bay, милуючись волохатими шапками острівців, розкиданих в морі, та конусами гір Санта-Лючії. Сонце сідало близько шостої, і до сьомої на небі вже красувався тонкий серп місяця і дороговказне світло зір. Так що аперо починали теж досить рано. І якось непомітно для всіх, ще до вечері, яку наша куховарка з натхненням готувала на камбузі, Джиммі встиг влити в себе якусь пекельну кількість рому, і його гойдало з боку в бік з небезпечною для життя амплітудою. При цьому він не знімав сонцезахисних окулярів, горезвісної кепки і масивних навушників, разом з якими він декламував якийсь реп паризьких передмість (не найблагополучніших, судячи з тексту). Наші старенькі отетеріли. (Ми з Катькою бігали на ніс сміятися).

Наступного дня всі докірливо радили Джиммі, який проспав ніч на палубі, не змішувати придбану у місцевих гомеопатію з алкоголем, і стало зрозуміло, що тема для розмов на тиждень визначилася.

Вдень ми висаджувалися на Мустік - острів, який років п’ятдесят тому придбав лорд Гленконнер, і відтоді на острові оселились представники англійської знаті та американські багатії. Озера з ліловими лотосами, поля для гольфу, центри спа і гастрономічні ресторани, ну і, звісно ж, райські пляжі.

Звідти попливли в найкрасивішу лагуну Гренадинів - Tobago Cays, де і подивилися найвидовищніший за всю подорож захід сонця. «Припаркувались» ми поруч з населеним ігуанами острівцем, в водах навколо якого живуть гігантські черепахи, так що, ледве продерши очі, я і Висо вже були у воді, розглядаючи, як пасуться ці релікти. Трошки поганявши ігуан, щоб обсохнути - вони дуже комічно падають з дерев, зачувши наближення людини - ми продовжили пірнати з іншого боку острова, де тягнеться підковою кораловий риф. Тут навіть Катька промовчала про «у нас в Єгипті» - риб всіх мастей і розмірів було, як в перенаселеному акваріумі, а Джиммі, після півгодинного перебування під водою, демонстрував собою силу впливу вищого інтелекту на нижчий, спазматично ловлячи ротом повітря.

Наступна зупинка була на острівці Petit Rameau (Маленька Гілочка), де під звуки реггі острів`яни, які вже відчутно зачекалися, смажили для нас лангустів. У цьому регіоні вилов лангустів заборонено в період їх розмноження, так що вони встигають вирости великими і смачними. На тій же Мартініці їх ловлять цілий рік, від чого лангусти там подрібнішали, а заганяють їх утридорога (немає на них Жванецького).

За столом ми сиділи навпроти португальців, які добре знаються на лангустах. Недаремно ж кажуть, що діло майстра боїться: Пауло в секунду обробив для дружини лангуста, роздробив каменем всі лапки, і навіть мені дісталася бонусна клешня (моя манера стогнати за їжею завжди привертає до мене любителів смачно поїсти). Лучіл і Пауло взагалі виявилися на рідкість приємною парою. З тих, що вселяють надію, що кохання живе набагато більше, ніж три роки. Обидва сміхотливі, ладні, кругленькі. Постійно поруч, вічно переглядаються і без будь-якого слинявого сюсюкання, просто видно, що вони весь час одне про одного думають. Дуже вони нам з Висо сподобалися.

На жаль, крім лангустів подавали ще запечену рибу і авокадо (вони там - хоч на хліб масти: жирні, трохи солодкі), смажені банани, картоплю, запечену з якимось особливим соусом. Одним словом, навіть подвійна доза диджестива була безсила, і ми колодою бовталися на хвилях.

До вечора ми припливли на острів Юніон. У шинках припортового селища вже збиралися люди в обов`язкових смугастих шапках, і ми з Висо з цікавістю витягували шиї у бік погано сколочених будиночків, звідки приємно пахло марихуаною. Але місцеві жителі були так привітні, що ми вирішили триматися своїх стареньких, які нас затягнули до якогось колоніального бару, де нащадки рабів у білосніжних фартухах підносять коктейлі за цілком паризькими цінами.

За вечерею Джиммі активно підбивав нас піти з ним досліджувати нічне життя острова. Ми з Катькою уявили собі, як ми ото витанцьовуємо серед чорних м`язистих тіл під місцеву, відверто горизонтальну музику. Було страшнувато. А якщо з Джиммі, то й навертало на нудоту. Шкіпер, який постійно вибивав автохтонні ритми п`ятами, сказав, що він залишається на борту, оскільки йому завтра всю ніч вести наш катамаран. Тож і ми не скуштували справжніх карибських пристрастей — залишилися на човні. Безстрашного Джиммі вранці повернув якийсь добросердий поромник. Джиммі гордо ніс свою замурзану піском особу. З усього було видно, що він спав на пляжі, але розповідав, що запалював із спокусницями до шостої ранку. Ми недовірливо заздрили.

Вранці селище виглядало зовсім інакше. Безглуздо котив тачку з кокосами мужичок з мачете за поясом, кудись поспішали жінки з кошиками фруктів на головах. Туристи тяглися до банку — подихати свіжим кондиціонованим повітрям.

Потім ми попливли на Меро (Mayreau) купатися на Salt Whistle Bay — одному з найкрасивіших карибських пляжів. Тонка коса піску, засаджена кокосовими пальмами, ріже серце, відокремлюючи спокійну блакить бухти від бурхливих вод з підвітряного боку. Саме такими картинками туристичні агентства та авіакомпанії зомбують офісних службовців, заради цього європейці кидають землі предків, вдаючись до відчайдушного дауншифтінгу.

Серце розривалося не стільки від краси пейзажу, але і від свідомості того, що кораблик наш уже взяв курс на повернення — всю ніч нам належало плисти в сторону Санта-Лючії. Трохи штормило. Наш шкіпер накинув водонепроникне пончо і пританцьовував біля штурвала. Треба сказати, що штанів він не носив взагалі, і більшість часу красувався виключно в плавках і шапці. Крім неймовірної гнучкості в колінах Клод убив нас тим, що просто не задекларував нас на митниці в Санта-Лючії, через яку була ота уся колотнеча перед від`їздом, так що я нелегально перетнула кордон цієї маленької, але гордої острівної країни.

Добре, але я про шторм. Я не плавала з Ушуайї в Антарктику протокою Дрейка, де, за переказами, десятиметрові хвилі граються вашими нутрощами в пінг-понг протягом двох днів, так що порівнювати не маю з чим, але штормило тієї ночі не слабо. Всю ніч було чутно, як на кухні б`ється посуд, і я відчувала себе, неначе всередині живота Джиммі, який  постійно випивав.

Вранці ми причалили на Санта-Лючії біля містечкаLa Soufrière(в перекладі — Сірчаного) — розташованого біля підніжжя вулкана і двох піків-близнюків. На суші нас чекав сад з тропічними плодами, гарячі джерела і грязьові ванни. Життя на Санта-Лючії біднішими і простіше, ніж на Мартініці і, хоча там найвища щільність нобелівських лауреатів на душу населення (завдяки Дереку Улкотту та високій еміграції), жителі острова в більшості своїй займаються простою та  зрозумілою працею, як ось: риболовля, ремонт і будівництво, збір урожаю. Й платять їм потижнево. У п`ятницю, отримавши зароблене, вони роздають борги, а решту пропивають, і починаючи з суботи живуть у борг. Народ здебільшого дуже душевний. Скажімо, наш водій, зустрівши по шляху якихось дорожніх робітників, перекинувся з ними парою слів, роздав усім по карамболю та поїхав далі. А міг би і ножичком, самі розумієте.

Біля вулкана знову блиснув Джиммі. В мікроавтобусі, підібгавши коліна, їде з десяток сухеньких, пристойних французів і один розжирілий африканець, який рясно стікає потом. В салоні сильно пахне сірководнем.

- А хто це перднув? — радіючи власному жарту, довідується наш герой.

- Ти, — шиплять старенькі. Потім, за вечерею, Джиммі визнав, що жарт був провальним, адже «ніякого звуку  не було». Що тут скажеш?

Увечері нам потрібно було зробити технічну зупинку, щоб поповнити запаси води. Що ми і зробили в маленькій романтичній  бухточці, де розташувався ресторан. Уявіть собі затоку підковою: тихо мерехтять зірки, світяться вікна в селищі на горі, прямо на воді стоїть різьблений дерев`яний ресторанчик з крохмальними скатертинами та вишколеним персоналом, кілька пар колишуть в келихах холодну Пюї фюіссе, мружачись на відбивну вогні морську гладь. Грає якась боса нова чи джаз, і тут, з цього самого моря, випливає шлюпка, швартується прямо біля сходинок, що ведуть до води, на веранду ввалюється бородатий шкіпер, з якоїсь нагоди вбраний в штани, в супроводі двох дівуль, які навіть не прикривши тілеса парео, вирішили довідатися, чи є в ресторані wi-fi. Горизонт завалений, що і казати, а вечір - зіпсований. Ніяково перед партизанами, так.

На ранок нас привезли в головний порт Санта-Лючії, куди запливає не тільки дрібна шушера на кшталт нас, але і великі океанські лайнери. Їх там таких стояло три — білосніжні плавучі міста. Туристів, які не кваплячись спустилися з палуб, зустрічають торговці усіляким крамом: майками, ромом, сигарами, тубільними прикрасами. Від одноманітності пропонованих товарів, бруду і духоти ринку мені вмить стало зле, і ми вирішили дослідити ринок спецій та фруктів. Там ситуація була трохи веселішою — серед гір мікроскопічних, але дуже сильних перців, авокадо, манго, карамболів та іншої екзотики, торговки ритмічно розгойдувалися в такт всюдисущим наспівам, які ллються на вас звідусіль, перемовлялися між собою і демонстрували повну байдужість до покупців. Вгледівши жінку з горою кокосів, ми відразу кинулися до неї, але у відповідь на простягнуту монетку в два євро (за кокос вона просила долар) отримали тільки здивування в очах. Відклавши мачете, вона довго розглядала монету, щось розпитувала у товаришок, вони всім скопом пробували її на зуб і повернули нам, знизавши плечима. Мовляв, долар або нічого. Ми вже було зібралися йти, спіймавши облизня, як тут індус, який стояв поруч, зробив широкий жест рукою: «я заплачу». Як я вже казала — народ душевний.

Окрім ринку оглядати було особливо нічого. Колоніальна забудова перемежовується брудними бетонними блоками, скрізь йде торгівля, вздовж тротуару ллються струмки чогось мало схожого на воду, рожевенькі американці в білих кросівках фотографують хлопця з півнем під пахвою або жінку з кошиком бананів на голові. Щоправда, цілою армією туземних промоутерів пропонувались двогодинні тури по місту, але мені навіть страшно уявити, в чому вони полягають.

Вже на кораблику Джиммі, хвилюючись, дістав з-за пазухи пластиковий пакет з двома ланцюжками товщиною в палець — купив на базарі. Чисте золото! За 40 євро кожна. Бу-га-га.

Подальша точка в маршруті була останньою — Мартініка. У невеликому порту Sainte Anne вже почали збиратися хлопці з Бумбокс, зук мішався з рагга, і звично пахло марихуаною. Дуже не хотілося їхати.

Пам`ятається, перші фотографії Мартініки я побачила, перебуваючи в гостях у однієї французької сім`ї.

- А це де? — поцікавилася я.

- У Франції.

Взагалі-то це заморський регіон, і ви нібито й справді у Франції. Там ходить євро, і кава коштує 2,50, як у Парижі. При цьому існує острів практично виключно на дотації з метрополії - 65% населення живе на допомогу. Напевно, розумна ціна за острів Чунга-Чанга з практично нульовою злочинністю. У тій же Домінікані за межі готелю виходити не рекомендують, я промовчу про сусідньому Гаїті, а тут — спокійніше, ніж у якому-небудь Марселі. Але автентичність страждає. Занадто яскраві національні розмальовки спідниць у острів’янок, занадто вмиті діти і вже не так самозабутньо святкують кожну п`ятницю. Ну і, я віддалилася від головного, занадто малі та занадто дорогі лобстери! Але, загалом, рай, однозначно рай.

Ан ну зуке о све а – це місцеве прислів’я, що в перекладі означає: ходімо, краще, потанцюємо!



м. Київ, 17 січня 2013 р.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 21.01.2013 20:10  Тетяна Белімова => © 

Дуже цікава оповідь! Виникають дивні видива незнаного світу від Ваших слів! До конкретних плюсів можна додати - комедійність оповіді, відсутність того, що називають "цикленням на деталях", але... я не бачу поки підстав, принаймні жанрових, щоб назвати це оповіданням. Це нарис, цікавий туристичний нарис, які ми із задоволенням читаємо у журналаі "Міжнародний туризм" і тому подібних. Тут справа навіть не в абтобіографізмі (тут можна згадати таких авторів як Діну Рубіну - вона теж пише про власні подорожі й мандри, Ірену Карпу - роман "Фройд би плакав" побудований на її дійсних химерних маршрутах), а скоріше у браці художньої деталі, образності, та навіть подієвості. Та й сюжету, як такого, нема, є проста фабула. Подумайте, може, вам варто об"єднати історії мандрів з есеями (про Гоголя, спціальні мережі...) - вийшов би такий роман-мозаїка із розрізнених картинок, де б зв"язуючим елементом виступила особа автора чи авторська маска, уже на Ваш розсуд. Пишете Ви дуже цікаво, Ваш текст цілком читабельний.