Манікюр в Парижі, або шлях воїна
Природа жіночого організму настільки делікатна та вразлива, що при щонайменшому розладі повернути його до нормального функціонування можна тільки дуже акуратним контактним застосуванням певного набору езотеричних технік.
Одна з них — манікюр.
У суботу я почувалася надзвичайно кепсько та вирішила спробувати саме цей, небезпечний в паризьких реаліях, метод. Зайшовши до салону неподалік від мого будинку, я відразу зрозуміла, що йду лезом бритви. Дівчина, яка ніжно взяла мене за руку, була такою юною, її підведені зеленим очі — такими сумними, та в усій її фігурі було стільки млосної знемоги, ніби вона вся складалась із найніжнішого молочного киселю. Зазвичай такі дівиці цілком і категорично безрукі. Тільки-но я сіла в крісло та вже встигла прочитала в її бездонних очах весь майбутній кошмар, що чекав на мене, як задзвонив телефон, і я відповіла російською.
- Ви оце щойно говорили німецькою?
- Ні, російською.
- Так ... А дуже схоже ...
- Я би не сказала ...
- Так-так, це дуже близькі мови ... А у вас, що, якісь російські корені?
- Деяким чином.
- Й ви добре говорите російською?
- Так, певним чином, я до двадцяти років переважно так і розмовляла ...
- Так ви там народилися?! Хм ... А навіщо ви приїхали до Франції?
- Спершу вчитися, а потім залишилася працювати.
- Так ... і ... вам подобається?
- Ну, якось я тут живу вже вісім років.
- Так ... до всього звикаєш.
- Це точно.
- А у мене, ось, теж є коріння, походження. Я - німкеня.
- А ...
- Тобто моя бабуся - німкеня.
- А-а-а ... Але ви, я так зрозуміла, німецькою не говорите?
- О ні, ні ... Я й у Німеччині ніколи не була. Та й взагалі ніколи не виїздила з Франції. Але я б хотіла. Дуже хотіла подорожувати.
- А-а-а, .. - Я замовкла, і дівчина продовжила колупати мої руки дерев`яними паличками, задумливо дивлячись у вікно. Мінливе сонце кудись безслідно зникло, і полив дощ.
- Яка туга, - на видиху вимовила моя дівчинка, витягаючи коробочку з лаками. Так само позираючи у вікно, вона, сповнена печалі, квацяла лаком мої нігті, немов граючись у морський бій, причому більше мимо, аніж влучала. Її тонке лялькове личко при цьому зберігало такий лагідний вираз, що я не могла не те, щоб опиратися, — поворухнутися. Зціпенівши від подиву, я переводила погляд з моїх рук на її обличчя і не могла вичавити із себе ані звуку. Дівчина меланхолійно поглянула на мої руки і, радісно посміхнувшись, запитала:
- Вам подобається? Я потім підправлю ...
Я глибоко вдихнула діафрагмою, але так і не змогла нічого відповісти.
- Ні, скажіть мені, вам подобається?
- М-м-м-м ... Мені подобається колір, - вичавила з себе я.
Дівчина посміхнулася мені як дитині:
- Ну, а на руках як, подобається?
- Я поки що не знаю ...
- Ну так, зараз я все дофарбую — й побачите.
Краще не ставало, і було очевидно, що про це треба сказати, але зробити це не представлялося можливим. Слова вже сформувалися і стали душити мене зсередини. Закінчивши мазюкати лак, дівчина промокнула куточки нігтів тампоном з розчинником, від чого лак став не просто жирним і розмазаним, а до нього ще й наліпилися волокна вати. Мені здавалося, що я зараз зроблю щось жахливе — з`їм бутон троянди, зруйную гніздо куріпки...
- Ну як?
Мені хотілося плакати.
- Подобається?
- В-в-вибачте, але ви начебто збиралися щось виправити?
- Ну ...
Дівчина знову взяла свого ватного тампона й остаточно зіпсувала всю праву руку.
- Мені здається, трохи розмазалося ...
Вона зітхнула і взялася переробляти. Тут, звісно, потрібно було закричати, впасти на підлогу, вирватися, сказати, що я запізнююся на літак, і мені потрібно терміново йти, але я не змогла її обдурити. Я теж покірно зітхнула і втупилася на знаряддя тортур, яким мене катували. З третього разу у дівчини майже вийшло. Й, підбадьорена моєю посмішкою, вона взялася за ліву руку. Звичайно ж, все повторилося спочатку, тільки середній палець чомусь пручався і лак заливався в куточки, і зробити по-іншому не виходило.
- Тут я нічого не можу. Це у вас ніготь такий.
- Я-я-я-як-к-ки-и-и-ий?
- Ну, такий ...
- Але ж, го-о ...
І я б, напевно, вибухнула, але, на щастя, повз проходила господиня закладу. Побіжно й оперативно оцінивши розміри катастрофи, вона прошепотіла моєму янголу-мучителю, щоб та розрахувала іншу клієнтку, й сама сіла за столик. Критично оглянувши мої руки, мадам витерла весь лак, і, невдовзі, через десять хвилин, я, абсолютно щаслива, вже виходила на вулицю.
Потім навіть якісь вусаті дядьки попросили мене сфотографувати не їх, а сфотографуватися з ними. А перманентні туристи тикали карти і просили про допомогу.
І багато ще чого відбулося, швидше доброго і гарного, але ж мій світ й справді був на волосинці від вселенського краху.
м. Київ, 19 січня 2013 року
