Про смачну та духовну
Гарний апетит завжди був для мене відмітною довірчою ознакою, запорукою взаєморозуміння. Факт відмови від їжі взагалі, чи від якихось особливих продуктів зокрема, завжди сприймався мною з підозрою, за винятком, звісно, строгих медичних розпоряджень або кастових обмежень, що, втім, розглядалося мною як ще одне підтвердження моєї аліментаційної теорії.
Оскільки в поширеному твердженні "Я б хотіла бути настільки худою, щоб оточуючі думали, що я або дуже багата, або дуже хвора ©" мені більше ввижається схильність до меланхолії, самоїдства, жовчності, зайвої нервовості характеру. Нічого оригінального і надзвичайного у цьому підході немає: впевненість у тому, що здорова дитина неодмінно повинна бути ненажерою («щоби щоки були тлусті»), є усталеною, принаймні, в тих широтах, звідки я родом. На чому і стоїмо. Поміж худих і доброму погано. Проти семантики не попреш.
І настільки це переконання в мені глибоке та невикорінне. Заяви про те, що «я не їм смаженого / після шостої вечора / тільки не з підливою» викликають у мене іноді подив, іноді співчуття. Так само, якщо людина ніколи не ходить босоніж, часом не спить голяка, не відчуває бажання вщипнути чиюсь не обов`язково знайому, але туго налиту сідницю, чи ніколи не доводилось пити з іржавого крана, або поцупити яблук з чужого саду, чи зализувати поріз на пальці.
Ні, я зовсім не виступаю на захист обжерливості, більш того, я сама багато разів потерпала від надмірно милих, але невблаганних, бабусь, які нізащо не відпустять вас голодними, коли ви ненароком потрапили до них при спробі занести подрузі зошит, запитати про здоров`я або розшукати своє кошеня. В цих бабусь завжди є на підхваті щойно спечені пиріжки з рисом і яйцем або, що я, звісно, любила більше - гречкою, печінкою та грибами.
І вже зовсім я не закликаю їсти що завгодно – здатність деяких людей з`їсти тарілку розсольнику, запиваючи солодким чаєм і закушуючи яблучним пирогом з шматком ковбаси, викликала у мене здивування з самого моменту мого переходу від асортименту молочної кухні на більш різноманітні корми. Я ніколи не змогла зрозуміти феномену крабових паличок чи, тим більше соєвих продуктів, які начебто мали стати повноцінними замінниками м`яса і навіть шоколаду. Люди, які купують знежирене масло, вселяють мені серйозні побоювання.
З іншого боку, якщо узяти свіжі продукти та змішати їх в правильній пропорції, то немає на світі нічого, що б я відмовилася з`їсти. Мені, звісно, не пропонували, так відразу, на сніданок, личинок хруща, але, скажімо, ідея з`їсти чийсь там мозок чайною ложечкою мене ні краплі не бентежить. Тільки спогад про буру неоднорідну масу, яку в дитячих садочках видавали нам, нерозумним дітлахам, за гороховий суп так і не стерся з моєї уяви. І ще андуйєт я й досі не можу на дух перенести через нічим непереборне фекальне амбре.
Адже в нашому житті не так багато задоволень. Ще за часів Стародавнього Риму давали нагороду за винаходи нових радощів для людства, так навіщо ж себе в цьому свідомо утискати?
Напевно цим мені так милий Гоголь - цей поет шлунка. Важко, напевно, знайти більш симптоматичну фігуру, адже саме голодування, виснаження організму, як наслідок неможливості примиритися зі своєю природою, довели його до трагічного і болісного кінця.
«- А що, Пульхеріє Іванівно, може, пора перекусити чого-небудь?
- Чого ж би тепер, Афанасію Івановичу, перекусити? Хіба коржиків з салом або пиріжків з маком, чи, може рижиків солоних?
- Та що ж, хоч і рижиків або пиріжків, - відповідав Афанасій Іванович, і на столі враз з’являлася скатертина з пиріжками і рижиками.
За годину до обіду Афанасій Іванович перекушував знову, випивав старовинну срібну чарку горілки, заїдав грибками, всякою сушеною рибкою тощо. Обідати сідали в дванадцятій годині. Крім блюд та соусників, на столі стояло безліч горщиків з замазаними покришками, щоб не міг видихатися якийсь апетитний виріб старовинної смачної кухні. За обідом звичайно йшла розмова про речі, дуже близькі до обіду.
- Мені здається, ніби ця каша, - говорив звичайно Афанасій Іванович, - трохи пригоріла; вам це не здається, Пульхеріє Іванівно?
- Ні, Афанасію Івановичу; ви покладіть більше масла, тоді вона не буде здаватися пригорілою, або візьміть цього соусу з грибками й підлийте до неї.
- Може й так, - говорив Афанасій Іванович, підставляючи свою тарілку, - покуштуємо, як воно буде.
По обіді Афанасій Іванович ішов відпочити з годинку, після чого Пульхерія Іванівна приносила порізаний кавун і говорила:
- Ось спробуйте, Афанасію Івановичу, який добрий кавун.
- Та ви не вірте, Пульхеріє Іванівно, що він червоний усередині, - говорив Афанасій Іванович, беручи чималу скибку, - буває, що й червоний, та недобрий.
Проте кавун зразу зникав. Після цього Афанасій Іванович з`їдав ще кілька груш і вирушав погуляти по саду разом з Пульхерією Іванівною. Повернувшись додому, Пульхерія Іванівна бралась за свої справи, а він сідав у піддашку, що виходив на подвір’я, і дивився, як комора безперестанно показувала і знов ховала своє нутро, і дівчата, штовхаючи одна одну, то вносили, то виносили гори всякого добра в дерев`яних ящиках, решетах, ночвах і в інших плодосховищах. Трохи згодом він посилав за Пульхерією Іванівною або сам ішов до неї і говорив:
- Чого б такого попоїсти мені, Пульхеріє Іванівно?»
І нічого більш психологічно обґрунтованого не придумати, хоч ти в лотос сідай, хоч на цвяхах спи!
м. Київ, 20 січня 2013 року
